Днями

ДАІ

Був у мене випадок в досить новому для мене місті. Ранок, я сонний їду на роботу. Мене зупиняє інспектор ДАІ, стандартна ранкова перевірка документів і стану. Я зупиняюся, відкриваю вікно (а інспектору на вигляд було близько 25 років, як і мені). «Доброго ранку, будь ласка, ваші документи», – і в цей момент він якось так руку простягнув у вікно, та й я про щось своє задумався і замість того, щоб дати документи, потиснув йому руку. А далі я взагалі не очікував такого повороту. Інспектор: «А, вибач, не впізнав, гарного дня!» І пішов.

Якось

МАЙБУТНЄ

Кінець 70-х, тягнуть кабель до новобудов. Ми – дрібні пацани – дивимося заворожено, як диво-машина викопує траншею і укладає кабель, попередньо упаковуючи його в бетонну трубу. Впоралися за одну зміну. Дивимося на все це дійство і мріємо вголос, що в ХХІ столітті цю роботу будуть виконувати роботи.

Настало майбутнє. Іду з роботи. Тягнуть кабель. Але немає ніяких роботів, замість них півтора десятка гастарбайтерів лопатами копають траншею і обкладають цеглою. Впоралися за півтора тижні. Ось таке майбутнє…

Колись

МОРОЗИВО

Знайомий розповів.

– Каюсь, я багато років тому обманював свою маленьку донечку: коли вранці вона просила зварити їй ОДНУ (!) сосиску (“Більше я не з’їм!”), Я через недосвідченість намагався їй дати дві (щоб швидше росла). Донька, побачивши дві сосиски (порізані на шматочки по 2-3 см) в своїй тарілці, бурхливо протестувала. Виявляється, в три-чотири роки, ще не вміючи рахувати, вона зрозуміла, що “хвостиків” в однієї сосиски – лише два. Добре, тепер буду давати тільки одну: непомітно для неї я, швидко порізавши дві сосиски, зайві хвостики з’їдав. Донька до самої школи так і не зрозуміла, що їй подається сосиска якоїсь неймовірної довжини – хвостів було завжди два. Коли вона вже сама стала мамою і привела свою доньку до бабусі й дідуся, то внучка прибігла до мене і запитала, чи можна поїсти морозива. Моя відповідь була: спочатку треба поїсти, а тоді буде морозиво. Знаючи, що морозиво ще не купили, я сказав про це внучці, але вона відповіла, що в холодильнику є відерце з морозивом. Я згадав, що купив відерце ванільного солодкого сиру “Президент” (вже перетерте до стану збитих вершків, для пирога), але пам’ятаючи, що тільки скажи “сир”, і дитина не буде його їсти. “Поламавшись”, я сказав: їж морозиво, скільки хочеш, тільки не говори бабусі. Так за весь день вона з’їдала (крім нормальної їжі) все відерце (один кілограм) прекрасного сиру (кальцію та інших потрібних для здоров’я мікроелементів) і ніколи не пхикала на вулиці: “Дідусю, купи морозива”. Знала, що вдома завжди знайде заповітне відерце…

І взагалі…

Один англійський піаніст зібрався вразити суспільство незвичайним концертом, і це мав стати “Концерт тиші”.

Газети звично зробили свою справу, і зал у вказану дату і час був повний. Всім було цікаво, і всі ніяк не могли второпати, як же піаніст збирається грати цей концерт тиші.

Піаніст сів за рояль, поклав руки на клавіатуру, і пальці почали бігати по клавішах, але рояль не видав жодного звуку, бо з рояля перед концертом зняли всі струни.

Глядачі десь хвилин 10 сиділи оторопіло, а потім почали переглядатись між собою, бо всім захотілось покинути цей зал, але кожен чекав, хто ж першим підніметься. Ніхто так і не наважився встати, і весь зал просидів у повній тиші аж дві години.

Відігравши беззвучний концерт, піаніст встав і поклонився залу, і зал почав йому аплодувати.

Наступного дня журналісти запитали піаніста:

– В чому власне сенс цього перформансу?

– Та ні в чому, – відповів піаніст, – я просто хотів переконатись у людській дурості.

– І що, переконались?

– Так, вона безмежна.