Наприкінці літа на сесії Бурштинської міської ради прийняли рішення закрити у територіальній громаді шість бібліотек. Що сталою причиною, намагався з’ясувати «Галицький кореспондент».

Їздили за книжками у Галич

Приміщення, яке містить в собі фельдшерсько-акушерський пункт та сільську раду, розташоване в селі Коростовичі. Воно розкинулось вздовж так званого Бурштинського моря – водойми для роботи електростанції. Навколо будівлі сад, а поруч – хати, в яких проживають люди. Йдемо далі. Бачимо двоповерхову цегляну будівлю, а на ній – табличку «Бібліотека». Втім вона зачинена.

Оксана Дмитрик, яка працювала у цій бібліотеці до призупинення її функціонування, каже, що аби почитати художню літературу чи історичні праці, до них часто приходили як малі, так і старші мешканці села.

Тут було багато праць зарубіжних письменників, та й українських теж було достатньо. Рідкісних книг у бібліотеці не було, інколи доводилось їздити в сусідній Галич чи Бурштин, аби взяти для читачів необхідну літературу. Пригадує, серед старшого покоління особливо популярним був Павло Загребельний.

«Ви знаєте, фонд був не той, що зараз, тепер для читачів є багато книжок, але бібліотека ж не працює, – розповідає пані Оксана. – Пригадую, діти приходили в бібліотеку, аби взяти книжки зі шкільної програми, опрацьовували їх і повертали назад».

Бібліотекарка додає: спершу вони всі працювали на повну ставку, потім – на половину, далі – на 0,25, а тепер їх взагалі закрили. Каже, людям не до книжок – односельців більше цікавить, коли зроблять дорогу та інші матеріальні питання…

Було важко, але цікаво

Галина Дивоняк, мама якої, Лариса Їжицька, працювала в бібліотеці в Коростовичах у 1960-х роках, пригадує з її розповідей, що працювати було важко, але цікаво. Каже, бібліотека розміщувалась у тодішньому клубі, який не був пристосований до роботи.

«Пам’ятаю, мама розказувала, що коли надворі ставало холодно, доводилось йти до сільської ради по вугілля, аби хоч якось обігріти приміщення, бо сидіти там було нереально. З острахом вона тоді чекала холодів», – розповідає Галина.

За її словами, мама мала виконувати так званий показник книговидачі – це був показник роботи бібліотекаря. Тому взимку жінка змушена була завантажувати книги на санки і розвозити по хатах. Так само потім книжки збирала. Губити не можна було. Бо приїжджала комісія, яка перевіряла, чи всі книги на місці. Навіть списані, каже, мали бути на місці і в належному стані.

«Деякі книги наказували знищити через цензуру. Та за радянської влади часто бувало так, що деякі книжки не дозволяли видавати людям», – каже Галина.

Та попри труднощі, робота для Лариси була цікавою: приходила молодь, читала, вивчала п’єси, які потім ставили у сільському клубі. Юнаки та дівчата, за словами Галини, були дуже дружніми.

«Тоді, в ті часи, молоді люди залишались у колгоспах, бо після школи рідко хто йшов далі вчитись. Вони гуртувались біля бібліотеки і читали книги. Старші люди були збідовані війнами, їм бракувало знань, тому вони й приходили в бібліотеку, аби присвятити час книзі. Та і свят не бракувало: часто влаштовували заходи до шевченківських днів та інші тематичні вечори, слухання. Але не забувайте, що це були часи СРСР, коли не завжди дозволяли ставити те, що хочеш. Доводилось і до різних радянських свят проводити заходи», – розповідає жінка.

Така ж доля і бібліотек у сусідніх селах: Різдвяне, Куропатники… Там вони прикрили двері для своїх читачів ще декілька років тому, а нещодавно – закрили їх на замок остаточно…

Від книжки до комп’ютера

Міський голова Бурштина Василь Андрієшин каже, що ці бібліотеки у громаді не працюють вже багато років. Недавно їх просто закрили офіційно, на папері. Старі книжки з фонду закритих бібліотек оцифрують і спишуть, а нові – розподілять по інших бібліотеках.

«Якщо взяти чинні бібліотеки, то стоїть питання щодо їх вдосконалення: слід впровадити комп’ютерні технології та інтернет, залучати більше дітей до проведення різних тематичних вечорів, – говорить Андрієшин. – Такі бібліотеки є в Бурштині».

Міський голова вважає, що варто знайти новий підхід у роботі бібліотек, а саме оцифрувати книжковий фонд, аби читачі мали змогу читати книги онлайн.

Польща оцифровує швидко

Франківка Наталя Ткачик, яка працювала кілька років у бібліотеці Інституту славістики Польської академії наук, розповідає, що у Польщі дуже розвинене мейлування (листування – авт.).

«Особливо це зручно під час пандемії, – каже Наталя. – Читач пише лист на електронну пошту бібліотеки з проханням взяти ту чи іншу книжку. Тоді бібліотекар перевіряє, чи є вона в наявності, якщо так, то відписує читачеві, на котру годину і коли прийти. Це дуже зручно, бо не треба чекати, поки у бібліотеці знайдуть потрібну книгу, відповідно, це зменшує ризик захворювання».

Колишня бібліотекарка розповідає, що в них є окремі великі польські бібліотеки, як-от Варшавського університету, де у період сесії читачі мають змогу вчитись, їсти і навіть спати там – бібліотекарі у всьому йдуть їм назустріч.

«У Польщі багато книжок оцифровуються, у вільному доступі діє Федерація цифрових бібліотек – сайт, під який підв’язані чи не всі бібліотеки в країні, відповідно, всі відскановані книги завантажені у базу цієї цифрової бібліотеки, – говорить Наталя. – І перш ніж та чи інша бібліотека планує оцифрувати певну позицію, вона перевіряє, чи це вже не зробила інша. Будь-який читач може без реєстрації зайти, в пошуку ввести назву книжки і автора, абсолютно вільно скачати її і читати. Тому бібліотеки трошки менше працюють на видачу, бо чимало літератури є у вільному електронному доступі. Також читачам можна вільно сканувати, фотографувати та ксерити книжки».

Процес оцифровування книжок у Польщі відбувається дуже швидко. Країна перетворює у цифровий формат усе, що тільки можна: газети, книги, журнали і відкриває матеріали для вільного доступу, тож будь-хто може їх перечитати.

«Пам’ятаю, у нас був грант, коли треба було подати список літератури на оцифровування, та це все було непросто, адже ми мали відібрати найцінніші, на нашу думку, книжки, яких немає в електронному вигляді. Це виявилось надзвичайно складним завданням. Адже в Польщі більшість літератури вже є в цифровому вигляді», – пригадує Наталя.

Можна собі забрати

Наталія Ткачик розповіла, як у Польщі списують книги, на прикладі Центральної міської бібліотеки Варшави. Список літератури, яку списують, оприлюднюють на сайті бібліотеки, і будь-хто з читачів може його переглянути, вибрати будь-які 5-10 позицій, які його цікавлять, прийти і забрати. Списану літературу позначають спеціальними печатками. Це означає, що її не можна продати чи передарувати.

Наталя ж надає перевагу електронним книжкам. Каже, це дуже зручно, бо можна швидко, за допомогою комбінацій клавіш, знайти необхідне поняття чи цитату. Також у сусідній країні діє міжбібліотечний обмін книжками. Так, наукова бібліотека, де працювала Наталя, співпрацювала зі славістичними бібліотеками Словаччини, Чехії, Білорусі та України.

«Про міжбібліотечний обмін: це коли якась бібліотека з будь-якого міста Польщі чи з-за кордону пише до нашої бібліотеки, наприклад, запит, що їм потрібна та чи інша книжка, а її немає в них, то книгу оформляють і надсилають на ту адресу, де потрібно, а потім повертають. Все це безкоштовно», – розповідає Наталя.

«Позиція зберегти»

На жаль, нам не вдалося дізнатися, що обласна влада планує робити з бібліотеками. Розвивати? Чи, може, навпаки, скорочувати? Або взагалі не планує нічого робити?

Володимир Федорак, начальник управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, виявився надто зайнятим. Чиновник сказав, що ОДА підпорядковуються лише обласні бібліотеки, а про стан інших бібліотек порадив питати на місцях. 

«Станом на тепер я не можу дати цей коментар, мені ніхто не звітував про закриття бібліотек у громаді. Я поцікавлюся цим питанням, а в нас позиція – максимально зберегти заклади культури як обласного рівня, так і в територіальних громадах», – закінчив розмову Федорак.

Уляна ПИЛИПЕЦЬ