Певно, ніде на Франківщині так не вміють берегти пам’ять, як у Більшівцях, що в Галицькому районі. Тут чи не на кожному кроці – меморіали. Просто історія селища має повно трагічних сторінок, і про них не можна забувати. Пам’ятники тут дуже різні, є навіть такий, що нагадує про особливу історію місцевих Ромео і Джульєтти.

У 1940-х селище було районним центром, тут локалізувалися каральні органи НКВС. На місці нинішньої музичної школи була тюрма, її підвали стали страшними катівнями.

Саме в Більшівці з усіх довколишніх сіл звозили тіла українських повстанців. Енкаведисти просто скидали їх у мочар під пагорбом або ж так-сяк закопували в рові, забороняючи людям ховати останки. Щоб бодай якось позначити місця захоронення, місцеві висаджували берези, які багато років потім слугували орієнтиром і пам’ятником загиблим.

Палили живцем

Про криваві часи у Більшівцях навіть видали книгу зі спогадами. Найбільше жаху залишила каральна акція у 1944-му, яку вчинили німці і поляки.

На світанку почали спалювати хати, виганяти людей. Українців зганяли до церкви, поляків – до костелу, їх не чіпали. Тих, хто ховався у підвалах, палили живцем.

Один чоловік згадував, як, тікаючи від німців, разом з малесенькою донькою на руках забіг до підвалу, де вже було повно людей. Дитина страшно плакала. Ніхто того не збирався терпіти: «Виходи звідси! Бо ми всі погинемо через твою дитину». Чоловік затиснув маляті рот і мало не придушив. Дівчинка вижила, але виросла трохи дивакувата.

Церкву тоді замінували, бічні двері обмотали колючим дротом. У церкві були два священники з сім’ями. Ксьондз-москвофіл Сваричевський сидів з людьми, німці його не чіпали. А греко-католицький священник Побігущий двічі виходив до німців, питав, що буде з людьми, але вертався ні з чим. Коли вернувся третій раз, сказав людям, що зараз будуть проводити загальну сповідь, «бо ми вже звідси не вийдемо».

У цей час до церкви зайшли два військових і наказали отцю Побігущому, аби послав свою дружину додому, щоб та приготувала обід для офіцерів. Коли жінка з малим сином Юрчиком зайшли в дім, по ньому вистрелили з танка. Все спалахнуло. Хлопчик загинув. Побігущого вивели на подвір’я резиденції, щоб розстріляти. Але, скориставшись димом, священник впав на землю, перш, ніж вони натиснули на гачок, тому і залишився живим.

Тим часом один чех, який у Більшівцях працював міліоратором, зателефонував у Бережани німецькому офіцеру, котрий мав стосунок до керівництва Більшівцями, і попросив урятувати невинних людей. Так завдяки йому каральну акцію зупинили.

Чоловіків забрали в машини і повезли до Станіслава, де і розстріляли. Жінки з дітьми вернулися в спалені і пограбовані хати. Серед них була і дружина отця Побігущого, несла на руках вбитого сина з розірваним животом. Хати більше не було, тому тіло дитини принесли в церкву, помили і заховали позаду вівтаря.

Жінка була в такому розпачі, що навіть не давала себе помити від крові. А на ранок збожеволіла. Її відвезли на лікування до Львова. А через два місяці помер священник.

Парк замість болота

На початку 90-х у Більшівцях розпочалися розкопки могил жертв енкаведистів і вояків УПА. Протягом двох десятків років на території селища розкопки проводили сім разів. Загалом знайшли понад сотню останків. Перепоховали. Спочивають у братській могилі.

До речі, на сільському цвинтарі є могила, де покоїться невідома молода пара. На початку минулого століття закохані втекли аж у Більшівці. Заможні родичі дівчини не приймали її обранця, бо хлопець не мав ні копійки за душею. Обоє зняли номер у сільському готелі, провели прощальну ніч, а на ранок їх винесли мертвими. Самогубство. Перекрили димохід і отруїли себе чадним димом. Під підсвічником знайшли записку: «Поховайте нас разом».

Поховали як самогубців. Довгий час могила була закинута, навіть без хреста, люди скидали туди різне сміття. А цьогоріч парох селища отець Василь Завірач надумав навести лад на цій могилі: впорядкував, замовив пам’ятник у формі серця. Під час панахиди над могилою весь час кружляли дві бджоли.

«Я ходив повз неї 39 років, і все мене то мучило, – розповідає священник. – Думаю, той, хто довів цих нещасних закоханих до такої трагедії, має більший гріх».

Також саме парох був ініціатором облаштування парку пам’яті борцям за волю України. Просто в центрі села. Колись на цьому місці була болотиста територія, занедбана і поросла бур’янами.

Спершу встановили пам’ятний знак у вигляді полеглого хреста на спомин про подвиг і визвольний чин українських січових стрільців та воїнів УПА. «Це хрест, який несе Україна, що вже припіднявся, – пояснює отець Василь. – Але до українського воскресіння ще далеко».

А в 2016-му звели обеліск у формі палаючої свічки, який символізує офірну жертву розстріляних на Майдані героїв Небесної сотні. Основну частину коштів на нього пожертвував ветеран УПА Роман Німий – це були майже всі його заощадження. Останні роки чоловік провів у старечому домі в Більшівцях, бо лишився без сім’ї і захворів – не міг сам собі давати раду.

У 2017-му в парку відкрили дитячий екомайданчик, який встановили завдяки роздільному збору сміття в селищі. Спершу облаштували майданчики з контейнерами для сортування відходів. І вже незабаром за перші виручені гроші за вторинну сировину закупили яблуневі саджанці.

А ще в парку є криниця у формі Вифлеємської зірки, коло неї освячують воду на Йордана. Спеціально для цієї криниці викопали свердловину. Щоправда, деякі люди спершу торохкотіли, мовляв, тепер вода пропаде по всьому селі. Звісно, то була нісенітниця. Коли для криниці встановили трубу з нержавійки, її одразу вкрали. Знову встановили. Ще раз вкрали. Аж коли поставили пластмасову, крадіжки припинились.

Одразу за парком – костел Благовіщення. Велична і красива споруда на пагорбі, звідки відкривається чудесна панорама на Більшівці. Костел є однією з найвизначніших збережених національних пам’яток пізньобарокової архітектури ХVІІІ ст. 

Кожного року в липні сотні прочан з України та Польщі приходять до Чудотворної ікони Матері Божої Більшівцівської, копія якої знаходиться у костелі Благовіщення, а оригінал – у Гданську.

Греко-католицька церква Різдва Христового – не менш цікава. Отець Василь облаштував тут мінімузей. Чого тут тільки нема: двері з більшівцівської районної тюрми, хустина, яку вишили для більшівцівського священника українки, ув’язнені в норильських таборах, розп’яття і хрест, знайдені у річці… На подвір’ї коло храму аж сім капличок з копіями різних чудотворних ікон. Виглядає це дуже по-особливому.

Там, де жили Кшишоновичі

Ще одна окраса селища – старовинна будівля, яка була маєтком поміщиків Кшишоновичів. Колись тут були фонтан, олені, алеї, гай з квітами… Люди любили Кшишоновичів – за чесність і порядність.

Коли прийшли совіти, господаря кинули за ґрати. Жителі Більшівців збирали підписи, аби його випустили. І таки добилися свого.

Поміщики одразу мігрували до Англії, все майно залишивши в селі. Маєток розікрали, порозтягували, хто що зміг. Потім комуністи зробили там шпиталь.

«Син Кшишоновичів двічі приїжджав до Більшівців, був у мене в гостях, – розповідає парох. – Має дуже добре почуття гумору, казав, якби батьки знали, що колись у їхньому маєтку буде шпиталь, то збудували би його ще більшим». 

Цікаво, що глава родини, вже будучи в Англії, виписував і надсилав людям з Більшівців папери, які засвідчували, що ті в нього свого часу працювали – аби селяни мали добру пенсію.

Тепер тут старечий дім. Живуть кілька десятків людей. Когось хворого покинули, а хтось залишився сам у житті і став немічний. Як-от 62-річний Ярослав Засідько – наймолодший мешканець. А ще поет без ніг. Кінцівки втратив внаслідок аварії. Доньки обірвали з ним зв’язок, а більше нікого з рідних він не має.

Пан Ярослав мешкає тут уже шість років, але досі так і не зміг цілковито прийняти свою інвалідність. Якщо гарна погода, чоловік цілими днями гуляє, пересувається на електровізку – волонтери подарували. А ще багато пише, каже, що творчість відганяє погані думки. Видав уже дві поетичні збірки – за пожертви. Також пише привітальні вірші на замовлення – трохи підробляє.

«Тепер часто міркую над життям – часу вдосталь, – усміхається пан Ярослав. – Сумую за кермом, пів життя провів у машинах. Хотілось би доробити недороблене, але найбільше – лишити добру пам’ять про себе».

Наталя МОСТОВА