Такого села, і навіть схожого, точно немає ніде в Україні. Вільшаниця, що в Тисменицькому районі, розкинулася у вигляді тризуба, причому ця особлива форма не міняється вже понад пів тисячі років. А ще село відоме легендарним аматорським цирком, який з’явився тут ще кілька десятків років тому.

На знімках з космосу село виглядає як тризуб. Хоча форма герба помітна навіть з пагорба на околиці. Річ у тім, що п’ять основних вулиць села розділені природними вододільними межами – чотирма потічками та річкою Коростільна. Потічки та річка, як і п’ять вулиць, ніби утворюють тризуб.

Місцеві кажуть, що за понад пів тисячі років село не змінило своїх обрисів. Версій такого дива є кілька. Подейкують, мовляв, Данило Галицький сам обрав цю територію і наказав селянам оселитися в заплаві річки – аби поселення мало форму тризуба. А ось історики переконані, що така конструкція вдалася завдяки природі і багатовіковій забудові.  

Щоб ліквідувати «націоналістичну символіку», радянська влада в 1968 році змінила генеральний план розташування вулиць села, але заплановані дороги так і не побудували.

Повно патріотизму

Село й справді патріотичне. За даними звіту КДБ у 1949 році, найбільший спротив радянській владі у Тисменицькому районі був саме тут. До місцевої організації ОУН належали десятки людей.

За свій патріотизм село добряче натерпілося. П’ять разів більшовицька влада вивозила вільшаницькі родини на спецпоселення. Багатьох люди закатували, розстріляли або відправили до Сибіру.

Житель Вільшаниці Богдан Боднар в ті страшні часи був ще дітваком. Його спогади навіть записали до книги про історію села, котру видало подружжя Татаринів.

Йому добре запам’ятався стукіт у двері, переляк у маминих очах – не знала, за що хапатися. Мали трохи сухарів, почали різати курей, брати щось із одягу. Не знаючи навіщо, мама взяла сувій полотна, котре потім, через 10 років поневірянь, привезла назад додому і показувала онукам як реліквію.

Мама хотіла вберегти Богдана – відправила тікати городами. Але не судилося – завернули. А на другий день після обіду вже рипіли підводи.

Далі – тюрма в Коломиї, поневіряння по складах, бараках, а через кілька місяців людей повантажили у товарняки. Везли більше місяця під посиленою охороною, з кулеметами, ніби злочинців. Зима, морози. Стіни вагона були вкриті памороззю, і коли люди спали, волосся примерзало до полиць.

Привезли їх на лісозаготівлю в тайгу. Повалені дерева в’язали і сплавляли вздовж річки, йдучи за ними берегом. Ночували в тайзі біля вогню. Богдан назавжди запам’ятав, як сильно мерзнули ноги в черевиках, постійно мокрих, бо не було де і як їх сушити. З продуктів переселенцям довозили тільки хліб. З дому ще мали трохи кукурудзяної муки, яку варили на воді.

Через якийсь час стало легше, за роботу почали трохи платити. Більшість сімей розселилися і вже не жили вкупі у бараках. У неділю всі збиралися і співали українські пісні, а місцеві сходилися слухати їх, як на концерт.

Наприкінці 50-х починаються реабілітації і довгоочікуване повернення. Але в селі виселенців не приймають, відмовляються приписувати. Були навіть такі, хто заявляв: «Вам тут не місце, забирайтеся туди, звідки приїхали».

Богдан змушений був повертатися назад на роботу в Архангельськ на два роки, залишивши маму і родичів. Лише в 1963 році його нарешті приписали в селі, і лише тому, що в колгоспі не вистачало спеціалістів.

До речі, родом із Вільшаниці був один із вчителів Степана Бандери. Йдеться про доктора філософії, співавтора книги з геології Миколу Бажалука. Наприкінці Другої світової війни його арештували більшовики, і як склалася його доля далі, ніхто не знає.

Пишаються святинею

Село має і свою святиню. У 1848 році з нагоди скасування панщини греко-католицька громада на місці каплиці, де, за переказами старожилів, побував сам Богдан Хмельницький, збудувала дерев’яну церкву Святого Теодозія Печерського. Саме в цьому храмі у 1900 році за кілька тижнів до свого обрання митрополитом Галицьким молився Андрей Шептицький. Місцеві тим дуже пишаються.

Радянський режим зруйнував церкву. А на місці руїни в 1990-му постав новий храм. Поруч збереглася дзвіниця, зведена без жодного цвяха ще в 1783 році. Також там є і старий цвинтар. Востаннє тут робили поховання ще в 1949 році.

Цікаво, що у Вільшаниці є аж кілька десятків капличок. Більшість із них люди побудували коло своїх хат – як подяку чи в певному наміренні.

Диваки з Вільшаниці

У будинку культури досі зберігається багато давніх фотографій і вирізок із газет про місцеві художні колективи. Серед них і стаття 1989 року – про дебют сільського акробата і жонглера Володимира Депутата, котрий на День села здивував усіх своїм цирковим виступом. Тоді все і закрутилося.

Володимир ще в школі захоплювався акробатикою, еквілібристикою, першим у селі став на ходулі, які сам і змайстрував, – так ходив по городі, тренувався. Вдома злилися, аби нарешті перестав займатися дурницями, але хлопець не міг інакше.

«Все почалося з радянського фільму «Куди поїхав цирк?» – усміхається Володимир. – Я тоді був ще в четвертому класі, але після цієї стрічки точно знав, що моє майбутнє має бути лише в цирку. Потім до Франківська приїхав цирк з Москви, тоді – з Польщі. І все. Я більше ні про що не міг думати, крім цирку».

Володимир тренувався в франківській студії у професійного циркача. До речі, заняття тоді були безкоштовними. Тричі на тиждень після школи їздив до міста, ночував у сестри, а вранці – назад у село. І так чотири роки. Аж поки тренер не переїхав жити на схід.

Потім навколо аматора позбиралися такі самі відчайдухи – з’явився цілий цирковий колектив. Жонглювання, акробатика, еквілібристика, повітряна гімнастика, клоунада – все вміли. Там не було професіоналів, але рівень трюків показували високий. Відчайдухам дозволили тренуватися в сільському будинку культури, аби не мордувалися на вулиці.

Цирковий колектив спершу назвали «Надія», потім – «Райдуга», але на початках люди казали на них «диваки з Вільшаниці». На той час це був єдиний цирк на Франківщині.

Потім колектив очолив інший житель села – Ярослав Шевчук, брат Володимира Депутата. До речі, Володимир все одно продовжував виступати.

Спочатку на тренування приходили до ста чоловік, але зрештою залишалося дуже мало – лише ті, хто відчував, що це їхнє. Заняття проводили навіть для дітлахів. Якось наймолодшому учаснику цирку було тільки п’ять років. 

«Тепер діти не хочуть займатися цирковими тренуваннями, – каже Володимир. – Зараз діти інші – в гаджетах висиджують. У селі якось відкрили спортивний бійцівський клуб. Навіть брат Вірастюка приїжджав. Там повно тренажерів – усе нове. І що? Майже ніхто не займається».  

Колектив виступав по всій Україні, брав участь у фестивалях. У 2002 році за високий художній рівень виконавської майстерності аматорському цирку присвоїли звання «народний» і тоді ж змінили назву на «Веселка».

Довгий час цирковий колектив був при сільському будинку культури. Але після децентралізації не залишили ставку художнього керівника циркового колективу, тому цирк став сам по собі.

Циркачі розділилися на невеличкі команди, до карантину багато гастролювали. У селі кажуть, що тепер багато хто з колишнього колективу поїхав на заробітки за кордон.

Володимиру Депутату зараз 47 років. Він працює на будівництві, але улюблений цирк досі носить у собі. Не раз просто під час роботи чимось жонглює.

«Розумієте, якщо людина йде працювати до цирку заради грошей, то з неї ніколи не буде доброго артиста, – каже Володимир. – Ми колись виступали, і нам грошей не треба було. Аби лише побільше оплесків, глядачів і їхніх усмішок. Цього мені зараз найдужче бракує».  

Наталя МОСТОВА