Ці люди мали багато боротьби у своєму житті, але також і багато любові. Інвалідність загартувала їх, а не зруйнувала. Нині вони соціалізовані і щасливі, мріють, кохають, подорожують, роблять справи, важливі для світу.

Здоров’я не встигає за амбіціями

На шостому місяці життя у франківки Іванни Вінтоняк діагностували невиліковну недугу – міопатію м’язів. Медики сказали, що дівчина ніколи не ходитиме. Але вона ходила. Щоправда, лише до восьми років і на невеличкі дистанції, бо швидко втомлювалася. Потім пересіла на інвалідний візок.

Коли після закінчення школи постало питання про вищу освіту, довелося вибирати з тих спеціальностей, де допускали дистанційне навчання. Комп’ютерна інженерія геть не приваблювала Іванну, правознавство здалося нудним, а ось видавнича справа відразу зацікавила.

Деякі знайомі відверто питали: «А нащо ти взагалі йдеш вчитися? Який у цьому сенс для тебе?» Це було дуже неприємно, але додавало рішучості: «Нехай собі говорять, а я зроблю задумане». 

Зараз Іванні 26 років. Вона вже встигла попрацювати редакторкою рубрики в дитячому журналі, менеджеркою проєктів у громадській організації, пройшла різні навчання і курси. Зараз пробує себе як менеджерка блогера.

«Я завжди сама проявляла ініціативу, – каже дівчина. – Казала, аби навчили, показали. Не соромилася пропонувати свою кандидатуру роботодавцям. Якщо я щось хочу, то шукаю людей, котрі можуть із цим допомогти. Сидіти і скиглити – не про мене. Та й який із того толк?»

Іванна має багато мрій і цілей. Все й одразу не завжди вдається – здоров’я підводить, і це дуже б’є по самооцінці. Бо ж дівчина весь час рветься уперед, але фізичний стан не завжди встигає за її амбіціями. Каже, що інвалідність певною мірою постійно давала їй установку не пасти задніх, показати, що вона нічим не гірша від інших. Іноді така гонитва дуже втомлювала.

«За останніх 10 років бачу великий прогрес у сприйнятті людей з інвалідністю, принаймні менше озираються – зазвичай це роблять діти або дуже старі люди, – каже франківка. – Дратує, коли починають жаліти чи хвалити, запитувати, як вдалося не опустити руки, не впасти у відчай. Якщо я не ходжу, то що, маю хрест на собі поставити? Я така самісінька, як і цілком здорові люди. Ось тільки інвалідність неабияк гартує. Наприклад, я не можу піти з друзями в те кафе, яке хочу – маю обирати лише з-поміж тих закладів, де можна заїхати за стіл, де менше сходів. Багато хто не витримує навіть ось таких побутових складнощів – зручніше сидіти в хаті».

Буде ходити, і крапка

Сім років тому коломиянин Роман Губач мав багато планів на життя. Талановитий фахівець по роботі з металом, якраз переїхав у Харків до коханої, ось-ось мали одружуватися, у новому місті знайшов роботу з гарною зарплатою. Все мало бути добре, але сталося те, що сталося.

Того дня Роман прийшов на роботу. Нічого особливого, вирізав вентиляцію на висоті 18 метрів, коло ліфтової шахти. А потім раз – і нічого не пам’ятає. Досі не пам’ятає. Оклигав у лікарні.

Роман звалився з висоти. Його знайшов напарник. Купа травм: ноги, голова, нирки, легені, розрив спинного мозку. Дуже складний випадок. Кістки в ногах склали докупи, хребет підтримали пластиною, але ходити Роман уже не міг.

«Знаєте, спершу я сміявся з цього вердикту, – каже він. – Не вірив. Знав, що буду ходити, і крапка. Лікарі говорили про операцію, кількарічну реабілітацію… А я думав, що вони мене жорстоко розігрують».

Надія на те, що Роман ходитиме, у медиків дійсно була. Але після другої операції їхнього оптимізму поменшало.

Додому у Коломию хлопця привезли через три місяці після падіння. Ще стільки ж він навіть не міг встати з ліжка. Наречена спершу не відходила від нього в лікарні. Потім часто приїжджала навідувати, а далі перестала. Стосунки припинились. Ось тоді Роману було дико боляче.

З депресії витягнули друзі і рідні. Аби не залипав у темних думках, запрошували всюди з собою: на прогулянки, забави, мандрівки, до лісу і навіть на дискотеку.

Йому досі не сидиться на місці. Вже підіймався на Говерлу, мандрував за кордоном. Не раз їздив на прощу до Зарваниці. На візку. Відвідує семінари. Влаштувався диспетчером у соціальному таксі.

Виконує деяку громадську роботу. Як член комітету доступності міста їздить по Коломиї і перевіряє, де є пандуси, наскільки приміщення зручні для людей з інвалідністю.

«Так, мені трохи не пощастило у житті, але візок – це не смертельно, – сміється Роман. – Люди з інвалідністю і сім’ї створюють, і дітей народжують. Нема тут ніякої біди. Вірю, що медицина прогресуватиме і я таки стану на ноги. Так, інвалідність – це випробування. Не кожен витримує – зачиняється вдома. Ну, сталася біда, але треба жити далі. Дехто навіть соромиться виїхати на вулицю, бо люди дивляться. Не розумію – хай собі дивляться. Особисто я бачу лише переваги. Наприклад, всюди заходжу без черги. А те, що люди дивляться, – то це лише нагода більше усміхатися їм, запам’ятовуватися».

 Дарувати щастя

Франківка Оксана Кузнєцова змалку пересувалася на руках. Вона досі не знає свого діагнозу і чому до семи років так часто у неї ламалися ноги. Тим не менше, інвалідність не завадила їй здобути повно дипломів з танців і стрільби, стати затребуваною перукаркою, манікюрницею і візажисткою, а ще – красивою і коханою жінкою. Заради неї чоловік переїхав аж із столиці і щодня носить дружину на руках. 

Оксана виросла в городенківському селі. Сама навчилася читати-писати-рахувати. Дуже хотіла гарно вдягатися, особливо, коли збиралася на дискотеки. Грошей на модне вбрання не було, тому дівчина почала в’язати собі речі, шити наряди. Фантазії не бракувало.

І вже тоді Оксана робила зачіски всім у селі. «Я дуже любила наводити людям красу, – усміхається жінка. – Ніде цьому не вчилася – просто вміла, і все. Дивилася в каталозі різні зачіски, стрижки і повторювала. Багато працювала ще й тому, що постійно треба було купувати для мами ліки. Її вже нема на світі. Але якби мама зараз побачила мене, як я живу, то була би безмежно щаслива. Вона ніколи не думала, що я вийду заміж, матиму кар’єру».

Оксана – затята оптимістка, завжди казала собі: якщо сяде і складе руки, нічого доброго з того не буде. Тільки вперед. Немає «не можу» – є «не хочу».

«Коли находив депресивний настрій, завжди зверталася до Бога, – розповідає жінка. – Ставало легше, і проблема одразу вирішувалася сама собою. Пам’ятаю, як дуже хотіла візок, аби більше не ходити на руках. Але купити не було за що. Волонтери подарували. Стільки щастя було!»

Свою першу роботу в коломийському салоні краси Оксана отримала після того, як про неї зняли телесюжет. Завдяки програмі їй допомогли зібрати гроші на навчання манікюру. Такої старанної учениці ще треба було пошукати.

Зі своїм майбутнім чоловіком Оксана познайомилася на самий Великдень. Він приїхав у село у справі – встановити каруселі. Познайомилися. Почали спілкуватися в соцмережах. Ходили на побачення. Закохалися. Недавно чоловік здійснив давню мрію коханої – побачити море з пальмами. Такі пейзажі Оксана малювала собі ще змалку.

Зараз клієнтки приходять до неї просто додому. Там жінка облаштувала спеціальне робоче місце: для манікюру, макіяжу і зачісок. Більшість клієнток кажуть, що люблять бути коло Оксани, бо одразу ніби проходять сеанс психотерапії. Майстриня вміє мотивувати і дати толкову пораду.

«Ви собі навіть не уявляєте, наскільки щасливою я почуваюся, коли люди йдуть від мене задоволеними, – усміхається майстриня. – Що може бути краще, ніж дарувати світові щастя?»

Наталя МОСТОВА