Кептарі з коломийського села Корнич уже відомі на всю Україну. Місцевий кушнір Михайло Вінтонюк взявся відроджувати місцеве ремесло, яким колись славилося його село. Чоловік реставрує старовинні кептарі та шиє нові за зразком предківських. Також збирає предмети побуту, одяг, інструменти, якими в давнину користувалися українці. Разом з племінницею почали проєкт – перевдягають моделей у старовинні строї і фотографують на фоні етнічного побуту. Виставка цих світлин мандруватиме музеями країни.

«Якось на коломийському базарі побачив бабцю, вбрану в чисту, напрасовану вишиванку, оздоблену дрібоньким узором. Продавала сметану. Підходить до неї гоноровий бахур з папкою в руках: «Почому сметана?» Бабця відповіла. «Ого! Хоч трохи спустите?» – «Синку, худобу обходити дуже тєжко…» – «Не «тєжко», а «важко». Говоріть правильно, жіночко». Я коли то почув, то чкурнув звідти. Знаєте, чому? Бо точно би не стримався і добряче натовк би пику тому бахуру», – розповідає Михайло Вінтонюк. Для нього дуже цінна автентика, народні традиції і реліквії, бо в них сила всієї нації.

Люди обзиралися

На початку минулого століття покутське село Корнич славилося не лише розведенням овець, але й майстрами, які шили кептарі. Серед них був і Михайло Гнатюк, який знався на ремеслі ще змалку. Коли одружився, то навчив свою дружину Софію. Саме з кушнірства сім’я і жила. Аж поки у 1945-му сталінська влада не засудила Гнатюка на 10 років заслання. Жінку і доньку вивезли у Сибір.

Через десяток років родина нарешті зійшлась і повернулась до своєї справи. Кушнірство опанувала і донька Марія. У шість років уже воскувала нитки. Саме вона чотири роки тому навчила Михайла Вінтонюка. Майстер каже, що відтоді його життя поділилося на «до» і «після».

Того дня сусідка попросила Михайла помогти пані Марії покосити. Покосив. Потім господиня запросила його до хати, аби повечеряв. На стіні Михайло побачив давню світлину – батьки пані Марії, вбрані в святкові кептарі. «А звідки в них такі костюми?» – «Самі ж і пошили. І я все життя кептарі шила». – «Навчіть мене, пані Маріє». – «А ти хоч голку в руках вмієш тримати?» – «Я добре вишиваю». – «Годиться».

До того Михайло вже скуповував старовинний український одяг: кожухи, сардаки, кептарі – для власної колекції. Віддавна мав бажання навчитися шити кептарі, але ніяк не міг знайти майстра. А виявилося, що така людина все життя живе під самим боком в одному селі. Ні, Михайло знав, що пані Марія шиє дублянки, але про її кептарі ніколи не чув. Мабуть, тому, що вона давно вже не робила їх – ніхто не замовляв.

Коли на Великдень Михайло вдягнув кептар, узяв кошик і пішов до церкви,  люди обзиралися. В останні роки в селі лише кілька стареньких бабусь носили кептарі, хоча й ті були зі штучної шкіри.

Потім місцеві довший час казали, що Михайло геть диваком став. Але коли до чоловіка приїхали з всеукраїнського телеканалу знімати репортаж, у селі різко змінили думку.

«Хочу відроджувати українську культуру, традиції – мені то до душі, – каже Вінтоняк. – Почну з кептарів. Хочеться, щоб люди свої родинні кептарі передавали з покоління в покоління».

У хаті кушніра теж усе просякнуто автентичним духом: фіранки ручної роботи з домотканого полотна, на столі – вишивана скатертина, коло печі – верета, є куточок з іконою, Біблією і ладаном, на стіні – цимбали і копія давньої зґарди. Одяг не в шафі, а в старовинній скрині. У лозовому кошику засушені трави – на чай.  

«Мені не треба «Мерседеса», – сміється Михайло. – Люблю, коли все по-простому: прості люди, прості речі, й істини теж мають бути прості».

Мода мінялася тричі

У давні часи люди шили кептар на весілля, а потім вдягали у церкву. Коли зношувався, відпорювали орнаменти і ходили в ньому коло хати. Цей кожушок у найлютіші морози не дасть змерзнути – зігріває так, ніби опиняєшся в термосі. Взагалі гарний кептар колись був розкішшю. Далеко не кожен міг собі дозволити «вішиваний» капсльований кептар – він коштував, як корова. А ось прості кептарі мали всі.

За сто років мода на кептарі в селі змінювалася тричі. До Першої світової війни носили стриманий біленький кептар, він мав дуже мало аплікацій і ґудзиків. Між Першою і Другою світовими війнами у моду ввійшов «вішиваний» кептар. А треті кептарі – дублені, з мінімальним оздобленням.

«Радянська влада замість кептарів змусила вбирати куфайки. У 80-х роках кептарі шили з сукна, штучного хутра, але то для мене не кептарі, – каже кушнір. – Це підробка. Я ж хочу зберегти автентичний кептар. Аби був саме таким, як робили в прадідівські часи. Якось не міг знайти темної шкіри для аплікації. Замовники запропонували штучну, дешевшу, але таку, що геть не відрізнити від натуральної. Е, ні. Так діло не піде – я навіть рік чекатиму, але візьму справжню шкіру».   

Реставрувати важче

Найдорожчий кептар для Михайла – найперший. Каже, не продасть його ні за які гроші. Бо та робота дуже важко далася: повно аплікацій, дрібнюсінький шов, нашиті дві тисячі капслів – дрібні металеві кільця, 25 метрів мотузки пришиті швом. Шив аж три місяці.

Цей кептар був копією тих, які вбрали знане подружжя кушнірів Гнатюків на своє весілля у 1933 році.

Майстер пояснює, що кептар треба шити спеціальними голками – із кінчиком-списом. А ще він має повно наперстків, брусок для загострення голок. Багато інструментів сам зробив. Дещо люди повіддавали.

Реставрувати кептар важче, ніж пошити новий. Коли виріб довго зберігається, шкіра пересихає, і працювати з нею дуже складно. Коли кушнір шив перший кептар, то зламав аж 10 голок, сильно поколов собі пальці. Якось навіть наперсток прошив.

 

На вказівному пальці наперсток зі шкіри, на середньому ‒ залізний, на безіменному – теж спеціальний. На кептар іде 2000 капслів. Тобто дві тисячі разів треба вдарити молотком, аби кожну капслювати. На кишенях нових кептарів майстер капслями вибиває тризуб і свої ініціали. Це давня традиція ремісників.

«З тими капслями була велика біда. Ніде не міг знайти такі, як треба для пошиття кептаря, – згадує Михайло. – Об’їздив усі магазини в Коломиї, Франківську, Чернівцях. Весь інтернет перелопатив. Начебто знайшов в одному онлайн-магазині, але «кинули» – надіслали не той розмір і не такого кольору. На пів року робота стала. Аж поки випадково не побачив у непримітній коломийській крамничці упаковку підходящих капслів». 

До Вінтонюка приносять і дуже цінні кептарі. Уже реставрував два, в яких знімались актори у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Одному з них аж 140 років.

Хоча далеко не для кожного старовинний кептар має цінність. Михайло пригадує, як місцева жінка викинула такий до смітника, бо й гадки не мала, що його ще можливо відновити. Пошарпаний, подертий, мав майже сто років. Відлежав у смітниковому баку кілька днів. Донька випадково побачила, забрала і віднесла до Михайла на реставрацію. Вже третій рік внучка тієї жінки ходить у цьому кептарі до церкви.

 

Відродження

Михайло давно хотів фотографувати свої кептарі не на вішаках, а на людях. Так з’явився проєкт «Відродження». Майстер разом зі своєю племінницею Надією Вінтонюк знимкують кептарі до реставрації і після, а також нові, пошиті майстром, підбирають автентичний стрій. У Михайла вдома аж ціла скриня тих старовинних скарбів. 

«Недавно в пари, яка звернулася до мене, щоб відреставрувати старовинні родинні кептарі, виникла чудова ідея, – розповідає кушнір. – Показали світлину, де зображені прапрадід з прапрабабцею і праправнучка з чоловіком. Всі в кептарях, вишиванках. Захотіли зробити ідентичне фото з різницею майже в століття. Ось це дійсно відродження».

А якось у проєкті взяв участь чоловік родом із Польщі. Після того, як побував у наших краях, так йому полюбилась Гуцульщина, що вивчив українську мову, гуцульські співанки і навіть навчився грати на гуцульських інструментах.

Михайло каже, що найціннішим моментом у кожній фотозйомці є підготовчий процес. Коли, одягнувши стареньку лляну сорочку, відчуваєш, ніби однією ногою стоїш на порозі між теперішнім та невідомим, але надзвичайно цікавим минулим. І тільки після того, як доповниш весь образ кептариком, ніби переносишся в часовому просторі на багато десятків років назад і поринаєш в атмосферу життя наших предків. Ці відчуття незрівнянні.

Наталя МОСТОВА