До Залужжя коло Сянока я приїхав пізнього вечора. Кілька літніх будиночків над Сяном. Опікунка групи завела мене до одного з будиночків і представила трьом підліткам, знудженим від перегляду телевізора. Віднині буду ділити з ними цю хатку.

За сніданком знайомлюся зі всіма учасниками майстер-класу. Довгий стіл. З одного боку польські діти, з другого – українські. Поляки мовчать. Українці голосно розмовляють. Олена, керівник української групи зі Львова, зауважує відсутність свіжих булочок, що гучно коментує, широко розводячи руками: «Ну, як це?»

Пані, яка роздає їжу, засоромлена, вона перепрошує. Олена не змінює міни. І тоді я вперше подаю голос: «Це взагалі не є проблемою! Адже є свіжий хліб». Подумки запитую сам себе: -«Чи варто, приїжджаючи до дармового табору, голосно коментувати відсутність… свіжих булочок? Діти з обох країн забезпечені тут безкоштовним побутом». Мені миттєво вмикається – мов кольоровий комікс – спогад про всі стереотипи стосовно українців.

 

З розумінням посміхаюся сам до себе і до всієї ситуації.

 

По обіді відбуваються перші театральні заняття у сільському будинку культури. Дерев’яний будинок в центрі села відремонтований за кошти Євросоюзу і ґміни, а всередині ми, тобто реалізація проекту Національного центру культури, який задумав і тепер реалізує як керівник Себастіан. З нього добрий організатор. Іноді любить знати все найкраще і є прихильником контролю над плином часу. Він знається на польсько-українських стосунках. Впродовж років працював у місцевому самоуправлінні і брав участь у різних транскордонних заходах. І кращих, і гірших. Він знає, що те, що він робить, є потрібним заради майбутнього. Щоб хоч якось до нього докластися. Злі язики закидають йому, що робить він це для промоції власної особи, для політики. Я так не вважаю. Він винайняв кількох людей, щоб вони зробили щось мудре разом з молоддю. Я опинився серед них.

Ми сидимо у світлиці, я розповідаю, що ми будемо працювати з одним сюжетом з великого гуцульського епосу «На високій полонині» Станіслава Вінценза. Ніхто з дітей не знає, про що і про кого йдеться. Олена, поінформована, що буде темою зустрічі, ще кілька місяців тому перелопатила все у Львові у пошуку цієї книжки українською. Не знайшла ні в бібліотеці, ні в книгарнях, ні в польських організаціях у Львові. Врешті приятелі прислали їй з Польщі мейлом електронний варіант польською. Вона вперлася і прочитала.

Олена знає Чорногору, ходить горами. Книжка справила на неї велике враження.

Вона пояснює дітям, що це чудова ситуація, оскільки письменник був поляком, а гуцули – це етнічна група українського народу, хоч насправді належать більше самі собі. Вільні люди Карпат, карпатська вольниця.

Я проводжу тренування для координації, голосу і співпраці у групі.

Наступного дня приїжджає мій друг Ярек – польський українець із сусіднього села Мокрого – і починає заняття з гуцульського танцю та пісні. Ця людина є абсолютним втіленням польсько-української гармонії. Він вільний від непотрібних емоцій. Сценарій спектаклю, над яким ми працюємо, написаний українською і польською мовами. Діалоги українською, розповідь польською. Ми обрали історію карпатського опришка Довбуша. Кожна дитина хоче отримати роль! Це зрозуміло, але передовсім розʼяснюю, що найважливішим є те, що їхня група зробить спільно.

Одного вечора показую фрагменти документального фільму про Вінценза «Слідами Вінценза» Вальдемара Чеховського, а відразу після цього – фрагменти «Тіней забутих предків» Параджанова. Образи фільму, автентичні розповіді гуцулів про «їхнього»  Вінценза справляють сильне враження.

Із сентиментальної задуми про минуле мене вирвала Олена, питаючи, чи можна їй провести репетицію етюду з львівськими пісеньками. Я відповідаю, що дуже прошу, і вже чекаю на поширений спосіб виконання львівських пісеньок по-українськи,  який я колись спостерігав на Святі Батяра у Львові. А тут – мила несподіванка. Діти співають пісеньки польською, і навіть з елементами знаменитого львівського балаку. В цей момент я пробачив Олені вимогу булок на сніданок. Хай вимагає булок! Їм не шкода! Не йшлося про те, що співали польською, лиш про те, що правдиво, без перебріхувань. Олена є артисткою і знає, що повинно бути правдиво, а на сніданок для дітей мусять бути свіжі булочки.

Наступного вечора я показую старі знимки і архівні фільмики з Карпат. Гуцули, які сплавляють деревину Черемошем, виглядають як астронавти, які розправляють сонячні батареї космічного корабля у відкритім просторі. Ми дивимося на це пізнім вечором, скупчені у малій хатці у Бещадах, над Сяном. Хтось, може, перший і останній раз у житті.

Фінал нашої праці відбувся на подвірʼї замку у Сяноку. Прийшло дуже багато людей. Серед них були батьки дітей. Кілька осіб спеціально приїхали зі Львова. Стояли на кордоні в черзі, але доїхали.

Мабуть, спектакль справив сильне враження. Львівські пісеньки теж. Багато аплодисментів і задоволення.

Довбуша і його побратимів грали дівчата і були дуже переконливими.

В кінці Марцеліна заспівала українською пісню «Вербовая дощечка». Заспівала полька, а пісню підхопили усі присутні.

У творі Вінценза можна побачити себе, як у дзеркалі. Можна побачити себе і увесь світ. Молодь побачила одне одного. Приємно було спостерігати взаємну симпатію і приязнь, які зростали з кожним днем. Часом безпорадні, але щирі. Під кінець я вже не бачив і слідів поділу. Здивовано слухав, як до мене звертаються польською молоді українці і як охоче вивчають українські пісні поляки. Врешті ми були групою. Я чув, що дехто хоче вчитися в Польщі, може, і жити. В країні, з якої я сам стільки разів хотів виїхати.

Польські діти були з малого села Страхотина біля Сянока, а українські – з львівського театру «Зачарована шкатулка».

Ми домовилися про наступну зустріч у Львові.