Закладення пам’ятника цісареві Францу Йосифові  у Чернівцях, у якому днями брав участь нинішній голова дому Карл фон Габсбург, уже викликало полеміку в Україні. Зрештою, публічна дискусія – це те, чого передовсім бракує нашому суспільству. Чим би вона не закінчилася, наразі доконаними є два факти. По-перше, ідентичність Західної України неможлива без колишньої причетності до Дунайської імперії. По-друге, Карл фон Габсбург відвідав із приватним візитом Івано-Франківськ. Візит став можливим завдяки ініціативі Благодійної фундації імені Короля Юрія.
Шеф Габсбургів, видатний європейський політик, генеральний директор Організації не представлених в ООН націй і народів знайшов у щільно розписаному графіку два дні, щоби побачити Львів, Франківськ і Коломию. За цей час було домовлено про ряд гуманітарних  проектів спільно з Фундацією.

Між іншим, ще у 1980 році невизнаний станиславівський аналітик пані Стронціцька прогнозувала, що через кілька десятиліть Збруч знову стане геополітичним кордоном. З одного боку буде великий Китай, а з іншого, нашого, — універсальна пан’європейська монархія… З кожним роком цей прогноз все менше здається анекдотом.

 

– Що у теперішньому світі означає бути внуком останнього австрійського цісаря і головою родини Габсбургів?
Це питання, на яке мені досить тяжко дати відповідь, оскільки сюди я приїхав у дещо іншій ролі. Тому важко проводити якісь паралелі. Але одне є для мене надзвичайно важливим.
Я розглядаю свою сім’ю як повністю європейську. І власне це відношення до європейськості, до Європи я хотів би подати через свою сім’ю. Історично це є цілком логічно. Наприклад, коли я згадую і думаю про ті розмови, які я мав зі своєю бабцею імператоркою Цітою. Звичайно, що для неї час, який вона молодою дівчиною змогла провести зі своїм чоловіком у Коломиї, був одним з найгарніших періодів усього життя. Це був найщасливіший і найспокійніший її час. І власне вона сприймала і Коломию, і Галичину як свою домівку. Так само, як і місце, де вона народилася, як Баварію, де ходила до школи, як Відень, як Європу.
І я хочу навести приклад, який показує, що у цьому сприйнятті не багато чого змінилося із часом. Мій тато був депутатом Європарламенту від Німеччини. У той самий час я був депутатом від Австрії. Одночасно мій молодший брат представляв у Європарламенті Угорщину, а наша молодша сестра, яка завжди була активною у політиці, є послом шведського парламенту і його речником із зовнішньополітичних питань.
Це ставило людей у дещо незручне становище. Вони не розуміли, як потрібно говорити з чотирма людьми з однієї сім’ї, які представляють чотири різні країни. А для мене власне так означується Європа. Я намагаюся через свою сім’ю поширювати ідею європейськості, ідею пан європейського союзу.
 
– У нас дуже часто прихильників Дунайської імперії звинувачують у комічній і невиправданій ностальгії, не розуміючи такої важливої речі, що історія, пов’язана з Габсбугською імперією, є передовсім ключем до спільної європейської історії…
Власне я переконаний в тому, що так воно і є. Бо треба саме на цих теренах викристалізовувати щось на зразок європейського патріотизму. Бо навіть якщо у деяких сферах функціонує націоналізм, все одно його час минув. Нація, країна тепер втрачає свої позиції і значення. Натомість все важливішим і важливішим стає питання регіоналізму. Бо регіон – це те, що може переступити кордон.

– Наскільки реальним у Вашому розумінні є поняття Центральної Європи? Наскільки Центральна Європа співвідносна з рештою Європи?
Є дуже багато можливостей означення Європи. Можна керуватися критеріями географії, економіки, культури чи кулінарії. Найважливішим, звичайно, є історичний підхід. Власне з історичної точки зору Центральна Європа – це особливий культурний простір. Якщо, наприклад, зараз перейтися Франківськом чи Львовом, то з’являється відчуття, що знаходишся у тому самому просторі, що й у Відні чи Будапешті. Моє визначення Центральної Європи таке – це культурний простір, який у свої добрі часи був відзначений передовсім толерантністю. І мав здатність належним чином провадити бесіду зі всіма сусідами. Тому цей простір має надзвичайне значення для всього континенту.
Можна побачити,  як із усуненням залізної завіси відбувся дуже сильний потяг один до одного у поділеній колись Європі, як прагнення зліквідувати цей розділ був міцно вкорінений у ментальності звичайних людей з обох сторін. Однією з причин, чому я іноді критикую Європейський Союз, є те, що ЄС часто керується політичним підходом до поняття Європа, забуваючи про підхід історичний.

– Як Ви себе почуваєте тут як приватна особа? Якщо забути про політику…
Якщо відкинути політику, я почуваю себе повністю вдома. Цей регіон є для мене історичною реальністю.
Можна почати з того, що я також народився у вигнанні. Довгий час мені було заборонено в’їжджати до Австрії. Потім було дозволено жити тільки в Австрії, але заборонено їздити на Схід, за завісу. Коли ж я нарешті почав подорожувати, то побачив, що всюди в історичній Центральній Європі почуваю себе по-домашньому. Чого не можу сказати, наприклад, про деякі інші області Європи.

– Пам’ятаю старих людей, які багато років чекали на неможливе насправді визволення з боку Габсбургів…
Звичайно, що історію повернути назад неможливо. Але й не можна історію ігнорувати. Треба робити з неї висновки.

– В такому разі у чому полягає теперішня діяльність дому Габсбургів?
Наша родина – це дуже велике об’єднання людей, яке після Першої світової війни розсіяне цілим світом. Це приблизно 500-600 осіб, які є активними у різних професіях і галузях, серед них є лікарі, митці, правники, бізнесмени… Хтось співпрацює з різними фундаціями, але це їхня приватна справа, до якої сім’я не має безпосереднього відношення. Чим дійсно активно займається дім – це пан’європейська організація.
Іншою справою, яка є важливою для мого батька і для мене, є те, щоби сім’я мала постійну політичну традицію. Можна сказати так, що за професією ми є політиками. І це ми доказуємо за різних умов, у різних ситуаціях. Для нас завжди були важливими дві речі: по-перше, визнання причетними себе до Європи, по-друге, причетність до християнських цінностей.

– Але Ви були і військовим…
Мушу передовсім сказати, що я виріс у атмосфері часів холодної війни. Я завжди був політично заангажованим. Коли з’явилася можливість повернутися до Австрії, я цілком свідомо пішов до австрійського війська. Бо ніколи не зміг би бути серйозним політиком без виконання цього обов’язку.
Зрештою до війська я маю безпосереднє відношення і тепер. У Австрії існує окрема парамілітарна організація, яка займається охороною історичних пам’яток і культурної спадщини у конфліктних регіонах. Це є тим, що мені дуже подобається. І це справді важливо, бо бачимо, наскільки багато культурних пам’яток, які належать усьому людству, нищиться під час військових конфліктів.

– Так було на Балканах, на Кавказі?
Так. Досить часто серед військових є люди, які не розуміються на тому, що є культурною спадщиною, що належить до пам’яток архітектури. Вважається, що займатися архітектурними пам’ятками – це нехарактерно для військового.
Я дуже тісно співпрацюю з ЮНЕСКО і Міжнародним комітетом Червоного Хреста, щоби надавати військовим необхідну освіту. Щоб вони могли зважати на збереження пам’яток. Адже військові можуть мати різні грані. Я був військовим пілотом до 1996 року, і думав в основному про те, як можна щось знищити. А тепер – навпаки. У ролі військового я роздумую про те, як можна щось зберегти.
Але військовим я не є за професією. Вчився у Зальцбурзі на міжнароднім праві. Я резервіст. Але є дуже багато способів використовувати людей із запасу. Усі мої військові колеги – це історики, мистецтвознавці, інженери. Якщо казати грубо, то нашим завданням є підрахунок того, скільки у конкретному військовому конфлікті можна скинути бомб на монастир 13 століття так, щоби не побилися фрески. Є два регіони, з якими я особливо співпрацюю у галузі військової юриспруденції – Південна Америка і Росія.

– Ви говорите мовою якогось із народів імперії?
Ні, лише іспанською і англійською.

– А яку політичну силу Ви представляєте у європарламенті?
Я належу до християнсько-демократичної фракції, представляю Народну партію Австрії. Ситуація така, що мій батько є представником німецької християнської партії, тож у Європарламенті ми належимо до однієї фракції і сидимо поруч, за алфавітом. Хоч ми з батьком завжди були політичними партнерами, якось журналісти дослідили, що однаково голосуємо менше, ніж у 70 відсотків.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО

Довідка «ГК»:

 

 

Карл фон Габсбург народився 11 січня 1961 року. Онук останнього імператора Карла, син наслідника Отто фон Габсбурга. Капітан військової авіації Австрії. Депутат Європарламенту від 1996 року. Член президії Міжнародного Пан’європейського союзу. Генеральний директор Організації не представлених націй і народів. 1 січня 2007 перейняв обов’язки голови дому Габсбургів.

Більше фото Карла фон Габсбурга