Що приніс українцям 2011 рік, наскільки виправдав надії, в чому розчарував, яких ілюзій позбавив? Чого сподіватися від року нового? До чого готуватися? Чи є підстави для оптимізму?

Поділитися з читачами своїми спостереженнями, підсумками і прогнозами газета запросила політиків, юристів, фінансистів, науковців, письменників і музикантів.

 

Михайло ВИШИВАНЮК, голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації:

2011-ий – це рік, в якому Україна успішно прорвалася крізь економічну кризу. Криза боляче вдарила по багатьох країнах, в тому числі й по Україні, що опинилася на межі дефолту. Але ми таки видерлися з величезної боргової ями, зумівши розрахуватися з попередніми позиками на суму 89 млрд. грн. Це по-перше. А по-друге, Україна вистояла супроти удару, якого завдали підписані Тимошенко газові контракти з Росією. За цими угодами Україна щомісяця переплачувала Росії понад 500 млн. дол. за паливо. В результаті за рік Україна подарувала Росії 6 млрд. дол. А ці кошти могли б піти на заробітні плати, пенсії, будівництво доріг, соціально-культурні об’єкти… Та незважаючи на такі потужні удари, Україна втрималася, здобула добру економічну базу, досягла росту виробництва й ВВП, втримала інфляцію в запланованих показниках, втримала стабільною гривню. Отже, маємо усі підстави сподіватися, що зможемо успішно протистояти черговій хвилі економічної кризи, що починається в світі.

В бюджеті-2012 закладено підвищення зарплат вчителям – на 700 грн. на місяць, підвищення пенсій і зарплат медикам на 18-20%. І це при стабільному курсі гривні, а відтак отримаємо помітне покращення життя людей. Хто б що не казав! Я вже не згадую про те, що виділено суттєві кошти для збільшення пенсій інвалідам-чорнобильцям, ветеранам та іншим пільговикам. Ми маємо соціально орієнтований бюджет, а пройдуть вибори – і в 2013 році бюджет буде ще кращим. Бо почався розвиток економіки, пішли інвестиції, створюються нові робочі місця. А покращувати добробут людей і вирішувати соціальні питання можна тільки за умови зростання. І навіть якщо наступного року доведеться витримувати ту саму кабальну ціну на газ, то за рахунок росту нам цей тягар буде легше витримати.

Стосовно області, скажу таке: якщо в 2010 році ми провели роботи – будівництво, капітальні і поточні ремонти – на 268 об’єктах соціально-культурного призначення, то в цьому році – вже на 410 об’єктах. Всього ми витратили на ці цілі 250 млн. грн.! Медичного обладнання область закупила на 98 млн. грн. От що дає ріст економіки, без нього цих грошей просто не було б.

Тепер про політичний аспект 2011 року. В політичному сенсі ми всі росли. Це закономірний процес. Суспільство й досі важко прощається з радянським минулим. Ми ще в перехідному періоді. Частина суспільства продовжує жити за комуністичними стереотипами, інколи вже й не усвідомлюючи цього. Навіть у нашій обласній раді є депутати, які вважають себе патріотами, а досі думають і діють по-радянськи. Візьміть лозунг «Земля не може бути товаром!» Він чий? Це лівий комуністичний лозунг. І послухайте, що в нас на сесіях говорять ті, хто називають себе демократами…

Щодо суду над Тимошенко, я не вважаю це подією року. Якщо не боятися говорити правду, навіть якщо вона комусь не сподобається, то оцих 500 млн. дол. переплати за газ щомісяця – це підрив економічної могутності нашої держави, а отже – зрада національних інтересів України. Суд над Тимошенко – лише наслідок її контрактів, а ніяка не подія року.

Взагалі, хто хоче бачити світло, той бачить світло, хто в усьому шукає темну сторону – той її знаходить. У 2012 році в Україні будуть дві знакові і добрі події. Вибори – це добра подія. Тим більше, що вони будуть проводитися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, а я прихильник мажоритарки. Бо люди оберуть конкретних осіб, які змушені будуть дивитися виборцям в очі і відповідати за все, що пообіцяли. І безперечно, чемпіонат з футболу – також світла і радісна подія. Він покаже світові, що Україна – це не якась помийна яма, куди можна скидати неліквідну й неякісну продукцію, що Україна – не буферна зона, прокладка між Заходом і Сходом. Україна – це самодостатня держава, яка буде вести власну політику у своїх національних інтересах. І саме таку політику сьогодні проводить Віктор Янукович. Як би йому не викручувала руки Москва цінами на газ, він національні інтереси не здає і не здасть.

А в області наступного року ми зосередимося на соціальних проектах. Так, 2011 рік стане роком дитячих садочків, яких так бракує сьогодні молодим сім’ям. Ми будемо створювати належні умови для життя і праці краян, нові робочі місця. Для нас 2012 рік – це рік наполегливої і напруженої роботи.

Андрій РОМАНЧУК, депутат Івано-Франківської обласної ради, юрист, керуючий партнер юридичної компанії «Moris Group»:

Рік 2011-ий виявився достатньо складним, але не тому, що прийнято якісь складні рішення чи розв’язано складні проблеми. Якраз навпаки – в цьому році складні і важкі для влади та суспільства питання були озвучені, порушені, витягнуті на поверхню, але, на превеликий жаль, вирішення свого не знайшли. Під кінець року це зовсім очевидно. Країні доведеться входити в наступний рік з успадкованою в 2011-му проблематикою.

Для чинної влади рік, що минає, – вже другий. І він створює передумови для переламного третього року. Бо саме третій рік завжди є найскладнішим для управлінського циклу, для владного механізму. А ми досі не отримали жодної відповіді на питання, які нас хвилювали ще на початку повноважень нинішньої владної команди.

По-перше, не можна сказати, що відбулися якісь помітні системні реформи. Це радше поспішні й не завжди продумані зміни до законодавства, які не привели до позитивних результатів для суспільства. Згадайте Податковий кодекс, Пенсійну реформу… Ясна річ, що громадяни сподівалися на лібералізацію, на лояльність, на обіцяне підвищення рівня життя. Експерти ж розуміли, що реформи матимуть елемент шокової терапії, після якої розпочнеться одужання суспільно-економічного організму. А натомість, не справдилися очікування ні одних, ні других. Суспільство отримало тільки шок, без терапії.

По-друге, немає ясності у газових угодах. А ціна газу – питання номер один для економіки.

По-третє, в 2011 році ми отримали кілька резонансних політичних скандалів, головний з яких – суд і вирок Юлії Тимошенко. Давно вже на адресу Києва не лунало стільки критичних оцінок і застережень від найвищих посадовців чи інституцій Європи. Це дуже серйозна проблема, і ми не знаємо, чим закінчиться для України ця історія.

Далі – управління економікою відбувається в ручному режимі. Можна погодитися, що в нашій ситуації – це єдиний вихід. Але ж не створюються передумови, які б дали можливість у наступному році чи періоді перейти до більш ліберальної моделі.

Отже, з усіма цими величезними знаками питання ми переходимо в наступний рік. Він не обіцяє бути простішим.

Зрештою, в той чи інший спосіб і влада, і суспільство змушені будуть знайти відповіді. Цього не уникнути, якщо хочемо вціліти як держава. Можливо, навіть добре, що ці відповіді народжуються повільно. Бо вони визначать стратегію, напрямок розвитку України.

До речі, пов’язувати надії на якесь покращення з наступними парламентськими виборами ризиковано. В українській ситуації вибори нерідко навпаки – консервували статус-кво, а не змінювали. Відповіді на ключові питання нашого життя можуть прийти не з політичного середовища. Подивіться на Росію. Вибори відбулися за сценарієм влади, але сьогодні там стаються речі поза політтехнологічними алгоритмами і моделями, і вони можуть принести позитивні зміни. На моє переконання, відповіді і рішення про те, як нам жити далі, знайдуться поза і понад чинною політикою. Головне, щоб влада знайшла в собі мужність, коли настане момент, прийняти думку суспільства. Тоді нам можна сподіватися на розвиток.

І все ж я оптимістично налаштований на 2012 рік. Не варто надто зациклюватися на невдачах. Головне – не покладатися на традиційне українське «якось воно буде» чи «а давайте повернемося до цього після свят», «після виборів» чи ще після чогось.

Бо час минає. Іншого в нас не буде.

Руслан КОЦАБА, громадсько-політичний діяч, еколог, скандальний тележурналіст:

“Цього року в Україні відбувся більш блискавичний перехід до “совка”, ніж у Росії за останніх десять років. Свідченням такого відкату назад є централізація влади та впровадження цензури. Тепер ми уже перебуваємо з росіянами на одному рівні розвитку громадянського суспільства, у нас так само немає сильної, об’єднаної опозиції, народ крутить головою і шукає собі нового лідера, щоб у нього закохатися. Ні Тягнибок, ні Яценюк не “вигрібають” до формату всеукраїнського лідера. У нас немає кандидатури лідера, немає навіть кого запропонувати, бо всі політики – “палені” або перехідні.

У світовій політиці здивували не так бунти в Північній Африці, як сильний підйом Китаю, який продемонстрував, що і Росії, і Америці потрібно на нього зважати як на повноцінного політичного гравця. Для теперішньої української влади таке становище Китаю є вигідним, бо показує, що економічною і політичною диктатурою можна досягнути результату. До речі, цього року я подружився з однією китайською студенткою, яка навчається в нафти і газу і непогано розмовляє російською. Вона абсолютно цинічно висловлюється про комуністичну ідею, але разом з тим з перспективою говорить про майбутнє Китаю. Це мене, чесно кажучи, налякало: нам нічим бити цей “джокер”.

В наступному році, який буде роком парламентських виборів, я передбачаю великий скандал в стані “донецьких”, який сплутає всі політичні карти. Одного прекрасного ранку Анушкевичус зрозуміє, що Вишиванюк йому – не підтримка. І тоді мер Івано-Франківська стане зовсім іншою людиною. Зокрема, він по-іншому буде зважати на можливість імпічменту з боку “Свободи”.

Останнім часом я спостерігаю, що люди радикалізуються. Мені це подобається. Бо я люблю “двіжняки”, людей “підірваних” і пронирливих. Не думаю, що в Україні може статися щось таке, як в Північній Африці, у нас не настільки гаряча кров. Але якщо, не дай Бог, станеться якийсь “двіж”, то це буде бунт безідеологічний. У зв’язку з тим, що ми з’єдналися з російськими реаліями, десь ближче до осені у нас може відбуватися щось схоже, як в Росії. В день виборів, коли влада скаже, який має відсоток, народ дозріє, візьме вила, дубельтівку і почне шукати, з ким би кучкуватися. Невеличкий сірничок – і пішла “жара”. І ніякий політик їх тоді вже не заспокоїть”.

Роман РОСЬ, джазмен, організатор численних музичних фестивалів:

Що робиться з українським мистецтвом і культурою?

Сучасне мистецтво, виглядає на те, – поняття дуже широке і захоплює все, що відбувається у цей момент – від попси до авангарду. Щось із того залишиться у пам’яті народній і стане з часом „академічним”, щось просто забудеться.

Вичитав недавно афоризм, що у давнину люди (митці) вчилися вдосконалювати себе, а зараз вчаться, щоби дивувати інших. І це – слова Конфуція. Здається, та світла давнина була дуже і дуже давно. Тобто теперішнє мистецтво в Україні – це в основному фокуси. Цирк.

До справжнього пошуку, авангардових ідей, несподіванок публіка ніколи не готова, не тільки в 2011 чи в 2012 році. І ніде. На те він і авангард. Але щоб аж так розучитися думати…

Повністю все перетворюється у фон. Тиша стає справжньою розкішшю. По неї треба йти в гори-печери-море. Треба напружитися, щоб дістатися тиші. Це – підміна понять, первинного вторинним. Сміття стало настільки багато, що від нього треба закриватися. Навіть воювати з ним в собі.

Тепер – власне про Станіслав.

Цього року дещо змінилося. Краще сказати, зарухалося. Як і завжди, через те, що дуже мало вартісних подій у мистецькому житті міста, всі можна запросто відстежити і на них потрапити, було би бажання. А кілька подій було знаменитих. Театральне і дуже камерне цього року «Порто Франко», авангардна «Жінка Риба» в кінотеатрі «Люм’єр», клубний «Джаз-Без» в пасажі Гартенбергів, фестиваль дитячих театрів, виставка Парфьона в книгарні «Є», хоча я вважаю, що цій виставці більше пасує “Пінчук Арт-центр” у Києві. Шкода, що прекрасний проект Андруховича з Карбідо «Абсент» на цей раз оминув Івано-Франківськ. Як оминуло багато чого. Бо ремонтувалася філармонія, бо Народний дім схожий на сільський клуб, і єдиний зал під куполом має таку акустику, що там можуть співати тільки хори і проводитися звітні концерти.

Багато надій на Центр сучасного мистецтва, за створення якого проголосували депутати міської ради, але вже півроку відділ культури не може правильно його зареєструвати… Обіцяють тепер в січні. Початок скромний, але все ж початок співпраці з містом. Чекаємо презентації, нарешті, і нового мистецтва.

Так що, в Новий рік – з оптимізмом.

Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник, перекладач:

Нічого принципово нового за рік, що минає, в культурі не трапилося. Як і завжди в наших вітчизняних обставинах, найцікавіші явища з’являлися не завдяки Міністерству культури і владі загалом, а всупереч. За великим рахунком, так воно й повинно бути.

Особисто для мене 2011 рік мав свої три культурні піки. По-перше, «Аперитив-тур», який ми з «Карбідо» відіграли у квітні (Київ, Вінниця, Хмельницький, Тернопіль, Львів плюс закордонний Кишинів). По-друге, вихід у світ моєї книжки «Лексикон інтимних міст» (за яку я хочу особливо подякувати фестивалю Meridian Czernowitz). По-третє, знову ж таки з «Карбідо» – київська прем’єра «Абсенту», що стане нашим третім альбомом.

У першому і третьому випадках («Аперитив-тур» і «Абсент») наші зусилля підтримав Фонд Петра Порошенка. І це справді була дуже приємна несподіванка. Бо я завжди в цих проектах почувався таким собі сиротою – мої іноземні друзі діставали підтримку зі своїх країн, а я – ніколи. Добре, що цю невеселу традицію тепер, починаючи з 2011 року, порушено.

Тарас ТКАЧУК, кандидат історичних наук, член Європейської асоціації археологів:

“Яким був цей рік для світової науки, сказати важко, оскільки в Україну погано доходить така інформація, практично, вона не доходить. Особисто мені здається, що минулий рік для науковців був часом роботи на майбутнє, йшло рутинне опрацювання здобутих матеріалів, зокрема в археології та праісторії цей рік не приніс нічого такого, що називають сенсаціями.

Щодо життя всередині країни, то у нас достатньо архаїчне суспільство, ми просто копіюємо вже наявні інституції, в тому числі політичні. Наслідування відбувається головним чином на взірець Сходу, дещо запозичуємо із Заходу. А загалом, ми живемо не в такій важливій частині світу, де може відбуватися щось важливе. Достатньо поїхати в Німеччину чи навіть Польщу, щоб зрозуміти це. В німецькій телевізії інформації про Росію небагато, а про Україну практично немає ніякої. Нас ніби не існує.

Загалом, у світі час великих людей і великих подій, як видається, уже минув, все відбувається виважено, гламурно, буржуазно. Коли одна зірка купує в іншої зірки платтячко – це не подія, яку варто обговорювати. Це не похід Олександра Македонського. Кажуть, що люди починають бунтуватися, однак справжній зміст цих бунтів відомий хіба спецслужбам та спеціальним людям, які повинні це знати. Бо інформація про ці бунти двояка. Хтось каже, що це дуже зле, бо люди збунтувалися проти своєї влади, інші говорять – добре, бо скинули тиранів.

Якщо говорити з християнської позиції, то ми всі йдемо до апокаліпсису. І цей рік, як на мене (а я песиміст за світобаченням), був гіршим, ніж попередній, у суспільному, економічному розвитку. Це видно навіть за цінами в магазинах чи вартістю бензину.

З погляду семіотики, цікавим є той факт, що в Україні спостерігається зростання різноманітних текстів, цінність яких я не беруся коментувати. Кількість різноманітних книг, письменників, які, як гриби, виростають, фолк-істориків, які тлумачать глобальні речі, – це все семіотичні явища. У мене є теорія про те, що збільшення кількості текстів в культурі спостерігається перед її кризою. Культура безсвідомо породжує ці тексти, які не заборониш наказним порядком і кількість яких неухильно зростає. Так було в багатьох культурах праісторії. Скажімо, трипільці більш красиво і вишукано розмальовували свої глечики перед тим, як назавжди зникнути.

Я думаю, наступний рік буде такий самий. Не сподіваюся якихось радикальних подій, врешті, ми дійдемо до такого часу, який колись називали “застій”. Як історик-песиміст можу спрогнозувати, що цей застій буде тривати дуже-дуже довго, нашого життя не вистачить, щоб побачити його кінець.

Ростислав ШПУК, блогер, фотограф, арт-активіст:

Найбільш помітні культурні події у нас традиційно пооберталися навколо кількох, переважно давно відомих, імен. Знову найгучніший галас викликала література, але не тому, що в ній робилось щось аж таке контраверсійне, а просто тому, що читацька публіка дуже роздрібнена світоглядно і сильно наділена потребою висловитись, бо читання провокує появу вербалізованих суджень, а кожну емоцію можна “фіналізувати”, лише розділивши її з кимось. Найцікавішими ж подіями у літературі, на мій погляд, стали появи Іздрикового альбому “UNDERWORD” та квазіенциклопедичного “Лексикону інтимних міст” від Андруховича.

“UNDERWORD” – це повноколірний результат “блогерської діяльності” натхненного інтерактивним фідбеком Іздрика, збірник лайфджорналівських постів (афористичної графіки та текстів з філософською екзгібинкою), “перевтілених” у паперове видання.

“Лексикон” також мав стосунки з інтернетом, але вступив у них вже після написання: видавці вирішили популяризувати його через “Фейсбук”, і навіть придумали гру з вгадуванням одного зі 111 міст за кількома цитованими реченнями. Як результат – презентація викликала ажіотаж, з 2-годинною попередньою автограф-сесією, яка розпочалась об 11:11 11.11.2011. Сама ж книга поєднала в себе кілька жанрiв: “автогеографічний”, майже пригодницький ілюстрований атлас-путівник. Можливо, це буде початком нового стилю в літературі в час, коли людей менше цікавить сюжет, а більше – інформаційно-пізнавальна оповідальність.

“Фейсбук” взагалі став, здається, головною культурною подією року, багатьох до чогось залучив, підбурив, дав свисток i дав де свистіти (часто, правда, не бiльше того). Бо якщо відкинути сублімативну детермінанту, то однією з побічних функцій ФБ в час, коли література потрохи втрачає вплив на молодь, є “просвітництво”, а воно має дуже прикладне значення: його результати прямо пов’язані, скажімо, з результатами виборів, тобто з тим, куди це все прямує. А “Фейсбук” став такою ненаративною інформаційною магістраллю, побудованою в об’їзд літератури до того ж місця призначення. У стрічку ФБ тепер заносяться “прев’юшки” всіх подій, при цьому ФБ дав можливість систематизувати свої інформаційні інтереси, ставши автопілотом інтернетнавігації, і через нього тепер відбувається “підтвердження” кожної суспільної подiï, якій він наче видає ярлик на популярність. При цьому з появою ФБ тон суперечок і дискусій різко змiнився порiвняно з інтернетфорумами і тим, що відбувається досі в коментарях до популярних інтернетвидань: обов’язкова неанонімсть, реєстрація прізвища призвели до неформальної відповідальності, приглушили нестерпнiсть. А оскільки платформа ФБ побудована як годинниковий механізм, який працює, коли всі приходять в зчеплення, як шестерні, то заради можливостi бути почутим автор жертвоприносить вступанням в певного роду “стосунки”, стає ближчим до “споживача”. В результаті у жодної події, автора чи нюзмейкера тепер немає стійкого авторитету «за замовчуванням», все потребує підтвердження, “важлива не так істина, як різні правди”, натомість глядачі отримали допущення до безпосереднього спілкування з ними і можливість інтерполяції iнформацiї, знаходження проміжних даних в її потоці у вигляді власних суджень і оцінок, тобто у власній режисурі, і цей процес напіврозпаду інформації може бути нескінченим, а період напіврозпаду залежить від актуальності теми (якщо, за Бойченком, життя тільки з точок неповернення і складається, то тут навпаки – немає точок неповернення).

Але головною перемогою соцмереж та інтернету в цілому є повалення з інформаційного трону телебачення. Ми ще пам’ятаємо його адміністративні можливості демонструвати світоглядну одностайність, тепер це вже було б більш ніж смішно і означало б лише агонію.

В музиці неординарними збурювачами року стали ті ж Іздрик (в парі з Семенчуком, проект “DrumТиatr”) та Андрухович в образі рок-виконавця (з польським “Карбідо”). Їхня нова програма “Абсент” є скоріше рок-оперою, і зараз це, здається, захопило Андруховича більше, ніж писання, тому проект дуже перспективний. Музика, схоже, стає все невіддільнішою від літератури. Заключними трикрапками року я б поставив роботу “Асфальт” Жанни Кадирової – величезні шматки дорожнього покриття, вирізані і перетворені на настінні експонати у вигляді геометрично досконалих фігур. Кращого символу суб’єктивності всього, що говориться про мистецтво і культуру, знайти важко.

Іван КЛИМИШИН, доктор фізико-математичних наук, академік АН ВШ України, астроном:

“Цей рік пройшов для астрономів у здобутках розкриття таємниць світобудови. Населення планети має свої клопоти, але є сотні людей, які намагаються збагнути якісь закономірності в устрої всесвіту. Кожне відкриття буває в інтерпретації з двох боків: креаціоністи зважають на Творця світу, який залишає нам дещицю для дослідження; на противагу існує матеріалістичний погляд. Останнім часом мене жорстоко вразила думка відомого дослідника Стівена Хокінга, який багато років лежить паралізований: він недавно сказав, що для того, щоб зародилося щось на початку, ніякого Бога непотрібно. Це кидає в розпач багатьох, хто це слухає. Адже й без таких тверджень багато людей в цілому світі впали у безодню невірства, і це страшенний жах.

Цього року багато галасу було довкола відміни “зимового” часу. Але мушу сказати, що все в цьому світі відносне. Португальці влітку живуть за часом пулковського меридіана, тобто за київським часом, але свині у них від того не здихають і корови дояться. Справа не в тому, в якому часовому поясі ми живемо, а в тому, як ми це усвідомлюємо. Є вибір, за яким часом жити, і він залежить від практичного боку питання. Якщо в нас більше транзиту із Заходом, мусимо жити синхронно із Заходом, якщо навпаки – зі Сходом. І це не впливає на нас, мусимо бути українцями, і все.

Наступний рік буде високосний, і в цьому велика “трагедія” для багатьох людей. Насправді 2012 рік буде тільки на один день довший і більше нічого, все решта – банальні забобони. Усі розмови про кінець світу – жахлива гидка дурня. Календар майя, який називають високоточним, насправді навіть не мав чіткого правила для високосних років, майя не знали, коли і як вставляти виправлення до свого календаря. Тому байки про дуже точний календар майя – дурня. На жаль, багатьом сучасним дурням свербить шпилька в сідниці і вони придумують щось незвичайне. Якщо має бути кінець світу, то він таки буде. Але, як сказано в Євангеліях, ніхто не знає часу, тільки Отець. Тобто Господь Бог знає і більше ніхто.

Я стою на тій точці зору, що ми тут, на цій Землі, для того, щоб здати свій особистий екзамен перед Творцем. Кожного дня і кожної хвилини, і нема на те ради… Особисто для мене рік минув вдало, я не дуже хворів, хоча мені йде вже 79-й рік. Тут, в Івано-Франківську, за всі роки в мене було всього три найкращих товариші, і всі вони вмирали молодшими, ніж я. Тепер я сиджу і думаю: “Чого ти, Боже, їх забрав, а мене залишив? Що я ще маю сказати чи зробити?”