Війна смердить гаром і соляркою. Запах, який ніколи не забуде воїн 10 окремої гірсько-штурмової бригади Петро Яблінчук «Граніт». Три роки в АТО, тільки оклигав, і з 24 лютого знову на фронт. Складне поранення – дивом вцілів. Зараз лікується у Франківську. Злиться – хоче назад на передову. Каже, тепер війна геть інша, ніж була досі вісім років – жорстокіша і страшніша.

Ампутувати!

«Я вже мав бути без ноги», – якось так дуже щиро одразу розказує Петро. Навіть усміхається. А тоді замовкає на кілька хвилин, дивиться кудись убік. Лице ніби темніє: «Лікар у Малині не вовтузився зі мною – лиш глянув на ногу і випалив: «Ампутувати». Як ампутувати? Дуже страшно таке почути. Сильна паніка. Через 10 хвилин прийшли військові медики і запевнили, що врятують ногу». 

Але Петро вже нічого не чув – думав, кажуть так, аби заспокоїти. Зробили операцію. Прокинувся, дивиться – повністю накритий, ніг взагалі не відчуває. Зірвав покривало – думав, уже без ноги, а вона просто затерпнула.

У Франківську були ще три операції. Робили пересадку шкіри, ногу поскладали по частинах. Філігранна робота.

Петрові скоро буде 27. Ще молодий, а стільки надивився. Три роки в гарячих точках зони АТО, поранення. Трохи оклигав і знову війна, але вже повномасштабна, ще одне поранення…

Уже місяць як у франківській лікарні. Медики говорять, не пустять додому ще стільки ж і навіть довше. Шкіра має прижитися. Майже весь час військовий мусить лежати. Щодня знеболювальні. Злиться, бо страшенно гризе сумління – хоче бути на передовій.

Аби відволіктися, багато читає. Коло тумби у пакеті стос книг. Про історію України. То Петрова пристрасть ще з дитинства. В школі не любив нічого, крім історії. А ще мріяв носити погони. Має. І погони, і медалі.

Лише собі і Богові

Вірить лише собі і Богові. Бог двічі виручав його на полі бою там, де без шансів. Перший раз у 2014-му. Без каски, без бронежилета сам у чистому полі. Навколо все гепало. Петро просто ліг і молився. Снаряд упав за 10 метрів, а зона його ураження 400-500 метрів. Вижив. А вдруге пофартило місяць тому на Житомирщині.   

«10 березня поїхали на зачистку села, – розповідає вояка. – Мій танк підвів. Попалася старенька техніка: пройшла АТО, а нормально відремонтувати не встигли. Разом з двома іншими бійцями екіпажу лишилися посеред лісу чекати подальших команд. За дві години полагодили танк, але рухатися далі не можна – там уже зав’язався бій. Ні назад, ні вперед – в армії нічого не робиться без команди. Отак стояли годин вісім. Були готові до всього: артобстрілів, авіаудару, прямого контакту… І знаєте, то так здається, ніби ти готовий. Але ніколи точно не знаєш звідки і що прилетить. Ми розуміли, що рано чи пізно до нас таки прилетить».

І прилетіло. Його ногу проштрикнуло наскрізь. Аптечки не мали, хлопці лиш наклали турнікет. І фактично Петро мав просто стекти кров’ю та й по всьому, екіпаж був без зв’язку – ніхто би не приїхав його рятувати. Але звідкись взялися українські розвідники і забрали Яблінчука бусом до шпиталю.

«Їх узагалі там не мало бути, розумієте? Це диво», – каже танкіст. 

Воює вся нація

Петро розповідає, тепер війна в рази страшніша, ніж була у зоні АТО. Тоді не використовували авіацію, крилаті ракети, дальнобійну артилерію, хімічну зброю… Тоді не чинили таких звірств з мирним населенням.

«Думаю, тоді їхнє командування ще тримало їх на короткому повідку, а зараз дали повну волю, – говорить боєць. – Вочевидь, оскаженіли, бо бліцкриг провалився. А ще ми, бачте, добре живемо: маємо газ у селах, унітази в хатах… Знаєте, в історії світових воєн було різне. Але навіть фашисти не знущалися над дітьми».

Орки не шкодують і свою армію, там «жуковський» підхід: техніку берегти, солдатів не шкодувати. Пускають «на м’ясо». Так, їх дуже багато, але наш козир – тактика. А війни виграють тактикою.

І ще в російських військових є великі проблеми з погодженням команд. Солдат питає дозволу в командира взводу. Той питає в командира роти. Далі – в командира батальйону. Потім – у командира бригади. Командир бригади питає в командира полку. Нарешті доходить до командира західного округу… І вся ця тяганина триває від трьох годин і аж до місяця – хтозна чи солдат доживе.

В українській армії зараз такого немає, наші нинішні стандарти тяжіють до натівських, тобто рішення приймають швидко, вчасно і такі, як треба. 

«У лавах ЗСУ зараз багато бойових командирів, а не «паркетних». При чому дуже молодих. Чесно – я здивований. Молодці, – каже «Граніт». – Хлопці роблять колосально якісну роботу. Видно, що у своїх військових академіях справді вчилися, а не штани протирали. Направду тепер маємо потужну армію. Головне – вірте в нас. Воякам це дуже треба. Просто вірте».  

Боєць каже, нині воює вся нація. Кожен – на своєму місці. При чому війна робить поганих людей ще гіршими, а хороших – ще кращими. Кращих більше.

Зараз коломийському воїну найдужче хочеться ходити. Самому. Без милиць. А ще дуже хочеться додому. Там чекає наречена. Після перемоги вони одружаться і Петро нарешті займеться тим, що любить і добре вміє – відкриє свою кузню. Але спершу перемога.

Наталя МОСТОВА