Альона переїхала в Івано-Франківськ із Старобільська Луганської області у 2007 році. Там вона працювала в прокуратурі. Втікала від болісного розлучення і колишнього життя. Сьогодні вона – успішна франківська адвокатка, яка щоденно волонтерить.

Чи стала вона бандерівкою? Як сильно її стосується війна? Чому вона не поїхала до батька в Росію колись, і якими словами вона відмовилася, щоб їхати в Ростов зараз. Якою мовою спілкується? І чому досі не вийшла заміж?

«Галицький кореспондент» поговорив з нею про це все і не тільки.

Альоно, почнемо з початку. Чому Івано-Франківськ?

Мама в 1990-х роках була на Заході по бізнесових питаннях. Коли приїхала звідти, то сказала, що мріє там жити. Я здивувалася, а вона пояснила, що хоче бути «пані», бо вони там так завжди звертаються до жінок.

2007 рік, я отримала рішення суду про розлучення на День Соборності – 22 січня. І вже 5 лютого я була у Франківську. Приїхала сюди із Старобільська, його окупували 28 лютого.

Стою на вокзалі, дочці був рік і три місяці. До мене підбігає таксист, звертається «пані», згадую маму. Прошу його відвезти мене в пристойний готель. Він возив мене 40 хв по місту і привіз в «Аускопрут» (для розуміння: з вокзалу туди йти пішки 2 хв).

На Сході я працювала у прокуратурі. Але роботу тут знайти не змогла. Подала резюме, потрапила в юридичну компанію. Там всі збиралися ставати адвокатами. А я не знала, чи це моє. Взяла одну справу, виграла її, і зрозуміла, хочу займатися саме цим.

Як ти подалася у волонтерство?

25 лютого в інстаграмі я побачила, що наші льотчики голодні. Було повідомлення, що після бомбардування розбіглися всі працівники їдальні. Коли ми з подругою почали возити туди харчування, мій номер телефону почав розповсюджуватися серед військових. Це були ЗСУ і прикордонники, які казали, що в них немає навіть відповідного одягу. Мова йшла про регулярні війська, а не про добровольців.

Я просила гроші в мами, вона просила їх у діаспори в Америці. Мені їх перенаправляли, і я закуповувала амуніцію. До речі, зараз виявилося, що амуніція була гуманітарною.

Як зараз твоє життя виглядає?

Є старі справи, які продовжуються, але їх мало. Адвокатська діяльність потребує часу і натхнення. Треба обдумати кожен документ. Змушую себе працювати, якщо не переносяться засідання. І продовжую волонтерити. Мушу мати справу, щоб допомагати хлопцям на передовій.

Плету кікімори в приміщенні ГО «Нові крила». Тут раніше був центр для реабілітації учасників АТО, який створив реабілітолог Ігор Дільний. Зараз Ігор в ЗСУ, а центр звісно перетворився на головний осередок плетіння кікімор для “наших котиків” ЗСУ. Поки не має Ігора, центр продовжує працювати без вихідних під чуйним керівництвом його дружини –  Оксани Боднар.

Зараз день розподіляється так. Дивлюся, чи є у мене засідання, якщо є, то їду туди, а потім – плести кікімори. Якщо нема, то одразу плести кікімори. Все життя навколо цього, і на моє переконання, кожен день ти маєш лягати з думкою, що ти зробив для перемоги.

Ти маєш із Старобільськом зараз зв’язок?

Так, спілкуюся з деякими, там важка ситуація. Там було дві акції проукраїнські, закінчилися погано. Мітингувальників розстрілювали. Було, хлопець зірвав прапор ЛНР і повісив український, то його побили і він у тяжкому стані лежав у лікарні.

Більшість лікарів виїхали, бо не хотіли працювати на режим. Там сильна проблема з медиками. Всі, хто можуть виїхати, виїжджають через Росію, інших варіантів нема.

А настрої які там?

Мені боляче, але велика частина дійсно проросійська. У 2014 році я розуміла, чому Схід хоче відділитися. Адже за статистикою 75% Луганської і Донецької областей не виїжджали далі своєї області. І коли ви кричите, що хочете у Європу, то вони вас не розуміють. Чому така туга за СРСР? Бо це промислові райони, соціальне забезпечення у них було на рівні в ті часи. А за незалежної України шахти ті самі, а модернізації ніякої не було. Їх продовжували експлуатувати: платити низькі зарплати або взагалі не платити.

Але от чому зараз там хочуть рускій мір, мені тяжко зрозуміти. Правоохоронна система злита. А це ж доступ до інформації. Виникає питання, що робив міністр МВС Арсен Аваков щодо кадрової політики, бо саме він був на цій посаді сім років.

Боляче, бо близькі мені люди виявилися проросійськими. Подруга пішла на підвищення, проти неї порушили 111 статтю за співпрацю. Проте я не хочу робити поспішних висновків. Може її змусили.

Багато міст дійсно не чинило опору?

Поки я займалася волонтерством тут, перший місяць втратила з поля зору своїх найрідніших. Подруга розповідає про історію, яка була в одному місті на Луганщині: чоловік із сином бігли навпроти танка зі словами «Ура, Росія!». Танк вистрілив, їх розірвало на шмаття. І от жінка прийшла до моєї подруги-адвокатки просити допомоги подати заяву. Та відповідає: “Вас росія звільнила, як мінімум від чоловіка та сина”. Проте жінка має свою думку: «путін нє віноват, што прідурок танкіст попался».

Важко. Мозок відмовляється вірити у ці історії.

Десь на сьому добу для мене було потрясінням бомбардування Харкова. Там я отримала вищу освіту, там народилася моя донька. Там є багато людей, які мені дорогі. 1 березня я дивилася телевізор і плакала. Тоді я написала татові. Він – російський військовий, живе в Ростові. Йому заборонений в’їзд в Україну з 2014 року і відтоді ми не бачилися. Хоча зазвичай ми збиралися в Южноукраїнську, там де поховані його батьки, хоча родом вся родина по татові у нього з Сокільників.

Зазвичай наше спілкування виглядало так, що він мені скидав якісь картинки і я відписувала. А від початку війни від нього не було жодного повідомлення. Я тоді написала: тату, тепер картинки тобі перешлю я, і надіслала відео з бомбардування Харкова. Спитала, чому росія вторглася, сказала що ми не здамося і будемо боронити свою землю і кордони. Він через 10 хвилин відповів, що це спільна трагедія. Бо нас не хвилювало, як ми 8 років бомбили Донбас. Я на цій фразі скаженію. Написала багато всього, відправила навіть вірш про рускій воєнний корабль. І сказала, як шкода, що він забув коріння своє.

В той самий день він відповів: якщо так складно, то я можу приїхати до нього. Я знову зірвалася. Написала: мені не складно. Брат з 25 лютого в 95-ій штурмовій воює, двоюрідний брат воює під Кривим Рогом. Донька, якій 16 років, готує їсти військовослужбовцям і ночами пере тканину для кікімор. Я всі свої заощадження витрачаю, щоб купити амуніцію. Мені не складно. Забери будь ласка тих, хто втратив домівки, хто воює, забери тих, кому падає на голову.

Як на твою думку, нам треба повертати так звані ДНР і ЛНР?

Ні. Я це зрозуміла після підписання Мінських домовленостей. Коли ви знали, що таке ОУН-УПА, то на Сході вчили іншу історію. Вчителька подавала через свою призму. Я це з’ясувала ще у 2007 році. Я не розумію, як так. Книжки друкуються для всієї України, але вчителі корегують подачу.

Тепер уяви, що оті регіони до 2014 року не мали патріотичних настроїв, а після 2014 року їх виховували у ненависті до України.

За ці три місяці в тебе ні разу не було думки тікати?

Ні. Так, кожна людина боїться. Було, подзвонив кум, він вивозив родину закордон, пропонував приєднатися. Я відмовилася. Дочку вивезла в гори, їй 16. Мені легше було, щоб вона була там, бо я бігала по волонтерству. В місті були постійні тривоги, дитина була невідомо де, мене поруч не було. Зрештою, я до тепер не ігнорую тривоги по відношенню до дитини. Сама можу мотатися десь, а вона має бути в укритті.

Я не думала, що я така патріотка. Але я не бачу себе в іншій країні. Мені шкода, що ми зараз втрачаємо великий інтелектуальний потенціал, багато молоді не повернеться, але ми самі в цьому винні. При цьому я точно розумію, що буде золотий фонд, Україна набуде свого розвитку. 30 років у межах історії це крапля в морі. Але саме зараз ми набуваємо і дуже великого культурного розвитку. Подивися, як змінився український контент. Творчі люди, журналісти, письменники зрозуміли, що не треба забороняти, треба своє зробити якісне, щоб воно стало конкурентоздатне.

Тобто ти проти того, щоб переходити на українську, хоч сама перейшла?

Що би там хто не казав, я дуже обережна у висловах, коли вимагають говорити українською. Для себе випрацювала іншу формулу: сама перейшла на українську, проте не вимагаю, щоб до мене говорили українською. Люди хай говорять, як хочуть.

Скільки було випадків, коли західняки приїжджали в центральну чи східну частину України і починали говорили ламаною російською. Тому ми самі винні в мовних питаннях.

Вважаю, з поваги до російськомовних хлопців, які гинуть на фронті, а їх велика кількість, не можна піднімати так гостро цю тему саме зараз. Дарма, наші краяни говорять, що східняки не хочуть воювати. Хочуть і воюють, їх багато. А є й такі, які не хочуть, і в нас тут є такі.

А в дискусіях між прихильниками Порошенка і Зеленського ти де?

Не підтримую попередню владу і маю багато претензій до нинішньої. Але з іншого боку, мене злить, коли кажуть, що ми боготворимо Зеленського, бо він не втік з країни. Ні, не через це. Я не погоджуюся з тим, що треба критикувати під час війни.

Багато вкидів, ми і досі не навчені інформаційній гігієні. Не вміємо розбиратися, що є фейк, а де правдива інформація. При чому технології ростуть і розвиваються, а ми не знаємо, як фільтрувати. Тому я не готова давати негативну оцінку владі. Але, незважаючи на те, що я маю багато претензій до Порошенка і до підписання Мінських домовленостей, я ніколи собі не дозволяла зневажливо говорити, як у нас заведено. Президента України треба поважати.

Ми ніколи не побудуємо європейське суспільство, поки не навчимося поважати інших. Моя свобода починається там, де закінчується свобода іншої людини. І навпаки. Я маю право виставити особисті кордони і не повинна зазіхати на кордони інших. А ми плутаємо демократію з анархією.

Розкажи про дочку, як вона проживає цю війну?

На початках було, що колеги залишалися на сході воювати, а я по телефону була зв’язковим для їхніх родин. Шукала, де їх поселити, когось в себе вдома залишала. Моя квартира перетворилася на комунальну, я поверталася додому і не розуміла, хто в мене ночує і скільки їх. Це була робота моєї доньки Вікусі прийняти їх, розмістити, нагодувати, дати свіже полотенце і поміняти постіль.

Зараз у мене теж є гості, вони з Харкова і вони не ігнорують тривоги. Люди, які відчули, що таке війна, перші чотири дні переміщалися по квартирі, зігнувшись. Коли вночі тривога, то я поки прокинулася, халат накинула і вийшла, а вони за ці секунди вже виходили одягнуті, з документами і тд. Дивуюся, як встигають? А вони у відповідь: “Якби ти посиділа 8 днів у харківському підвалі, то теж би встигала”.

У нас зараз достатньо конфліктів між переселенцями, у тебе не було конфліктів?

Скрізь є різні люди, і там, і тут.

Нарікають, що на Заході люди не відчувають війни, на відміну від Сходу. Але маю і інші випадки. От купила я амуніцію: зібрала гроші, знайшла, привезли мені. Треба відправити на три напрямки в Харків, Ірпінь і на Дніпропетровщину. Нова пошта не працює, транспорту нема. Шукаю можливості передати і в цій катавасії мені приходить смска на телефон: «Солнце, а как на счет мастера по манікюру?»

Або одна питала, де купити шампунь, бо треба безсульфатний, а такого в магазинах нема. Тоді я злюся і видаю: “Любі друзі, будь ласк, питання особистої гігієни, манікюрів, педикюрів, фарбування волосся, мейкапу – це ті питання, які ви взмозі вирішити самі. Майстрині послугами, яких я користувалася, виїхали, я теж лишилася без цієї сфери послуг. Щоб відповісти на ці питання, мені треба шукати інформацію, я за цей час можу зробити щось важливіше. Моя задача – вирішити питання безпеки, житла і елементарних речей. Решта – не до мене.

Ображалися?

Хтось ображався, хтось з розумінням ставився, хтось спершу злився, потім вже нормально сприймав. Далі колеги перестали пускати переселенців до себе додому, бо мали з попередніми якийсь негативний досвід. І тоді я кажу: треба пропрацювати діалог, бо в стресі знаходяться не тільки ті, хто приїхали, а й ті, хто приймають. І при всій повазі до краян, які хотіли приймати людей, їм треба було обговорити з переселенцями умови проживання.

Тоді не буде негативного післясмаку. Хочете, щоб до вас зверталися українською, то, будь ласка, обговоріть це одразу. Не накопичуйте в собі негативний залишок. День-два-три терплять, а на четвертий зриваються. А переселенці щиро не розуміють звідки претензія.

А ми не вміємо вести діалог. В три роки дітей треба вести на гуртки не по вивченню мови, бо мову вони вивчать в 6 і 7. А от до 6 років навчіть дітей домовлятися.

Хто б що не казав, у нас різні культури, традиції відрізняються, суттєва різниця у пріоритетах, тому, якщо ми хочемо лишитися нацією, то маємо шукати спільне. Ми не маємо казати, що одні праві, а інші – ні. Ми не маємо шукати винних у війні. Коли одні говорять, що Захід винен у тому, що путін напав, то інші звинувачують Схід.

А в цій всій історії ти вже бандерівка чи ще східнячка?

Моя дитина україномовна. Я прийняла рішення, що вона буде говорити українською, коли вона вчилася говорити. Я заборонила вдома спілкуватися російською. Ми з мамою спілкувалися російською, тільки якщо дитини не було.

Хоч приживалася я тут тяжко. Втекти мені хотілося десь у 2009 році. Був момент, коли колега сказав: класна ти, молода, красива, реалізувала себе у професії, за три роки змогла те, що наші за 10-15 років не можуть, але заміж ти тут не вийдеш. Я спитала: “Чому?”

Він відповів, що нікому не потрібні мої проблеми: житла і машини нема, дитина мала, мама похилого віку, кредити. Я тоді прийшла додому, сильно плакала, а мама сказала: “Дитина скоро виросте, кредити віддамо, на квартиру і машину заробиш, а мама скоро помре”. Потім ми згадували цю історію, сміялися. Мама каже: “Квартиру і машину маєш, дочка виросла, ну з мамою не склалося”.

Яка мудра мама.

Так, дуже мудра. Дуже пишаюся нею, не знаю, як би пережила цю війну без її підтримки. А тоді, у 2009 році, це був момент кризи, коли я відчула, що я чужа для всіх, якою би класною не була. Тоді тато пропонував переїхати в росію, а я замислилася. Пригадую, ми йшли біля озера, тоді спитала дочку чи не хоче переїхали до дідуся. Вона розвернулася і відповіла: “Вони по нашому не говорять”. Уяви, їй було менше 5 років, і вже на тому етапі я зрозуміла, що виховала затяту націоналістку.

Розмовляла Тетяна Соболик