В Івано-Франківську від початку повномасштабного вторгнення організували безліч курсів української мови для переселенців. Навчальні класи ніколи не пустували. Філологи пояснюють, українська і російська – дуже різні мови, за один день перейти не вдасться. Але люди поступово переходять, незважаючи на тверду вимову, апостроф і дієприкметники. Кажуть, хочуть витиснути з себе все російське.

Ніби перемикає

«Більшість володіли українською десь так само, як в Івано-Франківську володіють російською: знають, але не використовують», – розповідає філологиня Ольга Криницька, яка навесні в ІФНМУ вела курси української мови для переселенців. 

«Пам’ятаю жінку, яка розповідала, що добре розуміє українську і в принципі може розмовляти, але як тільки заходить у магазин, то її ніби перемикає – не може вимовити ні слова, – каже вчителька української мови ліцею №7 Ольга Шпакович, яка теж проводила курси. – А ще була жінка, яка майже не розуміла української. Я радила їй починати з казок – просто читати, але обов’язково вголос». 

Ольга Криницька пригадує, слухачі курсу були дуже емоційно налаштовані проти Росії і казали, що хочуть витиснути з себе все російське. В тому числі й мову. Бо мова – не лише засіб спілкування, вона містить глибинну інформацію про ментальність нації. Мова диктує світогляд.

Наприклад, російське «больница» – від слова «боль», а «лікарня» – від слова «лікувати». Чи слово «неділя» походить від «не діло», а в російській це «тиждень». Або ж російське «жениться на ней». Прийменник «на» означає дію над кимось. Українською це перекладається як «одружитися з нею», тобто йдеться про рівноправний союз.

Насправді українська і російська – абсолютно різні. Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис із білоруською, словацькою й польською мовами, а з російською – тільки 11.

Корінні росіяни справді важко розуміють українську. З українцями, які у побуті спілкуються російською, звісно, геть інша ситуація. Вони українську розуміють і можуть нею розмовляти. Лиш потрібне бажання і трохи зусиль.  

Російською – боляче

52-річна Ольга Попова з Херсону ще дев’ять місяців тому вирішила перейти на українську. До речі, перейшла вся сім’я. Каже, російською їй тепер говорити просто боляче.

«Найскладніше перестати думати російською. Досі ще не змогла, – ділиться Ольга. – Все, що хочеш сказати, спершу треба в голові перекладати. Українські книжки читаю – щоб швидше прогресувати».

Ольга Криницька розповідає, що під час курсів багато труднощів було з вживанням дієприкметників. Наприклад, російське слово «играющий» здебільшого не радять перекладати українською як «граючий», натомість має бути «той, хто грає». Але при цьому є винятки, коли активні дієприкметники використовуються в термінологічних словосполученнях, наприклад, «діюча речовина», «діючий вулкан», «блукаючий нерв».

Також нелегко і з апострофом – коли ставити, а коли не ставити, адже у російській мові його нема. Важко дається і чергування літери «о» у відкритому складі та «і» в закритому складі: стіл – стола.

Щодо вимови, то українська – твердіша, має більше твердих звуків. Російськомовним найважче вимовляти твердий шиплячий [ч], у російській мові цей звук завжди м’який. Загалом, у російській є тенденція до пом’якшення приголосних.

«З іншого боку, російськомовні, коли переходили на українську, то навіть грамотніше говорили, ніж, наприклад, більшість іванофранківців, – каже Ольга Криницька. – Приміром, наголоси в дієсловах ставили правильно: люблЮ, кажУ, йдемО… У нас так званий «західний варіант» літературної мови, відчутний вплив польської мови, багато діалектизмів».  

До речі, місцевий діалект дуже полюбився слухачам курсу. Їх здивувало, що ровер – це велосипед, а не марка автівки. Найдужче «зайшов» розбір гуцульських діалектизмів із фільму «Тіні забутих предків». Багато слів, як-от «маржина», «кошара», раніше не чули і навіть не здогадувалися, що вони можуть означати.

Ніхто в шию не гонить

Цілком і одразу важко перейти на іншу мову. Артикуляційний апарат, який звик до російської, має звикнути до української. Тому найперше важливо ввести звичку розмовляти українською в щоденне життя. Найскладніше – почати спілкуватися українською з людьми, з якими розмовляв російською. 

«Зі мною говорять українською, а між собою знову починають російською. Пояснювали, що їм так швидше висловитися. Я ж намагалася донести, що не треба нікуди поспішати, ніхто ж нікого не гонить у шию», – розповідає Ольга Шпакович.

41-річний Юрій Котелов з Костянтинівки Донецької області живе в Івано-Франківську від початку повномасштабного вторгнення. Каже, тут така атмосфера, що аж хочеться розмовляти українською: «Зараз як ніколи відчуваю, наскільки ця мова рідна мені».

Хоча бувають різні випадки, бо є різні люди. Чоловік кілька разів бачив, як до натовпу переселенців, які стояли у черзі за гуманітарною допомогою, хтось із місцевих чіплявся з мовним питанням.

Ольга Шпакович наголошує, що дуже потрібне середовище, яке не сміється з чужих помилок. Аби людина не боялася говорити неправильно. Бо ось ці перші спроби – надзвичайно важливі. 

Наталя МОСТОВА