Український волонтерський рух не опускає високої планки. Попри труднощі, блекаути та шахраїв, українці вперто згуртувалися навколо великої ідеї – захистити рідну землю. І будуть стояти до останнього.

Бути волонтером непросто. Безкорисливо жертвуючи вільним часом, сім’єю, грошима і життям, вони є там, де потребують їхньої допомоги. Пліч-о-пліч вони стоять разом із захисниками, вони – найміцніший тил, моральна й фінансова підтримка.

«Галицький кореспондент» поспілкувався з кількома відомими волонтерами Прикарпаття, які розповіли про волонтерський досвід.

Іван Зобків, волонтер Української Добровольчої Армії, м. Бурштин:

«Волонтерити почав ще з Революції Гідності. І ось уже дев’ятий рік з однодумцями допомагаємо нашим військовим. Як сьогодні, пригадую першу поїздку на Схід. Це було 22 грудня 2014 року. Ми їздили до 92-ї бригади, яка тримала оборону Щастя, і 24-ї бригади, яка обороняла Лисичанськ. Звісно, страх був, але ми розуміли, що потрібні хлопцям, адже їм на фронті у стократ важче.

Нещодавно вкотре повернулися з чергової поїздки на фронт. Відвідали кілька бригад ЗСУ та УДА. Відвезли два авто, теплі речі, буржуйки, вареники, які зліпили галицькі господині, та чимало смакоти для наших хлопців. Передали військовим також індивідуальні посилки від рідних.

Найбільше, чого зараз потребують хлопці – це якісне взуття, адже це запорука здоров’я наших воїнів. Також потрібні генератори, засоби обігріву, якісна термобілизна, маскхалати. Чимало коштів треба на ремонт машин. Лише цього місяця пішло близько 15 тис. грн. Звичайно, організовую волонтерську роботу не один. Мені допомагають волонтери з Галича Наталія Медвідь та Ольга Гургула, Віктор Король, який за кордоном шукає машини й допомагає їх переганяти. Взагалі волонтери – це другий фронт.

Недавно мене запитали, коли закінчиться війна. Тоді, коли кожен з нас відповість сам собі, що зробив для її завершення. Адже чимало людей і досі поводять себе так, наче війна їх не стосується. 80% захисників – це хлопці з простих сімей, тоді як багато «мажорів» «недоторканні». Інші страйкують, бо немає світла в домівках – вони звикли до комфорту. А що говорити про мужніх хлопців, які сплять у холоді, без світла, тепла й комфорту?

Головний меседж, який я б хотів донести – це те, щоб люди не забували, що в Україні війна, щоб і надалі об’єднувалися задля перемоги над ворогом. Не будьмо пасивними, щоб ця війна не переросла у заморожений конфлікт, бо через 10 років воюватимуть наші діти.

Вероніка Дичковська, волонтерка, м. Івано-Франківськ:

«Моє волонтерство розпочалося ще з Майдану. А пізніше активізувалося з липня 2014 року. Якщо чесно, не до кінця вірилося, що забезпечення армії було відсутнє зовсім – ні медикаментів, ні форми, ні озброєння. Бачила перев’язочні пакети зі штампом 1968 року. Тепер ми розуміємо, що нашу армію Янукович та його помічники руйнували ціленаправлено і свідомо, готуючи Україну до здачі. Та тішуся, що були у нас військовослужбовці, які наперекір усьому не зрадили своїй присязі, і добровольці, які у скрутний час кинули всі свої справи і стали на захист своєї Батьківщини.

З 2014 по 2016 роки була координатором центру допомоги учасникам АТО з питань реабілітації. З багатьма військовими стали добрими друзями, деякі називали мене мамою.

Наша волонтерська організація ГО «Промінь ІФ» об’єднала різних людей: підприємців, пенсіонерів, колишніх військових, усіх, для кого волонтерська діяльність – безкорислива справа, допомагати там, де потрібно. Також свого часу для діток міста Волновахи випускали українську газету «Промінець» та абетку.

Сумно, але левову частку власних коштів військові витрачають на запчастини до автомобілів, пальне, дрони. Це шокує, адже у них власних потреб вистачає, є сім’ї. Майже у кожного, хто воює зараз, по декілька контузій. Їх після перемоги чекає тривала фізична й психологічна реабілітація. Наразі я не бачу жодної підготовки держави в цьому напрямку.

Та попри все тішуся, що люди не втомилися допомагати, розуміють, що на терезах – наша суверенність».

Світлана Кульчицька, бойовий медик, «почесний волонтер Прикарпаття», м. Городенка:

«Волонтерити разом із чоловіком Олексієм почали ще на Майдані. Разом із медиками району допомагали медикаментами й теплими речами. У 2014 році відбулася наша перша поїздка на Схід. Везли два УАЗи й 8 тонн допомоги в добровольчий батальйон «Карпатська Січ» та «Правий сектор». У 2015 році з чоловіком вступили до «Карпатської Січі». Була медиком у Пісках, брали участь в бойових діях. Пізніше часто допомагала воїнам із реабілітацією.

Від початку повномасштабної війни вже шість разів їздили на фронт. Три рази – на Запорізький напрямок, Криворізький, Миколаївський й на Бахмутський. Наразі готуємо поїздку до свята Миколая, щоб хлопці також відчули наближення різдвяних свят.

Волонтер без людської підтримки нічого не вартий. Майже всі села нашого району долучаються до підтримки військових. Відчутно допомагають і місцеві підприємці. Чортовець дає овочі, оскільки спеціалізується на їх вирощенні, Ясенів Пільний – тушонки, Рашків ліпить вареники, Глушків готує випічку, Тишківці допомагають овочами. У Дорі є організація «Дорянський борщик». Ми туди завозимо продукти, а вони готують для воїнів смачні сухі борщі, передають паштети, копчене м’ясо. Допомагаємо продуктами госпіталям.

У мене волонтерство вже в душі. Я не можу цього не робити. Це як частина мене. Хлопці на фронті чекають не лише наших посилок, вони хочуть спілкування, часом плачуть від знайомих облич. Тому не можу не їхати до наших воїнів, адже вони чекають нас».

Ігор Харів, волонтер, м. Бурштин:

«Волонтерю з 2015 року. З початку повномасштабного вторгнення наша команда активно допомагає військовим, внутрішньо переміщеним особам, військовим госпіталям, лікарням та усім, хто потребуючим у такий нелегкий час. За майже 10 місяців війни нам вдалося допомогти тисячі захисникам та внутрішньо переміщеним особам.  В перші місяці повномасштабної війни вдома був усього п’ять днів. Дякую за розуміння дружині, адже 22 лютого у нас народилася донечка, і вторгнення Росії ми зустріли в пологовому будинку.

Радію, що вдалося закупити 52 тепловізори, автомобілі, військовий одяг, амуніцію та інші необхідні речі. Зараз актуальні потреби – зимовий одяг, взуття, спальні мішки. Тому регулярно оголошуємо збір коштів.

Незважаючи на підвищення цін за кордоном, наша діаспора та іноземні друзі продовжують допомагати. Хочу відзначити українців з Німеччини, Польщі, Чехії, Норвегії, Швеції, Франції, Великобританії, Іспанії, США та Канади, від яких ми отримували й продовжуємо отримувати гуманітарну допомогу.

Найближчим часом плануємо відвідати Донеччину і привезти черговий автомобіль.

За активну допомогу та підтримку щиро вдячний усім небайдужим та моїй волонтерській команді: Ользі та Олександру Галичам, Іванові Волошину та Василю Мількіну. Впевнений, що лише спільними зусиллями ми переможемо одвічного ворога.

Ярослава Матусяк, волонтерка, с. Микитинці:

«Моє волонтерство розпочалося з 2017 року. Після народження донечки Влади у мене було багато одягу, іграшок, з якими потрібно було щось робити. Шукала волонтерів, які б ці речі забирали. А згодом вирішила волонтерити сама. У вайбері створила групу «Добро починається з тебе», де спільними зусиллями збирали кошти на речі потребуючим. Спершу опікувалися сиротинцями, чим займаємося й донині. Це Мединя, сиротинець на Набережній (Івано-Франківськ). Почала підключати більше людей, щоб легше одній було, і щоб якомога більше людей долучалися до допомоги діткам, які потребують уваги та спілкування. Ось нещодавно вкотре відвідали Мединю. Привезли одяг, взуття, білизну та солодощі.  

Коли розпочалася війна, не могла стояти осторонь від того, що відбувалося в моїй країні. Організувала плетіння маскувальних сіток у Микитинецькому ліцеї. Наразі вийшли на людину, яка плете нам основу для маскувальних сіток, знайомі підприємці безкоштовно фарбують тканину, інші її ріжуть. Тобто процес вже налагодили. Але потрібно наголосити, що люди стали байдужими. От щодня сітки плетуть десь п’ять осіб, разом зі мною. На початку війни було більше.

Також допомагали воїнам амуніцією, бронежилетами, тактичними аптечками, медикаментами. В перші дні військових дій наші добровольці були без нічого, тому ми цілодобово шукали шляхи, як їх забезпечити необхідним. Та зараз, на щастя, ситуація трохи змінилася на краще. Можна легше придбати необхідні речі, є активна допомога з-за кордону. Тому наразі більше зосередилася на допомозі дітям-сиротам та багатодітним матерям.

На свято Святого Миколая плануємо поїхати до сиротинців зі солодкими подарунками. Особливо хочу наголосити, щоб люди згадували про сиріт не лише ближче до свят, а весь рік. Для них це дуже важливо».

Юлія Марцінів

*«Галицький кореспондент» щиро вітає волонтерів з їхнім професійним святом. Якщо у цьому матеріалі ви зіштовхнулися із суперечностями, то тільки тому, що скільки людей, стільки й думок. Хтось має один досвід, бо зустрічається от з такими людьми, а в когось інший. Якщо редагувати чи викидати певні думки, то матеріал буде недовершеним.