Навесні 2014 року був створений 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». У червні того ж року його очолив підполковник Віталій Комар з Коломиї, і вже в липні особовий склад батальйону на шкільних автобусах вирушив у зону АТО. Після тривалих обстрілів бійці повернулися на Івано-Франківщину. Їх називали дезертирами, а екс-командира батальйону Віталія Комара дотепер судять за невиконання бойових наказів.

Після повернення батальйону додому Віталія Комара було заарештовано. Згодом його відпустили під заставу, але обвинувачення не зняли. Комбат твердив, що він зберіг життя бійцям, і вони також це підтверджують. Проте прокуратура допитала понад 170 свідків, і в серпні ц.р. розпочалися судові слухання.

«Галицький кореспондент» поспілкувався з полковником Віталієм Комаром.

– Віталію Миколайовичу, як створювався батальйон територіальної оборони «Прикарпаття» і хто запропонував Вам його очолити?

Я – кадровий офіцер, але у 2005 році звільнився із Збройних Сил України і пішов на пенсію. Після того працював у військовому комісаріаті. Батальйон почав формуватися 9 травня 2014 року. Хлопці поїхали на злагодження у навчальний центр під Чернівці. Я туди поїхав як інструктор – проводив з хлопцями стрільби. З невідомих для мене причин тодішній командир батальйону був відсторонений від виконання службових обов’язків. Я – полковник запасу, тому стати комбатом запропонували мені. Я погодився, і вже 11 червня був мобілізований та очолив батальйон. Тоді він налічував 421 особу.

– Як проходили тренування?

Люди вчилися кидати гранати, стріляти з гранатомета, мінометів, автомата. Також відпрацьовували дії на блокпосту.

– Цього вистачало тим, хто ніколи не воював?

Зрозуміло, що цього недостатньо. Але складалася така ситуація, що треба було поповнювати збройні сили на Донбасі. У моральному плані таких навчань було малувато. Тиждень хлопці відпрацьовували навички. Уже 1 липня ми виїхали у зону АТО.

– Ті, хто вступав до батальйону, йшли захищати Прикарпаття чи знали, що їхатимуть під російський кордон?

Коли формувався батальйон, то всі розуміли, що він створюється для територіальної оборони – виконувати завдання для захисту Івано-Франківської області. Але ситуація змінилась. Перед тим, як ми мали виїздити у зону АТО, декілька чоловік відмовилися їхати і були звільнені від поїздки. Тих людей ми замінили.

– Чим їхали?

З військової техніки ми мали тільки машини зв’язку і «хімічні» машини, які були переобладнані під польові бані, три вантажівки, два трактори і, здається, 36 автобусів. Щоправда, не всі автобуси були шкільні. Деякі були з автобази.

– Хлопці знали, куди їдуть?

Перед хлопцями ставилось завдання виконувати роботу на блокпостах у зоні АТО. Де будуть ті блокпости, ніхто не знав. Я дізнався лише при виїзді, але то був таємний наказ.

– Як розташувалися у зоні АТО?

Наші хлопці були неподалік від російського кордону. Було виставлено п’ять блокпостів і штаб батальйону. Спочатку штаб був в одному місці, але після систематичних обстрілів «Градами» він був передислокований в інше місце. Дві роти були виставлені на блокпостах, одна охороняла базовий табір. Також були кухарі, банщики, зв’язківці, інженери…

– Коли зрозуміли, що завдання виконувати вже неможливо?

Нас періодично обстрілювали «Градами» з російської території. Одного разу наш штаб обстріляли мінометами, а вже після того був обстріляний штаб Сектора «Д». Я так розумію, нас обстріляли першими, аби ми не висували голови і не бачили, з якого боку йде вогонь. У хлопців навіть є фотографії ракет від «Граду», на яких написано «Привет, Майдан!»…

Працювала розвідка, яка підходила до кордону. Ми знали, що там розміщена тактична група Російської Федерації. Усім зрозуміло: якщо йде масовий обстріл, то після нього буде наступ.

– Ви доповідали про це керівництву?

По-перше, нас обстрілювали. По-друге, аби доповідати, треба мати з чого доповідати. Ті радіостанції, які ми мали, були безсилі зв’язатися зі штабом. Мобільного зв’язку практично не було. Я зв’язувався зі штабом спеціальним військовим засекреченим телефоном. Але для того, аби він працював, має працювати електростанція. Зрозуміло, що коли працює електростанція, вона видає звук. Зразу ясно, куди стріляти. Я не міг зв’язатися не те, що зі штабом, а й зі своїми блокпостами.

– Як відходили з бойових позицій?

Ми відійшли до Тельманово, але батальйон виходив під обстрілами. Кожен блокпост відходив самостійно. У першої роти практично вся техніка була знищена, і особовий склад вивозив місцевий фермер на зерновозі. Наскільки я знаю, того фермера потім знищили сепаратисти, але це непідтверджена інформація. Місцем збору батальйону було визначено блокпост у Рознівці.

– Вас судять за те, що Ви покинули позиції?

Коли ми відходили і відновився мобільний зв’язок, зі мною зв’язався керівник Сектора «Д». Він сказав, що до нас вислали кур’єра. Офіцер Сектора «Д» привіз розпорядження вернутися на займані позиції. А коли ми ще були в районі Тельманово, група розвідки виїхала на наші блокпости оцінити ситуацію. Через півгодини та група повернулась і доповіла: на наших позиціях уже стоять російські танки, БТРи і БМП. Там була така ситуація, що наші хлопці навіть спілкувалися з противниками і ті казали, що вони «помощь для ДНР»…

Саме тому на тому розпорядженні я написав, що цей наказ виконати неможливо, бо у нас відсутня відповідна техніка. Та й перевозити особовий склад не було на чому, бо половина техніки взагалі була знищена.

– У Проміжному звіті ТСК з розслідування трагічних подій під Іловайськом йдеться про те, що Комар «в письмовій формі відмовився виконувати бойове розпорядження керівника Сектора «Д» і далі на зв’язок не виходив». Це насправді так?

Це неправда. Офіційно я не відмовлявся, а лише доповів, що виконати цей наказ неможливо. Ще декілька діб я був у районі Рознівки. А 24 серпня о 24.00 на мене вийшов офіцер Сектора «Д» і повідомив, що Сектор «Д» розформований. То хіба я не виходив на зв’язок?

– Чи були втрати серед особового складу?

Під час відходу, Слава Богу, втрат не було. Поранених було десь близько 20-ти осіб. Але боєць Данилюк загинув під час транспортування поранених, а під час одного з обстрілів загинув начальник штабу.

Виїхали звідти лише 13 автобусів, усі решта були знищені. Та й люди бачили, на чім ми їхали. Так, нас зупиняли по дорозі і служба внутрішнього правопорядку, і керівництво. Але це питання зараз розглядається в суді. Я читав матеріли справи і впевнений: все було не так, як показує сторона обвинувачення.

– У мережі є інформація, що «батальйон здав трофейну зброю, залишив штатне озброєння, після чого одержав дозвіл продовжити рухатися до місця постійної дислокації в смт. Делятин». Що то за трофейна зброя і звідки вона?

Ця зброя була знайдена після одного з обстрілів. Із знайдених розбитих автомобілів ми зібрали декілька машин, бо техніки нам бракувало. При здачі ми залишили гранати, гранатомети і заряди до них.

– Коли їхали додому, то чи знали, що 25 серпня тодішній голова ОДА Андрій Троценко звернувся до керівництва держави з проханням вивести батальйон із зони АТО «для переформатування та відновлення боєздатності»?

Ні.

– Коли батальйон повернувся на Прикарпаття, серед населення ширились різні думки, а інколи й нарікання. Мовляв, «ми збирали гроші, купували їм каски і бронежилети, а вони відступили»…

Та то і зараз різних думок багато. Я розумію, що люди витратили свої гроші, аби забезпечити батальйон. Але глянемо з іншого боку: якби нас там знищили або ми потрапили в полон, то що би було з тими касками? Тим, хто нарікає, було б краще, якби людина у подарованому бронежилеті там загинула? А я мушу сказати, що сепаратисти використовували кулі з сірими позначками. Це означає, що ті кулі пробивають броню. Кевларова каска чи бронежилет не витримують таких куль.

– Після повернення на Прикарпаття бійці були у різному психологічному стані…

У моєму батальйоні через психіатричні відділи пройшли близько 15-ти осіб. Знаю одного командира взводу, який добре виконував бойові завдання і дуже часто потрапляв під обстріли. Коли батальйон розформувався, то цей командир лежав у Києві. Чесно кажучи, я сам здивувався: стійкий офіцер дуже змінився. У нього немає агресивності, але я побачив зовсім іншу людину.

– На суді багато свідків стверджують, що якби тоді був наказ повернутись, то виконали б його.

Прокурор індивідуально опитує. Жоден військовослужбовець не скаже, що він не буде виконувати наказ, бо за це передбачена кримінальна відповідальність. Якщо при допиті запитати військового: «Ви виконаєте наказ чи не виконаєте?», кожен відповість, що виконає. У той момент я не давав наказу повертатися, бо були об’єктивні на те причини. Вертатися зі стрілецькою зброєю і зупиняти танки? Там було три варіанти: загинути на місці, потрапити у полон або відійти. Іншої альтернативи не було.

– Коли повернулися, відчували себе героєм?

Ні, та яке там геройство?! Мене не цікавить бути героєм. Коли повернулись, щоправда, не всі, ми змогли доукомплектуватись. Ще задовго до нашого відходу група військовослужбовців поїхала ремонтувати БТРи. За 45 днів та група підготувала нам п’ять БТРів, а нам треба було 20. То скільки часу ми мали чекати на ті БТРи?!

– На судах хлопці підтримують Вас?

У солдатів своя думка. А офіцер військової служби правопорядку каже зовсім протилежне.

– Один з бійців сказав, що 5-й батальйон – це «невдалий експеримент».

Ні, ну чому… Це не експеримент. У Збройних Силах є безліч випадків, не таких навіть, як з 5-м батальйоном. Може, весь галас через те, що інші через всю Україну не їхали, не знаю.

– Але Міністерство оборони навіть продовжило з Вами контракт?

Я так розумію, моя вина ще не доведена, суд ще не закінчився і вироку суду ще нема. Військових не вистачає, і Міністерство оборони намагається продовжувати контракти з усіма, хто хоче і далі бути на службі.

– Тепер чим займаєтесь?

Працюю старшим викладачем у Навчальному центрі Сухопутних військ у Чернігівській області. Там навчаю бійців військової топографії, тактики, правил стрільби. Під час судових слухань на Івано-Франківщину я їжджу у відрядження.

– Не маєте наміру повертатися у зону АТО?

Маю, я уже п’ять разів подавав свою пропозицію виїхати на передову. Але поки що безрезультатно.

– А що Вами керує? Досвід, патріотизм?

Не хочу говорити про якісь високі речі, але є людський обов’язок. Та й великого досвіду я не маю. Але якщо склалась така ситуація, то державу треба захистити.

Розмовляв Микола ГУРАК

 

ПІД ТЕКСТ:
Зараз судові засідання перебувають на етапі допиту свідків від сторони обвинувачення.

«Ми виходили у такому стані, що вже нічого не хотіли. Звідти виїхала вся важка техніка. А що ми могли на шкільних автобусах?! Ми називали автобус «жовтий БРТ». Вони були такі, що жінка може через них макарони цідити. Коли відходили, то їхали у бронежилетах. Ми звикли до них, навіть спали у них. А дехто їхав навіть у касці, аби дощ на голову не падав», – розповів один зі  свідків.

«Ми їхали у Делятин, аби залишитися живими. І дякуємо комбату за це», – сказав інший.

«Командира батальйону ми на руках би носили!» – заявив суду демобілізований військовослужбовець.

Виникає риторичне запитання: якщо свідки сторони обвинувачення готові підсудного «на руках носити», то куди зайде цей судовий процес?

Сам Віталій Комар розповів, що подав документи, аби його перевели у гірсько-піхотну бригаду, яка базуватиметься на території Прикарпаття. «Я – військовий і буду служити Україні», – заявив полковник.