Володимир Моісеєнко та Володимир Данилець – гумористи, які працюють у розмовному жанрі, – давно знані й улюблені в Україні. Постійні учасники розважальних передач, вони користуються незмінним успіхом.

Дует «Кролики» створено в 1987 році режисером “Укрконцерту” Євгеном Перебийносом, який до сьогодні є режисером колективу. Всі троє мешкають у Києві. Назва дуету походить від славнозвісної мініатюри мінського автора Володимира Перцова «Кролики – це не тільки цінне хутро».

– Цього року у «Кроликів» ювілей – 30 років на сцені. Які висновки за цей час ви для себе зробили стосовно життя на сцені?

Володимир Данилець: Висновок один – сцена, як жінка, дуже примхлива. На хвилину розслабився – і все, вона повернулася обличчям до іншого. Тому ми завжди напоготові.

Володимир Моісеєнко: У нас навіть вираз такий є: «Ми не загоріли, ми від роботи почорніли».

– Чи існують, на вашу думку, закони смішного?

В.Д.: Для мене український гумор нагадує відому в світі страву нашої кухні – борщ. В ньому стільки складових, що доповнюють один одного, створюють неповторний аромат, соковитість мови, метафори, дивовижного проникнення в українську душу, що просто диву даєшся з такого багатства.

В.М.: А гостроту страві придає наш український перець – сатира. І тут головне не переперчити.

– Фрейд пише, що гумор дає відчуття переваги… Як ви користуєтесь цими перевагами?

В.М.: Одна прихильниця на нашому форумі в інтернеті написала, що ми, як лікарі: людина сміється на концерті – і забуває про всі негаразди та болячки. А уявляєте, які ми здорові, якщо постійно отримуємо такий заряд позитиву від наших глядачів? От це і є наша перевага.

– Вам не набридає, що у вас завжди бачать оптимістів, готових пожартувати в будь-який момент?

В.Д.: Тут нас рятує той факт, що нас двоє. Якщо один не в гуморі, що важко уявити, але все ж таки буває, то другий завжди прийде на допомогу.

– Як рятуєтеся від загальної уваги?

В.Д.: Ми не рятуємось, ми насолоджуємось. А якщо серйозно, то проблем з цим не виникає, бо нам щастить – наші люди здебільшого абсолютно нормальні та позитивні. І нам не складно привітатися або потиснути руку співвітчизнику.

– Від чого відловлюєте найбільший кайф? Коли знайшовся сюжет? Або коли текст вже звучить на публіці? Чи від похвали критиків після виступу? Чи просто від оплесків?

В.Д.: Знаєте, від усього, що ви перерахували. Просто це різний кайф. Знайшовся сюжет – і ми в передчутті, як це буде круто показати його глядачеві.

Виступаємо в залі – і це неймовірний потік енергії, що курсує від нас до глядача і від глядача до нас. Справді, концерт – це такий дивовижний стан між глядачем і артистами, який не передати через кінескоп телевізора. Це щось неймовірне. Кайф, як ви кажете, ловлять всі – і ми, і глядачі.

– У вас подвійний менеджмент – український і російський, що свідчить про значний обсяг роботи у сусідній країні. Що відрізняє аудиторії України і Росії?

В.М.: Час. До наших співвітчизників нам їхати максимум годин 15, а до росіян – іноді по кілька діб добираємось. Все, інших відмінностей немає.

– Попри завантаження, ви остаточно до Москви не переїжджаєте. Це український патріотизм чи що?

В.М.: І він також. Україна – це наша батьківщина. Ми тисячу разів могли переїхати до Москви і мали достатньо пропозицій. Але так комфортно, як в нашому рідному місті, ми більш ніде не почуваємось.

– Ви, до речі, як до колег по цеху ставитеся?

В.Д.: В нас із більшістю дружні стосунки. Ми в черговий раз у цьому впевнились, коли святкували восени ювілей спільної творчої діяльності. На наш бенефіс прийшли колеги з України та Росії не лише розмовного жанру, а й співаки, серед яких Валерій Меладзе, Ані Лорак, Таїсія Повалій та багато-багато інших.

– Як ви прокоментуєте світоглядний конфлікт між гумористами класичної школи і так званим «новим гумором» штибу “Камеді Клаб”? Адже недаремно вже існує термін «петросянівщина».

В.М.: «Петросянівщина», як Ви кажете, порівняно з соромітним гумором різних “Камеді”, який перебуває поза межами мистецтва, є тонким англійським гумором.

– Тридцять років разом, як часто виникає бажання задушити один одного в братерських обіймах?

В.Д.: Такого бажання ніколи не виникало за всі роки, і ми сподіваємось, що не буде виникати. Ми дружимо по-справжньому, по-чоловічому, і засади дружби, взаємної поваги для нас не пусті слова.

В.М.: У нас тридцять років спільної творчості, тому наше спілкування дуже схоже на той анекдот: “В Заполярному колі 11 місяців зима, а далі лиш літо, літо, літо, літо…” Так і в нас: весь інший час – сім’я, сім’я, сім’я… Тому ми справді вже, як брати.

– Наскільки правильне твердження, що поза кадром коміки – сумні люди?

В.М.: Так, є таке твердження, але то не про нас. Сумні ті, хто не вірить в свою справу, і їм від того сумно. А ми не лише віримо, але й любимо свою роботу та свого глядача. Тому нам є чому посміхатися й поза сценою.

В.Д.: І якщо ми, так би мовити, «в ударі», то й людям у нашій компанії завжди весело.

– Вам доводилося виступати і перед найвищими посадовцями. Наскільки, за вашими спостереженнями, їхнє почуття гумору збігається із, скажемо так, загальнолюдським?

В.Д.: У нас нещодавно був цікавий випадок з найвищими чинами. Ми виступали в одному з міст Росії, а в цьому місті є дві, так би мовити, правлячі сили, які перебувають в опозиції одна до одної. Початок концерту проходив у досить напруженій атмосфері. Але Ви б бачили, в якому чудовому гуморі закінчувався концерт! Після виступу ми зібралися за столом з представниками тих і інших, і вони ж нам розповідали, що навіть не думали, що зможуть так нормально спілкуватися, спокійно, без агресії.

В.М.: Ми впевнені, сміх – це те, що об’єднує не залежно від чину, місця та політичних поглядів.

– Чому нинішній український гумор такий беззубий? Справжньої безкомпромісної сатири на владу чи на суспільство майже не відшукати?

В.Д.: Це запитання не за адресою. На жаль, бракує в Україні справжніх талановитих сатириків. Перш за все, я маю на увазі письменників, естрадних авторів.

В.М.: Якщо Ви зайдете на наш сайт (www.kroliki.tv), Ви побачите, що ми навіть конкурс оголосили на найкращий сатиричний номер. Користуючись нагодою, хочу звернутися до всіх письменників гумористичного жанру з пропозицією про співпрацю.

– Українська культура традиційно побудована на сміховій традиції – достатньо згадати Гоголя чи Котляревського. Водночас, за поодинокими винятками, ні нового Остапа Вишні, ні Андрія Сови чи Павла Глазового не з’явилось. Сьогодні українська гумористична сцена не надто насичена. На вашу думку, з чим це пов’язано?

В.Д.: Думаю, що, перш за все, це результат багаторічного злиття владних структур з ренегатами від мистецтва. Адже це так зручно, коли тебе любить влада…

В.М.: Коли ти отримуєш безкоштовні квартири, коли твої книжки закуповує Міністерство культури, а не народ у книжковому магазині, коли ти отримуєш різноманітні премії, звання тощо. І хоч це було в основному за радянських часів, але «справжні буйні», як співав Висоцький, виродилися.

– Як не втомитися смішити?

В.Д.: Російський поет К. Ваншенкін написав такі вірші:

Упаси вас Бог познать заботу,

Об ушедшей юности тужить,

Делать нелюбимую работу,

С нелюбимой женщиною жить.

В.М.: Коли робота приносить тобі задоволення, про яку втому можна говорити?

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ