Днями до Івано-Франківська в ролі топ-спікера у публічній дискусії «Що об’єднає українців?» завітав знаний публіцист, історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак. Пропонуємо найцікавіші, на нашу думку, фрагменти з виступу професора.

– Що об’єднає українців? Я думаю, що Україна вже об’єднана. По-перше, вона існує вже понад двадцять років, і сам факт її існування означає, що є речі, навколо яких українці вже об’єдналися. Починаючи з 1991 року, в щорічних опитуваннях центру Разумкова українці стверджують, що проголосували б за незалежність знову. Отже, в цьому питанні є консенсус, і це не підлягає обговоренню. Як показує соціологія, більшість українців є патріотами і навіть готові йти воювати за країну у випадку, не дай Боже, війни.

Але при цьому очевидно, що Україну не об’єднає історія і мова. Ми ще дуже довго будемо жити в режимі, коли історія і мова нас будуть роз’єднувати. Я не кажу, що повністю. Бо в Україні протягом останніх років сформувалися острівці згоди щодо історичної пам’яті. Першим таким острівцем є згода довкола фігури Михайла Грушевського. Ще в кінці 80-их навіть згадка про нього була заборонена, не те що його твори. Подивіться: минуло 20 років, і Грушевський в ролі «батька Української держави» присутній на портретах в кабінетах високих чиновників від Луганська до Львова. Інший приклад: сформувався консенсус щодо Голоду. І це результат політики Ющенка. Українці здебільшого згодилися, що, по-перше, Голод був, по-друге, він був спровокований Кремлем, і, по-третє, Голод був геноцидом. І навіть Донбас, як показують останні соціологічні дослідження, починає приймати цей погляд.

Щодо мови, то я радше погоджуся з Євгеном Глібовицьким, який каже, що Україна легше стане тримовною, ніж одномовною. Це означає, що українці мають активно освоювати англійську – третю мову, і на це є суспільний запит. Усі дослідження свідчать: коли батьків питають, яку другу мову, крім української, їхня дитина мала б вивчати у школі, 98% відповідають – англійську. Не російську! Бо розуміють, що англійська – це мова професії й успіху. Крім того, вивчення англійської вирвало б Україну з «руського міра». В Грузії Саакашвілі вивчення англійської зробив державною програмою. Якби в нас був інший міністр освіти і спробував робити подібне, нема сумніву, що він отримав би підтримку суспільства.

Щодо історії, не треба ілюзій: нинішнє покоління не готове шукати розв’язання цих питань. Краще про них взагалі тимчасово забути.

Що ще об’єднує сьогодні українців, то це несприйняття режиму Януковича. Рівень непопулярності цього режиму вже зашкалює. І рівень революційних настроїв в усіх регіонах сьогодні навіть вищий, ніж в 2004 році. Звісно, це не означає, що народ вже завтра вийде на вулиці.

– Мова й історія – не найголовніше. Ці речі можна відкласти. Є різні способи дати з ними раду. Перший – іспанський. Після громадянської війни іспанці в 1975 році вирішили: була кривда з обох сторін, і якщо з’ясовувати, хто був правий, а хто ні, знову почнеться громадянська війна, принаймні холодна. І вони прийняли на державному рівні Пакт про амнезію: історію заборонили використовувати як аргумент в політичній дискусії на 30 років. За цей час Іспанія стала іншою країною. В Україні такий варіант малоймовірний: у нас нема моральних арбітрів, які можуть гарантувати дотримання такого Пакту, і в нас є сусід на Півночі, який ніколи не дасть згаснути нашим суперечкам.

Нам більше підходить англо-саксонський варіант. Це коли в Лондоні на відстані кількадесят метрів один від одного стоять пам’ятники Карлу І і Кромвелю, який його стратив. І обидва вважаються героями англійської історії. В українському варіанті це б означало, що і Бандера, і Ватутін є українськими героями. Комусь може не подобатися Бандера, комусь Ватутін, але ми не маємо права їх проганяти з історії. Та при цьому ми повинні прийняти, що Ватутін не є ідеальним героєм, за ним тягнеться дуже довга смуга злочинів, як і за Кромвелем, до речі. З іншого боку, ми повинні розуміти, що й УПА не воювала в білих рукавичках. Тобто гордість – так, але й відповідальність.

– В Україні не голосують за когось. В Україні переважно голосують проти когось. І Помаранчева революція також не виняток. Але думаю, хтось таки знайдеться, хто зможе акумулювати на себе цей протестний потенціал. Просто боюся, що зміна лідера чи уряду мало що взагалі дасть. Після 2004 року кожен новий уряд був гіршим за попередній. І нам треба переламати цю тенденцію. Тому головне питання не те, хто буде лідером, а що він зможе реально запропонувати суспільству, чи буде в лідера і його команди адекватний пакет реформ?

Для принципових змін нам потрібна вмотивована еліта, така, як у Німеччині часів Аденауера, як в Польщі Бальцеровича, як в Грузії Саакашвілі. У 2004 році ця еліта не з’явилася. Думаю, вони просто не знали, що робити.

Вся наша еліта – і колишня, і теперішня – провінційна. Причини – ще в Радянському Союзі, коли Україна була державою розміру Франції, але за значенням – Албанією. Україна не мала свого голосу, її еліта нічого серйозного не вирішувала. Ця традиція досі дається взнаки. Бо більшість нашої еліти – або вихідці з радянської, або їхні діти. І їй завжди бракує широкої візії, вона залишається провінційною. Зверніть увагу на грузинську еліту – вони усі мають західні дипломи. Вони бачили, як виглядає нормальне життя, їм нічого не треба видумувати, вигадувати велосипед.

Тому якщо просто поміняти одного лідера на іншого, це нічого не дасть. Потрібна еліта нової якості.

– Головна зміна, яка потрібна, – зміна цінностей. Від цінностей закритого суспільства – на цінності відкритого суспільства. В закритому суспільстві головною цінністю людини є особиста безпека. І в Україні саме так. Це означає страх змін. Тому в нас частіше обирають старого злодія, а не нового демократа. Цінність безпеки означає, що ми всі любимо аплодувати критиці регіоналів на шоу Шустера, але не готові вийти на вулицю і брати відповідальність за ситуацію в країні.

У відкритому суспільстві головна цінність – самореалізація. Це коли ти думаєш не про те, чи тебе завтра звільнять з роботи чи арештують, а про те, як себе реалізувати, як здобути добру освіту, втілити свої задуми… Якщо ви дбаєте про безпеку, ви думаєте тільки про виживання, тільки про короткі цілі, а не про стратегію. Революції ж стаються, коли ситуація змінюється потроху на краще. Першим передбачив революцію в Україні соціолог Євген Головаха, коли зауважив у 2003 році, що в українців починають з’являтися заощадження, вони почали планувати на довше. Головаха сказав тоді: чекайте політичних змін. Ті самі процеси сьогодні відбуваються в Росії, в арабських країнах, в США з рухом Occupy Wall Street. Деякі з цих рухів і революцій наступають на граблі, але повсюди люди вимагають життя в гідності. Гідність – це цінність.

– Сьогодні більшість молодих українців хочуть мати успіх, не докладаючи зусиль. Це нове явище. Старше покоління все-таки розуміє, що успіху без ціни не буває. А молоді хочуть, скажімо, виграти шоу «Україна має таланти» чи ще якийсь майданс. Просто це покоління не має скристалізованої групи, яка б задала йому тон і голос. Тому тон задає телебачення зі своїми попсовими зірками.

– Ми живемо в час постідеологічний. Прості розв’язки – ліві, праві – вже непереконливі і неефективні. Вага політичної відповідальності сьогодні переходить з рівня партій на рівень громадянських рухів. Коли держава чи партії не виконують певні функції, ці функції має перейняти громадянське суспільство.

– Є таке поняття – захист від дурня (idiot proof). Як в якісної техніки. Польща вже стала країною, в якої є захист від ідіота. Там навіть якщо до влади прийде дурень, він вже не зможе сильно зашкодити. А Україна ще не має захисту від дурня. Ми повинні запустити механізм, щоб стати такою країною.

Що робити? Для початку міняти владу. На виборах. Принаймні не програти їх. І готуватися до президентських виборів 2015 року.