Днями

АНКЕТА

Кандидат на якусь там посаду заповнює анкету. Одне з питань: “Чи перебували Ви під судом або слідством?”. Чоловік чесно відповідає: “Не перебував”. Наступний пункт “З якої причини?”, очевидно, був призначений для тих, хто відповів “так” на перше питання. Тим не менше, чоловік і його заповнив: “Поки що не зловили”.

Якось

ШПАРГАЛКА

Був викладач на прізвище Шпак. Він мав таку особливість: на іспиті, роздавши білети, він сідав і читав газету, роблячи вигляд, ніби нічого не бачить. Але в газеті була маленька дірочка, через яку він спостерігав за студентами. Зрозуміло, що скоро всі дізналися про його прийом. І ось одного разу на черговому іспиті через дірочку він побачив, як один студент кинув записку іншому. Він схоплюється і забирає записку. Розгортає її і читає: “Спокійно, Шпак, це ще не шпаргалка”.

Колись

ТРАМПЛІН

Було це у Ворохті. Тиха морозна ніч, спортсмени давно полягали спати – режим, і тільки в маленькій будочці місцевого сторожа Романа до ранку горіло світло. До нього, як завжди, приперлися п’ятеро друзів дитинства, таких же нероб, як і Ромко. Мужики дуже заздрили сторожеві. Ще б пак, їх шестеро кожної ночі в хмарі тютюнового диму до ранку різалися в сєку, але лише одному Ромі за це ще й гроші платили… Оскільки гроші водилися не у всіх і не кожного дня, то хлопці грали на безглузді і нещадні бажання. Маховик гуцульської фантазії набирав обертів поступово, на початку вечора він взагалі бухтів на холостих – це коли програв, то з-під столу кукурікав або сніжок собі за комір закидав. Далі – більше. Біля опівночі вже хтось абсолютно голий і замерзлий бігав територією комплексу і першому зустрічному, вицокуючи зубами, кричав: «Фффіскульт пппривіт!» Потім обливалися холодною водою, стриглися налисо, заїдаючи хлібом, ковтали презервативи і так далі в такому ж рутинному дусі. Але ось під ранок садо-мазохістська компанія зауважила, що за всю ніч Роман ще жодного разу не програв. Задумалися, непомітно підморгнули один одному і домовилися – хто програв, виконує будь-яке бажання, яке придумають йому після гри. Сторож, не помітивши змови, яка назріла, легковажно погодився. Спільними зусиллями Рома програв, і колективне бажання сформулювалось підозріло швидко: «Хочемо, щоб ти нам дав стрибнути з найвищого вашого трампліна…» Сторож почав благати: “Мужики, та ви шо? І не просіть. Я не можу, це ж не жарти. Якщо побачать, мене відразу з роботи виженуть. Дядько і так ледве влаштував. Хочете, я краще збігаю до села і дістану самогонки?” – “Ні, хочемо зістрибнути”. – “Ну хочете, я голий збігаю до села і дістану самогонки? Не ображайтесь, ну не можу я вас туди пустити”. – “Ромчику, а ти знаєш, що таке картярний борг? Вирішуй сам, хто ти – правильний пацан чи фуфлижник!” Дуже не хотілося Романові бути правильним пацаном, але фуфлижником – ще більше, і він здався… Всією юрбою переможці вилізли на верхотуру, глянули вниз, і хтось із майбутніх юних літаючих лижників здогадався, що для стрибка з трампліна добре би було мати лижі. Хоча б одні. План зривався, але не такі наші герої, щоб відступити. Через годину вони вп’ятьох притягли і за допомогою мотузок і юнацького завзяття підняли на самий верх… сани. Звичайні сільські сани, тільки без коня. По-перше, на санях якось простіше і звичніше, ніж на лижах, а по-друге, вп’ятьох веселіше. Ну і найголовніше – щоб Ромчик не зіскочив з картярного боргу, а то завтра передумає і вже не пустить. Посідали в сани, закурили, міцніше вхопилися один за одного, і далі – чудовий розгін, відрив, політ. Живописною групою у ранковому небі, обганяючи один одного, пролетіли вірні друзі упереміш з саньми. Дивно, але вижили всі п’ятеро одноразових лижників. Але у хірургів, які збирали їх з безформних куп м’яса і кісток, тряслися від сміху руки. Лікарі взагалі дуже цинічний народ.