Кожен регіон та етнографічна група України мали свої особливості в будівництві житла. У Карпатах панували гуцульські традиції, на Галичині – галицькі, бойківські та лемківські хати. Вирізнялася характерними рисами й народна архітектура Волині, Поділля і Закарпаття.

Ці особливості й регіональне розмаїття збереженої народної архітектури нині вивчають й намагаються захистити дослідники й ентузіасти.

«Стріха» – документальний проєкт про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку.

Хати українці будували з того матеріалу, що був доступним і якого було вдосталь. Архітектор Юліан Чаплінський зазначає, що на будівні традиції впливали насамперед географія, клімат та матеріал. У багатих на ліси регіонах зазвичай зводили дерев’яну архітектуру. У місцевості, де було багато глини, використовували її для спорудження житла. У місцях, бідніших на природні ресурси, робили дерев’яний каркас, який заповнювали, наприклад, сумішшю дранки, тобто очерету з глиною, як-от на Поліссі, де багато боліт. У степах будували мазанки. Дах крили очеретом, соломою чи ракушняком – тим, що завжди було під рукою чи росло неподалік. Таким чином, самі того не знаючи, наші предки розумно вирішували проблеми екології, застосовували натуральні і безвідходні технології. За століття майстри навчилися маленьких хитрощів, як правильно заготовляти природний матеріал, як його обробляти та використовувати у будівництві.

Мистецтвознавець і дослідник дерев’яної архітектури Михайло Сирохман розповідає, що в Україні є близько 2500 збережених дерев’яних церков. Більшість із них зосереджена на Заході країни. На Сході України збереглися лише поодинокі зразки дерев’яних церков, в центрі вони трапляються вже частіше, але у порівнянні із Заходом їх небагато. До прикладу, лише Львівщина зберегла близько 800 дерев’яних храмів. Закарпаття ж може похвалитися найбільшою розмаїтістю стилів і форм сакральної архітектури…

Сирохман зазначає, що дерев’яну сакральну архітектуру будували народні майстри, але це були найкращі з них. Традиції й тонкощі будівництва не занотовувались, а передавались як фольклор – усно, як настанови від старшого покоління молодшому.

– Українська церква – це повна чесність. Що ви бачите зовні, то ви бачите всередині… Все йде з повагою до матеріалу, до текстури, до способу його складування. Українська церква має мінімально необхідний декор: якась насічка, кілька шестилисників, хрестик десь, мотузочки. Це дуже ненав’язливо, з величезним смаком і пошаною до матеріалу зроблено.

Класичною українською церквою, притаманною для всіх регіонів, є тризрубна церква, яка поділяється на три секції, кожна зі своїм завершенням. Тридільна, тризрубна, триверха – оце і є класична схема будівництва українських церков, пояснює Михайло Сирохман.

Українська архітектурна традиція запозичена з Візантії. Насамперед йдеться про візантійський іконопис та куполи церков у вигляді півсфери. Також українською особливістю у сакральній архітектурі є козацьке бароко з верхівками храмів грушоподібної форми, які нагадують європейські барокові зразки. Однак в пізнішій будівельній традиції України стало популярним запозичення рис російської архітектури, яке стало панівним у сучасних спорудах, зведених так званою УПЦ МП. Куполи у вигляді «цибулі», як у РПЦ, – це не українська традиція, впевнений мистецтвознавець.

– Це ісламська форма. Я думаю, шо московська архітектура значною мірою звідти і йде.

Україна сьогодні – це готове царство дерев’яної сакральної архітектури. Всі Карпати – це один величезний скансен. Якби то зберегти, це був би заповідний регіон, цікавий для всього світу. Для туристів і взагалі для людей, які мають очі й смак, це був би просто блискучий регіон.

У 2013 році вісім дерев’яних церков з України, разом з іншими вісьмома з прикордонних районів Польщі, що теж є спадщиною українців, потрапили в список світової спадщини ЮНЕСКО. Попри архітектурну цінність і поважний вік, окремі з них досі покриті бляхою замість ґонту.

Ґонт – покрівельний матеріал у вигляді маленьких дерев’яних дощечок.

Церкву Різдва Богородиці у селі Нижній Вербіж на Галичині збудували у XVIII столітті, за переказами, за гроші опришків. Її дзвіниця на століття давніша, а іконостас – з XIX століття. Храм має унікальний п’ятибаневий дах гуцульського типу. Однак у XX столітті його оббили бляхою.

Цей унікальний зразок бойківської архітектури своїми численними заломами даху імітує каскад ялинки, якої вдосталь у місцевому ландшафті. Церкву збудували народні майстри Іван Мельникович та Василь Іваникович…

До переліку ЮНЕСКО належить і 500-літній храм у прикордонному селі Потелич, один з найдавніших дерев’яних храмів України. Його будівництво заспонсорував цех гончарів, дуже розвинутий в ті часи. Роботами займались тутешні майстри під керівництвом Яна з Томашова. Ялину для храму привезли з Карпат, а підвалини будували з місцевого каменю з гори Городище, де видобували вапняк і камінь на фундамент. А вже внутрішніми розписами займалися Іван Маляр з Томашова та відомі не тільки в регіоні митці Жовківської школи різьби та іконопису під керівництвом Івана Рутковича.

Потеличанська краєзнавиця Надія Потопляк згадує місцеві перекази:

– Моя мама розповідала про те, що коли розписували храм цей, то з цілого села люди носили курячі яйця, бо використовували тільки білок, напевно, для розведення фарби. Люди збирали трави якісь спеціальні, щоб зелений колір був. Тому вони, напевне, і стільки збереглися ті розписи, що вони зроблені на натуральних таких матеріалах, то є особливо важливо.

Якщо церкви мають бодай мінімальні шанси на збереження через їхню культурно-історичну цінність, то із житловими автентичними зразками складніше. Вони не є в реєстрі пам’яток архітектури та перебувають у приватній власності.

За свідченнями етнографів, бойки будували дерев’яні хати з кругляка чи бруса, які поділялися на три приміщення. Житлове і господарське містилися під одним дахом. Такі хати могли мати галерею довкола фасаду під високим дахом з навислою солом’яною стріхою. Двері оздоблювали різьбою. Піч всередині була без комина – такі хати були курними. Схожий вигляд мали лемківські хати. Їм робили додаткову стінку з дощок на фасаді – загату – у ній зберігали сіно, яке одночасно було теплоізоляцією.

Курна хата

Житлова будівля без димової труби, яка опалюється піччю, а дим виходить через двері, вузькі щілини у верхній частині стіни, стелі і даху.

Гуцули теж мали вдосталь дерева, тож це було найкращим матеріалом для будівництва. Бідніші карпатці жили в курних хатах, заможні ґазди – у ґраждах (садибах. – ред.). Ґражду огороджував суцільний дерев’яний паркан «вориння», який з’єднувався з хатою і господарськими приміщеннями, утворюючи замкнутий простір подвір’я. Гуцульські хати мали галереї-ґанки.

На Волині традиційними були зрубно-каркасні конструкції. Житлову частину будували з соснового бруса зрубом, а сіни та комору через дефіцит лісу – стовпами, які закладали кривими дошками чи брусами, їх ущільнювали кілками. Таку стіну обмазували глиною з половою чи соломою. Майже всюди на Волині стіни хати білили. Підвалини, вікна і двері мазали червоною глиною. Чотирисхилий дах накривали житньою соломою.

Для Поділля характерними були каркасні глиняно-солом’яні будинки. Дубовий каркас, стіни та стеля – із грабового хмизу, замащені глиною. Глиняну долівку покривали вальками (солома + в’язкий суглинок, який після висихання набуває міцності цементу) і ще раз глиною. Дах накривали соломою. Подільські оселі виділяються розмальованими фасадами.

Хати Закарпаття схожі на побілені оселі Поділля, хоча в різних районах виглядають інакше – десь був дах солом’яний, десь із дранки, ґонту. На Буковині були так звані городжені хати. З лози плели стіни, стелю, двері та лави й обмазували глиною. На Буковині та Гуцульщині меблі, посуд і саме житло часто були барвисті.

У присілку Ігрець біля Криворівні досі збереглася гуцульська ґражда не як музейний експонат, а житлова хата. Збудована століття тому, вона й донині виконує функції помешкання для господарів, комори для зберігання їхніх припасів, стайні для худоби. У хаті 1925 року будівництва живе вже п’яте покоління. Колись її збудував зі смереки заможний ґазда, сільський війт (керівник місцевого самоврядування. – ред.). Балки прикрашені різьбою, всередині – автентичні меблі, гуцульські килими. У садибі є дві кімнати з печами, в яких палять дровами. Дах ґражди змащують жиром. Господар Микола Марусяк розповідає технологію будівництва:

– Одної осені рубали смереку, зрубували її переважно вершком уверх, чемсали, вершика лишили метр-півтора нечемсаного. За зиму витягало, ну шоб не було води. Осінню води нема багато, там більше смола, це така природна сушка була. І не рубали будь-коли, це переважно осінь – листопад, грудень. А потім це вже літо проходило, це робили на другу осінь, будували свій будинок. Смереку пополам розрізали і переважно будували, щоб дощів не було, щоб не чорніло дерево. У мороз не будували. Зима пройшла, все змів, то й давай далі.

Микола розповідає, що багато автентики було втрачено за радянських часів. Тоді навіть спеціально викупляли вишиті рушники, народні предмети побуту під приводом збору колекції до музею, а насправді палили, щоб знищити автентичну українську культуру. Тому більшість хат, якщо і збереглися, то їх знищив час і запустіння.

До теми: Дерев’яний транспорт: найвідоміша атракція повоєнного Яремче