Присвячено річниці придушення українського спротиву на Донеччині

Схід завжди лунав безліччю голосів — гулом заводів, гуркотом шахт, дирижчанням комбайнів посеред жовтої ниви чи яскравих ланів соняшника, стукітом шахтарських касок об бруківку в Києві, дитячим дзвінким гомоном, народними піснями, шелестом трав у степу, різнобарв’ям квітів у балках.

Коли в Києві спалахнула Революція Гідності, схід розділився. Частина голосів говорила: “Нарешті, скільки можна терпіти”. Хтось поїхав до столиці, хтось влаштовував невеличкі локальні “майдани” — в меншості, під тотальною загрозою розгону, арештів, нападу тітушок. Інша частина висловлювала невдоволення. Насправді не тому, що всі були фанатами “легітимного” чи аж так любили Росію. Вони боялись втратити так звану стабільність. Противники Майдану, які згодом пішли на референдум, в більшості не голосували і не бажали приєднання до Росії чи відділення від України. Здебільшого, їхнє рішення було обумовлене регіональним патріотизмом, який дійсно в ті часи був сильнішим за національний. Це та спадщина, яку ми отримали від СРСР, яку підтримували місцеві так звані еліти, і яка сьогодні вже відходить в минуле.

Місцева влада, депутати-регіонали, російські та деякі продажні українські ЗМІ транслювали головний страх — закриють шахти, вам доведеться їхати до Європи, де на вас чекає рабська праця. Тут збудують концтабори, куди відправлятимуть за російську мову, вам заборонять святкувати 9 травня і ще безліч страшилок. Маховик пропаганди розкручувався все сильніше. Втім, без сторонньої організації ці люди обмежились би палкими розмовами на кухні. Навіть сумнозвісний Гіркін вже після окупації частини сходу зазначив, як сильно розчарований, що місцеве населення в більшості не виявило бажання ані воювати, ані активно протидіяти Україні, а значна частина тікала з окупації або й навпаки йшла воювати проти росіян. І що якби не втручання Росії, війна б взагалі не почалась ніколи. 

Місцеві проросійські мітинги весни 2014го хоч і збирали натовп, втім, були організовані росіянами, за участі завезених маргіналів з Ростова, або ж кураторами, що вже тісно співпрацювали із загарбниками. Мої друзі з Донецька в ті часи повторювали, що місто заполонили чужинці. Їх видавав акцент, вони питали, де знайти обмінники, як пройти до тих місць, де мали відбуватись мітинги. Місцеві теж виходили на проросійські акції, але ніхто не скаже їх точну кількість.

Більшість, згодом, скуштувавши руского міра, все зрозуміли, втім, було вже запізно. Хтось прозрів лише після повномасштабного вторгнення. Найбільші фанатики, звісно що, не змінять своєї думки ніколи. Але там пропаганда дійсно проїла мозок. Втім, тепер вони в меншості (це я кажу за неокуповану частину Донеччини, бо ніхто не знає правди, що нині відбувається в окупації. Принаймні, там точно є мої друзі, які вже багато років чекають Україну). Власне, ці мітинги під триколорами — саме той голос Донбасу, який почули всі — Росія, бо їй потрібна була ця картинка, і навіть Україна. Бо, на жаль, досі ми чуємо фрази накшталт “чому ми маємо воювати за той Донбас”, “самі винні”, “отримали, що хотіли”, “от Херсон чинив спротив, а вони раді Росії”. Коли в березні 2022-го я приїхала в евакуацію, мені сказали: “Ото б відгородитись вже від Донбасу, там же одні зрадники. І вони будуть щасливі, і ми спокійно житимемо”. І це насправді найболючіше, що можна почути, ніби гострим лезом по незажившим шрамам.

Знаю-знаю, що не всі так думають. В 2014 не був розкручений Інтаграм, ще не було Телеграму й Тіктоку, інформаційна війна точилась на просторах Вконтактє і трошки в Ютубі, Фейсбук ще не мав великого попиту. І все, що відбувалось на сході тоді, ще не транслювали онлайн, як тепер. Тому один голос Донбасу, на мою думку, не почули. Голос, який кричав “Схід — це Україна. Врятуйте нас. Не віддавайте”. Він звучав словами Гімну, що його співали тисячі людей з українськими прапорами на площах, сигналом автівок на автопробігах, молитвами в звичайній палатці в самому центрі окупованого Донецька з написом “Тут моляться за Україну”. Але дуже швидко в людей забрали можливість говорити. 

І тоді Донбас зазвучав мисливською зброєю перших добровольців, що стали на захист своїх міст, шепотом партизанів, стогіном закатованих і вбитих.

5 березня 2014 в центрі Донецька відбувся наймасштабніший мітинг під синьо-жовтими прапорами. Якщо до того мітинги збирали невелику кількість активістів, а люди виявляли здебільшого інертність, то до цього часу загравання місцевої влади з росіянами допекло — на вулиці Донецька вийшло близько 10 тисяч людей. І це була остання мирна акція. Після цього Донбас почали топити в крові.

13 березня на центральні вулиці міста знов вийшли тисячі громадян. Тітушня, озброєна арматурою, ножами й битами, накинулась на мирну акцію. В цей день загинув 22-річний Дмитро Чернявський, учасник Революції Гідності. Десятки людей отримали поранення. Але мітингувальників це не зупиняло, вони знов і знов продовжували виходити з гаслами “Донецьк — це Україна”. Останній такий мітинг відбувся наприкінці квітня, коли більшу частину області вже захопили росіяни, які керували місцевими колаборантами.

Ми були наївними пацифістами, навіть подумати не могли, на що здатні ці люди, які вдерлись в наші міста, зривали прапори, горланили “росія”. Я їздила в Донецьк, минаючи днрівські блокпости, підходила до облдержадміністрації, де висіли триколори, не могла зрозуміти, чому їх просто не виженуть. Де міліція, армія, СБУ? Чому не проведуть якусь антитерористичну операцію? Це вже згодом я зрозуміла, наскільки то було безглуздо, аж моторошно стає від усвідомлення небезпеки. Тоді ми просто не розуміли, що маємо справу з нелюдями.

28 квітня вони розтрощили автівки учасників автопробігу за Єдину Україну. А згодом озброєні й агресивні накинулись на мирну ходу — били всіх, незважаючи на стать і вік. Асфальт, залитий кров’ю, червоні плями на прапорах, сирени швидкої допомоги — все, що залишилось від українського спротиву. Хтось одразу виїхав, хтось пішов у підпілля, хтось і досі партизанить. Згодом, коли почались бойові дії, ці люди збирали й передавали допомогу українській армії. Ті з них, хто потрапив до рук окупантів, пережили пекло. Їх викрадали, катували, вбивали. Ірину Довгань за проукраїнську позицію прив’язали до стовпа, били і знущались. Ігор Козловський, один з організаторів Донецького Майдану, майже 2 роки провів у полоні. Володимира Рибака, депутата Горлівської міської ради, за спротив окупантам жорстоко вбили тоді ж, навесні 2014. 16-річного Степана Чубенка з Краматорська закатували і вбили за синьо-жовту стрічку на рюкзаку. В червні того ж року в Слов’янську бойовики так званої “Російської православної армії” викрали чотирьох служителів церкви п’ятидесятників, за допомогу українській армії. Їх піддавали тортурам, організовували імітовані розстріли, а згодом вбили. Лише в липні, коли Україні вдалось повернути місто, їх тіла, разом зі ще десятьма закатованими знайшли в братській могилі. І це лише краплина жахливих історій.

Не лише Донецьк висловлювався за єдність з Україною. Маленькі міста, райцентри, селища замайоріли українськими прапорами. Відверто скажу, місцева влада не скрізь підтримувала активістів, хтось відкрито агітував за росію, допомагав організовувати так звані референдуми, хтось відмовчувався, намагаючись розтягтись у шпагаті. Люди організовували автопробіги, мітинги, ночами фарбували стовпи й дерева в синьо-жовті кольори, згодом, так само вночі падали Леніни. 

Наше місто тоді не зіштовхнулось з окупацією, тримається й зараз. Добропілля — одне з небагатьох населених пунктів Донеччини, в якому жодного дня на адмінбудівлях не висів ворожий прапор. Коли росіяни організували цирк з референдумом на центральній площі (на справжні виборчі дільниці їх не пустили), проукраїнські мешканці на протилежній стороні площі влаштували свою акцію — з українськими прапорами, кульками, символічним голосуванням за єдність України і гучною музикою. Так і проходив росіянський референдум під звуки патріотичних українських пісень. Дуже швидко найактивніші громадяни організували місцеву самооборону, виключно власними зусиллями. Вони патрулювали місто й район, вели інформаційну війну, допомогли уникнути захоплення адмінбудівель, і коли, нарешті, на схід приїхали перші підрозділи Збройних Сил, стали з ними пліч-о-пліч. Вони й досі боронять рідну землю.

В ці березневі дні, коли ми згадуємо, як рік тому відважно оборонявся Київ, як міцно тримався Харків, як боровся охоплений вогнем Маріуполь, як самовіддано чинив опір Херсон, я хочу, щоб всі ми згадали, як 9 років тому мужньо протистояв Донбас озвірілому рускому міру.