Рука майстра впізнавана завжди. Картини Ірини Погрібної впізнаються в міських галереях з першого погляду. Так, як Ірина, Франківськ не бачить ніхто. Її місто – чуттєве, романтичне, затишне. І трохи містичне. Над «Станіславськими двориками» витають зоряні ангели – спонукають бачити не очима, а серцем. Зауважувати красу у дрібницях, відкриватися назустріч цій красі – це, за Іриною Погрібною, неодмінна умова любові з Франківськом.

Інтимний простір

Кажуть, що Ірину Погрібну привіз до Франківська відомий художник, дизайнер, продюсер і арт-критик Мирослав Яремак. Мовляв, це один з його найкращих проектів. Зауважимо: спільний проект, якщо брати до уваги, що Мирослав та Ірина – подружжя.

Франківську з Іриною Погрібною справді пощастило. Художниця відкрилася в місті і відкрила місто. За останніх двадцять років – 16 виставок, участь у численних мистецьких проектах незалежних художників. Монотипія, олійний живопис, графіка, акварель, офорти. Анімалістика, пейзаж, натюрморт, флористика, міські замальовки. Самобутні цикли «Станіславські дворики» (виставка у 2002-му) та «Станіславські задвірки» (у 2008-му).

Питома львів’янка, династійна художниця побачила у франківських вуличках, каменицях, дворах те, що мистецтвознавці називають «романтична урбаністика». А сама авторка означує це лагідним духом міста, ідеального для життя. І готового до відкриттів.

«Пригадую: приїхала до Франківська і років зо п’ять адаптовувалася, – зізнається Ірина. – Бракувало виразного міського ландшафту. У Львові все моє дитинство пройшло на вулиці Франка. Склалася звичка стежити оком за лініями архітектури. Спускаєшся до центру і бачиш, як архітектура обтікає пагорби. Як квартали розпласталися вздовж них, органічно перетікають один в одного. Зауважуєш: цікава сецесійна огорожа, за нею – магнолія. В глибині двору – милий будиночок «вілла Марія». І цього досить, щоби в голові вже снувалися історії…»

«Архітектура мене власне і примирила з Франківськом, – продовжує художниця. – В цьому сенсі Львів і Франківськ дуже подібні. Та сама доба, ті самі архітектурні мотиви, декор на каменицях і, звичайно ж, дворики. Дворики – це моя улюблена тема ще зі студентських часів у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (тепер Академія мистецтв). Коли було завдання виконати етюд, ми з подругою вирушали за «відкриттями» – на пошуки цікавих дворів. У Франківську з часом також сталося багато відкриттів. Головне знати, де шукати. От я вже знаю: на Матейка, майже в кінці вулиці, є двір із білою магнолією. Будинок з оригінальним ґанком – пам’ятка архітектури 20-х років минулого століття. Недалеко, на куті Національної Гвардії, є «будинок-близнюк» – так я його називаю, – що має дві башточки. Там у подвір’ї росте рожева магнолія. І от коли вони зацвітуть, я прибіжу, буду дивитися і малювати…»

«Для когось важлива зовнішня, помпезна, сторона міста. Мені ж важливі його задвірки, – пояснює Ірина. – Подвір’ячка – це інтимний простір міста. Затишне камерне середовище не тисне на людей, а дарує атмосферу тепла і захищеності. Переконана, що саме дворики надають місту людяності. Це таке відчуття, коли приймаєш камені і розумієш, що хочеш тут жити. Бо цей всесвіт, цей мікрокосмос складений для тебе і під тебе. Як так? Напевно, це взаємна любов».

Теми і темочки

«Тема архітектури завжди мене супроводжувала, – розповідає Ірина Погрібна. – Я вчилася у відділі художнього текстилю. Коли робила курсову, а то мали бути ужиткові речі, взяла урбаністичні мотиви. Декорувала хустку. По периметру, так, як звичайно іде орнамент, виконала архітектурні композиції. То були львівські квартали. Розписала як батік. Тоді вперше зробила небо над містом у вигляді птаха. Він вийшов дуже подібним на ангела. Відтоді цей мотив – місто під покровом ангела, який летить у зоряному небі, – постійно присутній в моїх роботах. У різних виявах. Наприклад, у серіях акварелей «Ангелята» та «Дворики», у фантазійних сюжетах. Наприклад, «Вітерці», де два ангели дмуть вітрами над містом. Рожевий ранок… Небо для ангелів… А земля для земних створінь – для людей, звірят, для рослин, квітів. Усе так само собою укладається. В глибині серця це викликає щем і дарує надію. Якщо ангел є в небі над містом, то все буде добре – і у міста, і у людей в місті. Насправді ми живемо тільки надіями. Я кажу це без пафосу. Бо перебуваємо тривожні й непевні часи. Не знаємо, якою буде доля наших дітей. Надія тільки й тримає…»

Ірина Погрібна продовжує писати двори і дворики. Останнім роботам притаманна світла колористика, в них багато сонця. «На колористику впливає настрій, світовідчуття в той момент, пори року, – розповідає художниця. – Краще працюється на початку весни і ранньої осені. В цей час я відчуваю душевне і фізичне піднесення. Тоді картини багаті на золотисті тони. Я оптимістка у житті, тому у мене багато золотистого в роботах. Якщо бузкова гама, то це я передаю меланхолійний настрій. Якщо синьо-оливкова – ностальгійний. Для мене головне – передати настрій. Коли в роботі немає настрою, то для мене вона не відбулася. Хоч може бути технічно і композиційно досконалою».

Напади «депресняку», які буває стаються в міжсезоння, Ірина Погрібна зцілює доброю кавою, гарною музикою і роботою «для душі». Це графіка. Або «кляксографія», яка стає анімалістикою. Або «пупсики» – так художниця називає серію акварельних малюнків, на яких зображені діти. В Ірини це істоти з неземними проникливими очима. Франківці напевно відчувають особливу енергетику цих робіт. «Коротенькі» картини, як означує їх художниця, розходяться із салонів найшвидше. Частина її картин виставлена в галереї Бринських «Цмок», окремі – в майстерні «ШУФЛЯ», «Самі свої», а також у мистецьких бутіках в центрі міста. Там можна знайти і «Станіславські дворики», і «задвірки». «В галереях мене знаходять близькі за духом люди, – каже художниця. – Є такі, що слідкують за моєю творчістю. Це важливо. Бо художників треба хвалити. Вони ж малюють максимально щиро і відважно. Важливо, щоби це сприймалося, щоби відлунювала ця щирість».

Камертон і культура

«Люблю використовувати тонований папір. Він вже має свою глибину, – відкриває «кухню» створення «двориків» Ірина. – Працюю простими засобами – акрилами, гуашшю, аквареллю, олівцями. Спеціально над матеріалами не думаю. Вже в процесі роботи добираю ті, що найбільше підходять. Зауважую, що на різних полотнах виявляються різні місця, персонажі, настрої, але пишеться ніби одна картина. Один світ у різних його проявах. Як казав Прохасько, письменник усе життя пише одну книгу, а художник, можливо, – одну картину».

Світ, який малює Ірина Погрібна, їй відкрила мама, цікава і самобутня художниця. Свого часу цей самий світ Ірина подарувала дочці. Зокрема, як розписані камені. «Камені – це стовідсотково франківська тема, – сміється Ірина.- Ми з донею ходили на ріку, розглядали й збирали різні цікаві камінчики. Вдома перетворювали їх на птахів і звірят. Ворона у нас була геніальна – як жива. Були снігурі, качечки, пугачі… Я тоді зробила цілу виставку». Літохромію Ірини Погрібної оцінили на виставках в Україні та за кордоном.

«Дуже важливо, що батьки дадуть – покажуть – дітям, – акцентує Ірина. – Довкола нас неймовірно прекрасний світ. Око вловлює це так само, як вухо музику – гармонійно поєднані звукові коливання. Візуальні картини світу – хвилі гармонійного світла. Зорове сприйняття гармонії треба розвивати. Дуже хороший камертон – ходити в музеї і в картинні галереї. Роздивлятися малярство, скульптуру, народне мистецтво – вишивку, ткання, прикраси, писанки. Якщо дитині все це показувати, то візуальний досвід буде спрацьовувати в її житті як камертон. Так прививається художній смак, здатність обирати вартісні речі. І коли людина зустрінеться з чимось пустим, то спокійно це відсіче».

Здається, що естетичні вправи, які пострадянському Франківську своїми виставками регулярно забезпечували художники, не минули марно. «Ментально люди змінилися, – констатує Ірина Погрібна. – Почали цікавитися художнім мистецтвом. Знаю випадки, коли збирають картини, формують колекції робіт франківських авторів. Хтось колекціонує натюрморти, хтось квіти чи пейзажі. Комусь підходить енергетика урбаністичних робіт. Знаю також, що більша частина моїх картин – у збірках медиків. Вони твердять, що роботи мають терапевтичний ефект. Могти впливати на душу – це дуже велика нагорода і дуже велика відповідальність». Саме та робота для ангелів, що над містом.

Наталія КУШНІРЕНКО