Любов Романиця народилася в національно-свідомій патріотичній сім’ї Івана й Гафії Грималюків. Була 11-ю дитиною в багатодітній родині, де шанувалося Боже слово, любов до рідної мови й України. А свідчення цьому – заслання половини родини на Сибір, воїни в Українській Повстанській Армії й лавах УСС і активна сімейна просвітницька діяльність.

Бабуся Любові Романиці Анна Грималюк була освіченою жінкою і тісно дружила з дочкою місцевого священника Зенона Шухевича Олюнькою (так пестливо називали дівчину в сім’ї), часто в них бувала вдома. Вчилася від них культури й правильної поведінки. До слова, Зенон Шухевич заснував у Тишківцях чотири читальні й чимало товариств. А дружина Емілія Шухевич створила в селі велике жіноче товариство, головою якого була Анна Грималюк.

Що цікаво, Емілія Шухевич вчила молодих дівчат, які виходили заміж та йшли за невістку, як правильно готувати страви. Донька Ольга Шухевич заснувала в Тишківцях дитячі садочки, а з сільськими дітьми вперше в Україні в 1892 році поставила оперу «Коза-дереза» Миколи Лисенка. Словом, дім Зенона Шухевича був наче культурним Афоном. Тут, як розповідає Любов Романиця, гостювали Іван Франко, Михайло Грушевський, Наталія Кобринська, Василь Стефаник та інші. Гостював у свого стрия і Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА, генерал Тарас Чупринка.

Пані Люба пригадує, як Зенон Шухевич часто казав її бабусі Анні, що внукам неодмінно треба дати освіту, адже Україна потребує вчених людей. Через це сім’ю Грималюків називали в селі вченими, за любов до пісні – співучими Грималюками, а за русявість й синьоокість – білими Грималюками. І що важливо, попри важкі часи батькам Любові Романиці вдалося дати освіту усім 11 дітям, серед яких є навіть доктори наук.

«Пригадую, як батько (ми казали дєді) розказував нам, малим, про Січових стрільців (брат батька Данило служив в УСС, загинув під Каневом), про воїнів УПА а мама сиділа на столі під лампочкою і вишивала позагліні сорочки з давніми жіночими вуставками та чірковані чоловічі сорочки, яких зараз ніхто не вміє вишивати. Також співали пісень. А я сиділа на печі і плакала – так за серце брали українські пісні», – згадує Любов Романиця. Це важко уявити, але мама Гафія Грималюк вишила усім 11 дітям сорочки. Вона наскільки любила вишивку, що на схилі літ навіть втратила зір.

Батьки Любов Романиці були працьовитими й заможними людьми. В селі побудували найбільшу хату. Вночі возили фірами цеглу, бо потяг прибував з Коломиї вночі й до ранку потрібно було забрати цеглу. Та прийшли москалі й наказали віддати дім на радянську владу, взамін запропонувавши побудувати менший. Та москалі москалями – вони звели дерев’яні стіни, а всередині батьки самі з глини ставили піч, двері, вікна й накривали дах.

Особливим, пригадує Любов Романиця, було вдома Різдво. Мама готувала пісні страви, а батько вносив до хати дідуха, всі молилися й сідали до столу. Відтак колядували. Батько навчив дітей давньої колядки – «Земля Юдейська» і завжди уважно прислуховувався до кожного, чи правильно беруть ноти, адже дякував у місцевому храмі. До слова, святиня в Тишківцях у радянський час з греко-католицької стала православною. Священник Микола Корбутяк мав синів, які служили в лавах УПА, тому був дуже обережний. «Наді мною висить сокира. Я мушу правити, як мені сказали», – так говорив о. Микола, згадує Любов Романиця. А коли греко-католицька церква вийшла з підпілля, почалася боротьба за її відновлення. Варто відзначити, що у храмі й досі зберігається цінне давнє Євангеліє, датоване 1778 роком.

Любов Романиця – справжня активістка. І голова місцевого осередку «Просвіта», і як батько й дідусь дякує в церкві Воздвиження Чесного Хреста та ще й встигає на сцені Будинку культури ставити різноманітні сценки та п’єси. Свого часу разом із патріотичними людьми села домоглася відновлення усіх пам’яток Тишківців. Навіть їздила на ланцюг єднання 1990 року. Крім цього, гуртує навколо себе молодь і дітей та навчає, як колись по-справжньому в Тишківцях святкували Різдвяні свята.

Але за свою любов до України та пропагування всього українського родина Любові Романиці заплатила велику ціну. По маминій лінії майже вся сім’я була виселена до Сибіру – бабуся Олена, доньки Анна Дмитерко з чоловіком Іваном й Василина Бандурка з чоловіком Василем (був зв’язковим УПА). До виселення підлягав і малолітній син Василини Богдан (йому було всього чотири роки), та мама Любові Романиці Гафія в останній момент забігла в потяг і викупила його за пів літра горілки в московита. Хлопець побачив батьків аж у 18 років в Донецьку, адже повернутися до рідного села Василині та її чоловікові так і не дозволили.

Важке сибірське життя спіткало й сина Ярослава ще однієї сестри Анни, Гафії та Василини – Марії Дідик. І знову за зв’язок з повстанським рухом. У свої 17 років хлопець зробив для воїнів УПА рацію, за що й етапували його в Магадан. Та молодечий дух не скорити – разом з однодумцями на висланні допомагав організовувати повстання. Після повернення був у Тишівцях головою Руху.

Дядько Любові Романиці, себто рідний брат Гафії Грималюк та вищезгаданих сестер (Анни, Василини та Марії) Михайло Пеца, воїн УПА, був застрелений енкаведистами в селі Березів. Йому було 23 роки. В селі звели пам’ятник повстанцям, де Михайло знайшов свій останній спочинок разом зі своїм найкращим побратимом.                      

                                                                                               Юлія МАРЦІНІВ