— Пане Юрію, у разі проведення дочасних парламентських виборів «Народна самооборона» вирушить у самостійний похід чи (як прогнозує багато хто) виявиться складовою частиною Блоку Юлії Тимо¬шенко?
— Войовничі авантюристи в оточенні президента справді можуть підштовхнути його до підписання указу про розпуск Верховної Ради. Вважаю ці вибори дуже ймовірними і вкрай небезпечними. З них розпочнеться ціла низка кампаній, які йтимуть одна за одною три роки поспіль, — спочатку парламентська, потім — президентська і, нарешті, місцева. Я досить глибоко поінформований про стан справ у країні, тому смію стверджувати, що такий стрес може виявитися вкрай небезпечним для України.
Для «Народної самооборони» можливі два варіанти — самостійний похід або входження в інший демократичний блок. Мова може йти як про вже наявне політичне об’єднання, так і про новостворене. Остаточне рішення прийматиму, звісно, не я — прийматиме наша політична сила. Вибір частково залежатиме від того, яким виявиться формат виборів. Не виключено, що дострокові парламентські вибори відбудуться одночасно з достроковими президентськими.
— Зараз багато й охоче розмірковують про готовність президента використати силовий варіант. Про можливість блокувати парламент силами внутрішніх військ. Ви вірите в таке?
— Президент може віддавати накази лише в рамках своїх повноважень. Використання ВВ для блокування державних органів влади — грубе порушення Консти-туції і законів із усіма наслідками для ініціаторів, які з цього випливають.
Я взагалі розраховую на здоровий глузд політиків. Авторитет України у світі сьогодні перебуває… Дамо спокій злощасному плінтусу. Скажімо так, він приблизно такий, як на початку виборів-2004. Не погіршуймо й так непросту ситуацію похмурими сценаріями. Все буде спокійно.
— У Криму теж спокійно?
— Крим, — мабуть, єдиний регіон, який справді викликає занепокоєння. Мені відомо про план дестабілізації ситуації на півострові, що носить умовну назву «300 спартанців». Він розроблений консультантом президентського секретаріату і передбачає організацію провокацій, спрямованих проти Чорноморського флоту. Ці провокації мають викликати ланцюгову реакцію і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Сподіваюся, що ця брудна базгранина так і залишиться на папері.
МВС уважно стежить за ситуацією в Криму і старанно, скрупульозно добирає інструменти запобігання провокації. Від наших дій, без перебільшення, залежить дуже багато що.
Події на Кавказі багато чого мали навчити. Дії Росії в Грузії — неприйнятні з погляду і права, і моралі. Але не Сполученим Штатам заявляти про право на територіальну цілісність після Косова. І не Росії кричати про права людини після Чечні. Але вони — великі держави. З відповідними цьому статусу по-двійними стандартами.
Нам у такій ситуації треба думати своєю головою. Робити власні висновки. Виробляти власну політику. В основі якої повинна лежати безпека наших громадян.
А що ми маємо? Пан Балога проводить небезпечну політику умиротворення сепаратистів, підсовуючи президентові указ про нагородження спікера кримського парламенту і блокування призначення повноцінного начальника кримської міліції.
Результати такої політики в наявності: кримський парламент практично визнав незалежність Абхазії й Південної Осетії. Не так давно я на засіданні Ради національної безпеки і оборони ставив запитання: що робитиме центральна влада, якщо Верховна Рада АРК (яка має, до речі, повноваження в особливих випадках створювати Раду оборони Криму) ухвалить аналогічну сепаратистську відозву? Що робитимемо? Роздаватимемо нові ордени? Далі руйнуватимемо вертикаль МВС Криму? Продовжуватимемо фінансувати внутрішні війська за залишковим принципом і згадуватимемо про них тільки тоді, коли буде потрібно провести політичні маневри в округах столиці?
Ситуація в Криму давно має стати темою серйозної фахової дискусії. Проте вона на засіданнях РНБОУ так жодного разу і не відбулася.
— Із Тимошенко, наскільки можна судити, вам спілкуватися і простіше і приємніше?
— Наші позиції з принципових питань збігаються. І Тимошенко і Луценко говорять про аморальність столичної влади. Так само, як і вона, я вважаю нечесною історію з Vanco. Так само, як і її, мене обурює нагородження Ківалова, Колеснікова, Черновецького. Як і вона, я переконаний, що приватизацію слід провести прискореними темпами, тому що міліція безсила в боротьбі з корупцією, поки підпис чиновника коштує від 100 тисяч умовних одиниць. Ми з Юлією Володимирівною не сходимося тільки в одному питанні: я проти форсованого переходу на контрактну армію. Можливо, я не надто добре розуміюся на військових питаннях, зате твердо знаю: у внутрішніх військах перехід на контракт означатиме удар по безпеці на вулицях. Кожен четвертий патруль нині — це патруль ВВ. Жоден контрактник не ходитиме «через день на ремінь», тим більше, якщо йому не нададуть житло і не забезпечать гідною зарплатою.
В усьому іншому наші погляди збігаються, й чому, питається, я маю цього соромитися? А от чи випливає з цього, що ми маємо об’єднатися в єдину політичну силу? Коли йтиметься про суміщення президентської і парламентської виборчих кампаній, то «Самооборона», безперечно, блокуватиметься. Із тим політичним об’єднанням, яке близьке нам за ідеологічними установками і яке очолює яскравий кандидат у президенти. Швидше за все, йтиметься саме про Блок Юлії Тимошенко.
Та це моя думка, бо остаточний вибір — за нашою політичною силою.
Взагалі мені найменше хотілося б говорити про вибори. Я сприймаю їх як загрозу для країни, і розглядати ступінь і форму своєї участі, а точніше, співучасті, у такому процесі мені не дуже приємно.
— Ви говорили й про можливість об’єднання в одну політичну силу таких різних політиків, як Луценко, Гриценко й Яценюк. Це ваша особиста ідея чи ви проводили якісь консультації?
— Ця ідея давно витає. Безумовно, існує попит на третю силу. Будемо вивчати, на яку підтримку суспільства ця сила може претендувати. Будемо шукати точки дотику з ідейно близькими політиками. Робити якісь прогнози дуже складно.
Для країни вкрай небезпечним є як лобове зіткнення Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів, так і беззастережна змичка цих структур. І в одному, і в іншому випадку бажано мати повноцінну третю силу. Хотілося б, щоб її підтримка вимірювалася хоча б десятьма відсотками. Опора на 3% робить таку силу малоефективною. Оскільки вона повинна в разі потреби і підтримати, і протистояти.
Як ідеться у відомому жарті, водій КрАЗу цікавиться дорожніми знаками виключно з цікавості. А уявляєте, якщо їх два? Саме тому є сенс запустити на трасу «Жигулі» з інспектором ДАІ, котрий змусить обох дотримуватися правил. І зробить їх безпечними одне для одного і для оточуючих.
— А ви не вважаєте, що поява такої сили на виборах серйозно вдарить по шансах «Нашої України»?
— У «Нашої України» немає жодних шансів залишитися серйозною політичною силою. Вона неминуче перейде в розряд політичного дріб’язку.
Віктор Андрійович сам зруйнував 14-відсотковий блок і в результаті отримає (у кращому разі) дві-три сили з підтримкою в 3—4%. У цьому разі йтиметься не про політичних гравців, а всього-на-всього про пересічних учасників біржових парламентських торгів.
Якщо почнеться кампанія, я особисто ставитиму виборцям тільки одне запитання: з ким «Наша Україна» збирається створювати коаліцію? З БЮТ? Тоді навіщо було її руйнувати? Із ПР? Тоді навіщо було брехати?
Відсутність чіткої, чесної, прийнятної для суспільства відповіді є очевидною. Настільки ж очевидною є загибель «НУ» як самостійної, реальної, демократичної сили.
— Президент не несе відповідальності за те, що відбувається?
— Як головний менеджер країни Ющенко відповідає за те, що він ухвалює рішення, спираючись на одне-єдине джерело інформації. Він відповідає за те, що перетворив Балогу на всевладного ляльковода. На цьому місці міг би опинитися й інший, більш-менш талановитий авантюрист. Але в тому, що безконтрольний авантюрист узагалі з’явився на цій посаді, — пряма вина президента. Інші помилки глави держави, доки я є міністром внутрішніх справ, обговорювати не можу…
Знаєте, відразу після виборів-2007 у нас із Віктором Андрійовичем відбулася доленосна розмова, котра, очевидно, внесла остаточний розлам у наші стосунки. Сказав я дослівно таке: «Вікторе Андрійовичу, може, не варто так рано і так багато думати про другий строк? Адже в складі нової коаліції «НУ—НС» — БЮТ можна ввійти в історію президентом Майдану, ЄС і НАТО. А можна, якщо триватиме протистояння в демократичному таборі, стати відповідальним за крах надій…». Такий підхід було названо непатріотичним і некомандним.
Відбулася банальна підміна цінностей. Замість ідеалів Майдану, замість мети стати повноцінною частиною Європи ми дістали інші ідеали та іншу мету — другий термін Ющенка без Тимошенко. Якщо працевлаштування вождів стає головним командним завданням, то бути членом такої команди особисто мені нема чого.
Президент міг і повинен був піднятися над сутичкою. Але він став активним її учасником. На мою думку, уже після київських виборів він повинен був відправити Балогу у відставку, узяти з Тимошенко зобов’язання зберегти конституційний статус-кво і продовжувати працювати в цій команді. Заради країни. Він цього не зробив.
Це вже не той Ющенко. Мені дорікають, що я перестав його підтримувати, називають ледве не зрадником. Не я зрадив — він змінився. І, скажу чесно, мені від цього гірко.
Якось я сидів на дні народження президента в оточенні людей доволі різних, але однаковою мірою пов’язаних із Майданом. І мені здалося, що всі ми однаково відчуваємо ніяковість. У ролі своєрідного тамади на святкуванні виступала людина, до якої я добре ставлюся, але яка зробила свою кар’єру в радянську епоху. Перед кожним тостом він розповідав анекдоти — про комсомол, колгоспи, доярок, довгоносиків. А тости звучали про велику Україну, про національну єдність. І звучали вони з вуст Черновецького і Богатирьової.
Я ловив себе на думці: все що відбувається нагадує мені сцену з фільму про Александра Македонського. Цар бенкетує з переможеними персами, вбраними в золото і шовк. Його соратники, одягнені в туніки і кольчуги, запитують вождя: «Александре, чому за бенкетним столом ми сидимо далі, ніж ті, кого перемогли?». Він їм відповідає: «Вдягайте шовк, прикрашайте себе золотом. І сідайте ближче…»
Віктор Андрійович останнім часом категорично не сприймає права на власну позицію. Відтоді, як він оселив у себе в мізках Балогу, там більше ні для кого не залишилося місця.
Жванецький дуже точно помітив: «Кінець будь-якого правителя починається тоді, коли тінь придворних карликів стає довшою за його власний зріст». Від імені вождя сьогодні правлять карлики. Іноді за його волею. А частіше — проти неї.
— Якщо все це так, то порядна людина на вашому місці повинна була піти у відставку.
— Піти в ім’я чого? Що і кому я повинен довести цим вчинком? Чому я повинен сприяти можливому приходові свавільника без моральних і правових гальм? Або тимчасового правителя, який слухняно виконує чужу волю? Уявіть собі в цьому кріслі людину, котра підігрувала б тому ж Пукшину, який дозволяє собі диригувати суддями. Уявіть Гелетея, готового кидати свій невеличкий (слава Богу) підрозділ на штурм об’єктів, що охороняються іншими силовими структурами. У такій ситуації залишати настільки відповідальну посаду було б не те що нерозумно, а просто небезпечно.
Представники різноманітних політичних сил по-різному ставляться до людини і політика Луценка. Але, повірте мені, визнають, що на вчинки міністра Луценка впливають правові і моральні обмежувачі. Людина, не пов’язана такими обмеженнями, небезпечна для країни. Хоч би чиїм висуванцем вона була.
Так, без нормальної підтримки прокуратури діяльність МВС не настільки ефективна, як мені б того хотілося. Я прийняв пропозицію повторно посісти посаду міністра внутрішніх справ без особливого ентузіазму. І тільки тому, що дістав від президента чіткі гарантії зміни керівництва Генеральної прокуратури. Я ж не з доброго дива вніс проект постанови про висловлення недовіри генеральному прокурору. Але президент своєї обіцянки не виконав.
— Тож чи був сенс залишатися?
— Був. Був сенс залишатися заради істотного зниження смерт-
ності на дорогах, заради помітних успіхів у боротьбі з обігом наркотиків, насамперед трамадолу. Заради зменшення обсягів дитячої злочинності, кількості злочинів на расовому ґрунті. Ми домоглися подвійного збільшення зафіксованих випадків давання хабарів у великих розмірах.
На мій погляд, органи МВС зібрали достатній матеріал щодо зловживань у Києві, Харкові, Закарпатті, Криму, який повинен був підштовхнути прокуратуру до рішучих дій.
— Але не підштовхнув, і яка користь від ваших стахановських показників?
— Прокуратура потребує серйозних змін. Йдеться не тільки про персоналії. Вся правоохоронна система потребує системних змін, причому закріплених законодавчо. На сьогоднішній день ми маємо радянську міліцію і радянську прокуратуру. Держава ж спокійно це споглядає. Адже рішення ухвалюються тими, хто щоранку бачить у дзеркалі «морду в пуху».
Знаєте, коли секретар Ради національної безпеки (який, насамперед, є координатором дій силовиків) востаннє проводив нараду з керівниками структур, відповідальними за боротьбу зі злочинністю? У 2006-му. Один раз нас збирав Порошенко, один раз Кінах. Усе! Хіба це не показник?
Інший приклад. З 50 законопроектів, конче потрібних для того, щоб адаптувати нашу міліцію до сучасних європейських вимог, розглянуто тільки один — про дорожній рух.
Геннадій Москаль і Святослав Олійник внесли цілком розумний законопроект про альтернативну підслідність. Відповідно до нього, співробітник будь-якого правоохоронного органу має право доводити до кінця будь-яке розпочате ним розслідування. Зрозуміло, під пильним наглядом прокуратури. Чому міліція повинна віддавати хабарника прокуратурі, а контрабандиста — СБУ? У чому логіка?
Скільки було розмов про те, що міліція не в змозі вести слідство! Під нашу юрисдикцію рік тому передали всі справи про убивства. Міліція чудово з цим справилася, довела спроможність упоратися з величезним масивом складних справ. Наше слідство, яке веде близько 450 тисяч кримінальних справ, легко потягне ще і 20 тисяч справ про посадові злочини, які сьогодні перебувають в органах прокуратури. Сумніватися у відповідних можливостях МВС немає підстав.
При цьому прокуратура (як випливає зі світового досвіду) повинна наглядати за законністю в ході попереднього слідства і підтримувати обвинувачення в суді.

Сергій РАХМАНІН
Тижневик “ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ»