Історію медсестри з лікувальної фізкультури, яка спеціалізується на допомозі військовим, розповіли на сторінці Калуської міської ради.
«Не хотіла, щоб син був військовим, а тепер захоплююсь нашими захисниками», – зізнається Галина Лучка.
Жінка втратила на війні сина, але знайшла в собі сили піклуватися про інших. Про що говорять справжні чоловіки, коли потрапляють у тилову лікарню, як зрозуміти молодого бразильця, який героїчну смерть вважає за щастя, і як не померти від болю, коли стоїш на місці загибелі сина, про все це розповідає медсестра.
Галина Лучка — працівниця Калуської центральної районної лікарні. Медсестрою з лікувальної фізкультури у цьому закладі вона почала працювати майже 40 років тому.
Тривалий час, каже, допомагала пацієнтам, які зазнали різних травм чи то в побуті, чи за інших життєвих обставин і хвороб.
“Це і дихальна гімнастика після важкої операції чи пульмонологічних ускладнень, і відновлення пацієнта після інсульту, навчання ходьбі після травми, розроблення суглоба після зняття гіпсу”, — пояснює Галина Іванівна.
Жінка додає, що вдома міцна родина: чоловік, дорослі, уже одружені, син та дочка й четверо онуків.
“Діти мої дуже дружні були завжди. Якось навіть із дитсадка разом утекли були, — з легкою посмішкою пригадує жінка. — У доньки, якщо якась проблема, то вона одразу до брата дзвонить. І він так само. Мені як мамі було завжди це дуже приємно. Коли поодружувались, почали жити зі своїми сім’ями окремо, але у неділю завжди до мене приїжджали. Традиція така була у нас. Я наварювала вареників. Так було до війни”, – додає медсестра.
У 2021 році син Галини підписав контракт і пішов працювати в місцевий військкомат. За місяць до вторгнення його направили на навчання у Рівне, а 24 лютого — на Житомирщину. Його підрозділ (14 бригада імені князя Романа Великого) захищав місто Малин, а потім їх перекинули у Миколаївську область.
“Ціною власних життів військові намагалися стримати наступ ворога з боку Херсону. Але Віталік мені мало розповідав про це. Завжди заспокоював, що все добре… Востаннє подзвонив о 6 ранку 26 березня. Попросив не хвилюватися й пообіцяв зателефонувати ввечері. Але вже не подзвонив…”, – із сумом згадує Галина.
Син загинув у селі Благодатне на Миколаївщині. За 10 днів до цього йому виповнилося 37 років. Мама впізнала тіло сина за татуюванням.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює