У хаті Марії Сорокоумової з-під Мелітополя, яку вона майже викупила якраз перед вторгненням, тепер живуть російські військові. В окупації надивилася ганебних обшуків, доносів, як у сталінські часи, і навчилася захищатися по-жіночому, пише “Галицький кореспондент”. 

«Що, стерво, сильно дуже за Україну виступаєш?». Знавіснілий бурят жбурнув на підлогу дитячу синьо-жовту ракету і розчавив берцями. Марія геть забула її сховати.

«А це що таке?» – знову люто зашипів він. На комоді висіли малюнки з українськими віршами, які ще до війни в дитсадку Ярику дали вивчити. «Вірш…» – відповіла Марія. Жінка вже побіліла від страху. Тим паче в сусідній кімнаті спав малий. «Чому українською мовою?» – хамовитий бурят став ще зліший. «Бо до вашого приходу тут була Україна…». 

«Хохолка до кісток»

34-річна Марія Сорокоумова двічі втікала від війни. Перший раз – із рідного Криму. Там її завжди називали «хохолкою до кісток». Так дідусь виховував. Він, до речі, родом із Заходу України.

Марія каже, завдяки окупації Криму дізналася, яка гарна Україна – багато де встигла пожити, навіть волонтерила у зоні АТО. В останні роки осіла під Мелітополем, у селі Матвіївка. Усе складалося, жінка думала – стільки всього з’ївши, нарешті буде добре.

Поруч п’ятирічний син від першого шлюбу, щойно знайшла своє кохання. Щаслива. Працювала на пошті, була наймолодшою поштаркою в Запорізькій області. Коло хати завела чималу господарку – розводила качок, гусей, курей, сапала городи, словом, ця жінка роботи ніколи не боялася.

Якраз перед великою війною майже викупила хату.

«Тепер у ній живуть не наші», – сумно всміхається переселенка. 

Було страшно

У той страшний день Марія мала повно планів: поїхати на базар купити мішок борошна, взуття для сина і парфуми, про які давно мріяла.

Їхнє село одразу дуже бомбили – поруч були і колишня військова частина, і військовий ліцей. Перший тиждень люди не вилазили з підвалів. Виїхати вже не було як – міст зірвали.

«Пам’ятаю двох хлопців: Сашко і Андрюха – виявилися бійцями ЗСУ, відбилися від своїх, – розповідає жінка. – Місцева бабуська сховала у себе в підвалі. Хлопцям дуже пощастило, що потрапили саме на неї, адже у нас пів села – проросійське. Я принесла трохи чоловікового одягу. Вони перевдягнулися, а форму і документи спалили. Змогли видзвонити своїх, того ж дня по них приїхали побратими. Хлопці перед тим попередили нас: «Якщо приїдуть не на «хаммерах», вбийте нас. Бо «хаммери» є тільки в наших». 

В окупації Марія найперше помчала в управління, де здавала документи для соціальних виплат на сина. Треба було негайно позабирати всі «папери» з відомостями про його батька-військового.

«Не дам. Не маю права», – сталевим голосом вперлася чиновниця. «Даш. Інакше я все тут розтрощу», – Марія вже була не при собі. Документи вона таки забрала. Палила просто у кабінеті. «Що боїшся?» – засміялася чиновниця. До речі, зараз вона колаборантка. 

Малого Ярика жінка добряче вимуштрувала, що тато – ніякий не військовий, а охороняє склад з іграшками.

Люди в селі зникали. Декотрих застрелили – п’яні росіяни так собі захотіли. Окупанти дуже боялися «азовців», тому на вулицях лапали чоловіків і змушували роздягатися, щоб перевірити наявність характерних татуювань, світили чимось на руки, оглядали, чи часом нема мозолів від автомата.

Як тільки в селі почалися масові обшуки, Марія найперше заховала військову медаль Ярикового батька. У псячій буді. Присипала сіном. 

За кожного проукраїнського окупанти платили 10 тисяч рублів – треба було просто показати де живе. І люди здавали.

До Марії теж приїздили. Буряти з кадирівцями робили обшук. Питали, де сім’я такі гроші заробляє, що в хаті є і мікрохвильова, і духовка, і плазмовий телевізор, і паркан на подвір’ї гарний.

«Працюємо, не пиячимо – так і наскладали», – відповіла Марія. 

Жінка ще кілька місяців продовжувала носити людям українську пенсію, хоча було дуже страшно. В сусідньому селі двох поштарів росіяни переїхали танком і тиждень не давали забрати тіла.

«Я розвозила пенсію на велосипеді, в кишені тримала газовий балончик, – розповідає Марія. – Боялася, але мусила робити свою роботу – бо ж зарплатня йшла».

Коли в селі почули про звірства в Бучі, жінки дуже налякалися. Перестали доглядати за собою – аби окупантам навіть наближатися було неприємно.

«Брудне волосся, занедбані брови і нігті, ніякої косметики і депіляції… Знаєте, з часом я просто перестала себе впізнавати в дзеркалі, але це був мій самозахист», – каже Марія.

Звісно, не всі жінки злякалися. Багато хто був радий росіянам. У сусідньому селі, казали люди, 15-річна дівчина завагітніла від бурята і той одружився.

«А ще був такий випадок під Бердянськом, коли двоє молодих росіян прийшли до місцевих, сказали, що не хочуть воювати і попросилися на роботу. Віддали зброю і працювали на городах, – розповідає Марія. – Але мені навіть таких не шкода. Це все одно окупанти».

Тут повітря – солодке

Евакуюватися не вдавалося довгий час. Складно було знайти надійного перевізника. Але якось улітку о п’ятій ранку до хати залетіла подруга. «Маша, їдеш? Але вже». – «Куди?». – «Нас з чоловіком щойно відпустила ФСБ. Тут більше не можна лишатися».

Марія з Яриком зібралися за п’ять хвилин, просто в піжамах погнали до машини. Коханий зостався вдома – тоді вже не випускали чоловіків до 35 років. Та й в автівці було тільки два місця.

У колоні до блокпоста їхнє авто було 686-те. Чотири дні в черзі. Під пекельним південним сонцем. Жахлива антисанітарія.

«Ми з подругою не витримали і пішли прибирати узбіччя – воно ж усе смерділо нереально», – пригадує переселенка.

Окупанти привозили цистерни з водою. Люди гріли ту воду під сонцем, рушниками затуляли одне одного і так милися. Багато жінок були з немовлятками.

Найважче було минати село Кам’янське – так звана дорога смерті. Сіра зона. Їхати треба швидко і лише по слідах попередньої машини – все заміновано. Півтора години тягнулися вічність. Аби не з’їхати з глузду, співали «Ой, у лузі червона калина».

«Коли побачили блокпост з українським прапором, все одно не вірили, думали – точно підстава, – усміхається Марія. – Аж коли водій крикнув «Наші!», навіть діти заплакали на радощах. Знаєте, це таке дивне відчуття… У тебе вже, ніби й немає дому, але ти відчуваєш, що нарешті вдома. Тут повітря – солодке».

У Франківську жінку з сином прихистили волонтери «Час добра і милосердя» в «Домі матері і дитини». Той день, каже, пам’ятатиме до кінця життя. Вперше за багато часу нормально помилася, смачно поїла гарячого супу з фрикадельками і виспалася.

«Нарешті відчула, як добре спати без шкарпеток, – сміється Марія. – Випростатися в повний зріст на м’якому ліжку. Для щастя багато не треба. Повірте мені».

Наталя МОСТОВА