Роман Штибель, 26-річний анестезіолог, до початку повномасштабного вторгнення працював у дитячій реанімації обласної лікарні Івано-Франківська.

Минулого літа пішов добровольцем у медичний батальйон «Госпітальєри». Місяць рятує поранених на фронті, місяць — новонароджених у лікарні рідного міста.

Він розповів hromadske про свої здивування від війни, про військових лікарів, яких рятує почуття гумору, та поранених, які мовчки терплять пекельний біль. 

Після вторгнення я вперше побував за Дніпром. Тамтешні люди в чомусь мають інакші погляди на життя, сприймають щось по-своєму, розмовляють здебільшого російською, але вони — українці. І для мене немає різниці, куди полетить бомба: в Запоріжжя, Донецьк, Львів чи Франківськ. Це моя країна. І це б’є по мені. 

У нас із братом не було варіантів втекти, перечекати, ховатися від мобілізації по хатах. Ми завжди знали, хто ми і на якій землі живемо. Пішли на війну я, він і тато. Знайомі кажуть: «Хлопці, ви молодці, але мамі не заздримо».

Записався добровольцем у «Госпітальєри», а не за контрактом у ЗСУ, щоб мати можливість повертатися до дитячої медицини. Анестезіологів на фронті завжди бракує, тому перша ротація — в Бахмут на Донеччині. Там минулого року влітку вже було гаряче. 

До вибухів довго звикав. Усе страшно, але коли починає працювати танк — нічого жахливішого за цей звук немає. Спочатку чуєш приліт, за ним — свист снаряда, потім — звук від обсипання тиньку, падіння цегли або відразу стіни, будинку. 

Авіанальоти теж лякають. Як правило, літак несе чотири боєприпаси й ми чекаємо в підвалі на чотири вибухи. Якось почули три, й довго не було останнього. Вирішили, що десь раніше скинув, або через артилерію не почули. Трішки розслаблені вийшли на вулицю. Бачимо — спалах у небі. І такий бабах! Я ніколи так швидко не опинявся в підвалі.

Не боявся бачити смерть, адже після дитячих смертей цим важко налякати. Не боявся великої кількості крові, бо з третього курсу чергував у реанімації. 

Війна — це пояснювальна причина смерті чи травми. Якщо привозять людину без ноги чи з осколковим пораненням грудної клітки, ти розумієш, що з цим робити. Нічого неочікуваного. У моїй лікарській практиці найжахливіше, це коли до відділення потрапляє дитина, яка живе на світі годину. У неї судоми, а ти не можеш їх зупинити, бо не знаєш причини — а їх може бути багато.

Буває на фронті 150-200 поранених за день. Тоді не спимо довго: востаннє нарахував 37 годин. Не думаєш про те, що втомився. Просто працюєш. 

Я був у Бахмуті влітку і був у грудні. Лінія фронту рухалася, а госпіталь залишився на тому ж місці. Із погляду логіки військової справи, посада лікаря не має бути за 2-3 кілометри від передової. Але медики самі вирішили розташуватися ближче до військових. Вони розуміють, що потрібні бійцям. 

Така позиція має наслідки — гинуть кардіохірурги, судинні хірурги, до яких пацієнти записувалися в чергу на операції на наступні місяці. Залишається захоплюватися їхніми сміливістю й відданістю.

А яка дивовижна атмосфера в колективі таких людей! Якби ж така, як у 93 та 10 бригадах, із якими я працював, була в усій медичній галузі України! Вони прийшли самі, ніхто їх не мобілізував і не змушував. Чітко знають, чому вони тут, усі на одній хвилі. 

Бувають затишшя протягом кількох днів, коли немає поранених. Я своєму екіпажу тоді кажу, що ми тут не тільки, щоб рятувати хворих. Ми підміняємо лікарів із ЗСУ, які воюють понад рік, щоб вони відпочили, мали менше навантаження. А ми почергуємо. 

Спілкуюсь із закордонними колегами. Вони говорять про вигорання після катастроф, наприклад, землетрусу в Туреччині. Кажу: «Чуваки, давайте я повезу вас у Бахмут, і ви тим людям, які 14 місяців під обстрілами, розкажете про вигорання». Про 8-годинний робочий день ніхто не думає. Бо розуміють: ти або витримуєш, або програєш війну. 

На жаль, командування, яке мало б розв’язувати проблему вигорання військових медиків, цього не робить. І замість того, щоб відпочити, лікар вирішує ще й попутні питання, скажімо, де взяти кров для переливання.

Бійці хвилюються, чи все в них добре з «головним органом»: чи не зачепило, чи матиме дітей. Багато жартів на цю тему. На кшталт: «Ми зібралися, щоб тебе полоскотати», «Та яка то рана — подряпина, найцінніший орган цілий», «Тобі 40 років, нащо вже той секс?» 

Найперше здивувало на фронті, що немає паніки. За 200-300 метрів вибухали бомби, ламалися дерева, горіли автівки. Ніхто ні разу не крикнув: «Тікаймо!» Я не розумію, з чого зроблені ці люди. 

Поранений без ноги. Ти вводиш йому знеболювальне, воно ще не подіяло, а чоловік — ні пари з вуст. Просто лежить: «Хлопці, робіть, що потрібно». І таких багато. Здавалося, що не відчувають болю. Але потім я зрозумів: вони терплять. 

Бачив бійців, які не витримали психологічно. Вони не те що служити, ходити й говорити не могли. Дивилися в одну точку. 

Є люди, які сприймають війну як авантюру. Наче гру в козаків-розбійників. Мабуть, їм так легше. Був поранений із простреленою сідницею. Куля рикошетом пройшла по стегну до коліна. Він розповідає: «Мені сказали, що біля хати нікого нема, я прийшов — по мені відкрили вогонь. Я теж почав по них стріляти, закинув кілька гранат. Дайте мені “таблєточку”, і я побіг назад». А йому треба мінімум місяць у госпіталі лежати.

Перемога твориться не лише на фронті. Нема сенсу перемагати, якщо в Україні ніхто не залишиться, бо тут будуть розвалини й у буквальному сенсі, й на всіх соціальних щаблях. 

Читайте також: Як у фільмах про армагеддон: франківський хірург біля фронту рятує вояків від ампутацій