Виконувач обов’язків ректора Прикарпатського університету професор, доктор політичних наук Ігор Цепенда – один із головних претендентів на ректорське крісло. Його призначення в.о. оглядачі інтерпретували як недвозначний сигнал колективу, що влада, зокрема і сам міністр Дмитро Табачник, визначилася з фаворитом. Втім, навіть конкуренти Ігоря Цепенди претензій до юридичної чистоти процедури його призначення тимчасовим керівником не мають. Зрештою, якщо пан Ігор і справді ставленик влади, це навряд чи зашкодить йому здобути солідний результат під час таємного голосування на конференції трудового колективу ПНУ. Академічне середовище досить конформістське, особливо в провінції, і звикло тримати ніс за вітром.

У спілкуванні Ігор Цепенда стриманий і обережний, уникає гострих оцінок і обіцянок – дається взнаки досвід дипломатичної служби.

– Перед тим, як відважитися на участь у змаганні за ректорську посаду, ви, очевидно, провели для себе якийсь аудит закладу. Які висновки ви зробили? В якому стані сьогодні ПНУ?

Щоб точно оцінити реальний стан університету, треба володіти усією інформацією. Для однієї людини це надзвичайно складно. Можна сказати, що ПНУ сьогодні – це найбільший вищий навчальний заклад на Прикарпатті як за кількістю студентів і професорсько- викладацьким складом, так і за кількістю дисциплін, що, власне, і робить його класичним університетом.

Заклад такого масштабу вимагає серйозних управлінських зусиль, широкого і точного делегування керівних повноважень. Отже, потрібно вкрай ретельно підходити до формування команди. З іншого боку, сама університетська структура – а вона сформована не нами, а багатосотлітньою традицією – є найкращим свідченням того, що університети вижили завдяки дуже розумно побудованій управлінській ситемі.

– Це зрозуміло. Не зрозуміло тільки, як ви все ж оцінюєте спадщину, яку залишає по собі попередній ректор – Богдан Остафійчук, і що ви будете з нею робити у разі перемоги на виборах?

Проблеми університету загалом відомі усім його працівникам. Є питання до матеріально-технічної бази, є потреба в підвищенні якості знань, якості професорсько-викладацького складу. Це речі зрозумілі і характерні сьогодні для всіх вітчизняних університетів. Не можна сказати, що Прикарпатський є якимсь особливим.

Передовсім ми повинні оцінити виклики, які стоять перед університетом. Бо в рутині, яка панує сьогодні в практично усіх вишах, не передбачає сценаріїв розвитку. Мова йде в першу чергу про фінансування. Візьмемо бюджет нашого університету, який інколи називають захмарним. З 160 млн. грн. лише 8 млн. грн. за рік ПНУ може використати на розвиток. Решта грошей йде на заробітну плату, стипендії, комунальні послуги тощо. Тобто можливості – обмежені, а виклики – серйозні.

І головний виклик – це те, що ми почали працювати в щільному конкурентному освітньому полі. Це вимагає від нас перебудувати свою роботу. Окрім внутрішньоукраїнської конкуренції, яка дуже відчутна, вже з’являється й зовнішня. Ось проблеми, над якими повинні зосереджувати свою роботу професорсько-викладацький склад і керівництво університету. Бо якщо нам не вдасться переконати наших абітупієнтів, що ми можемо забезпечити їм належне навчання, що ми зможемо забезпечити їм систему подвійних дипломів з престижними університетами, ми будемо втрачати студентів.

– З іншого боку, гонитва за грошима студентів-платників аж ніяк не сприяє якості освіти. Чесно кажучи, платники вже сідають на голову викладачам, їх практично заборонено відраховувати за неуспішність. Як в університеті, на вашу думку, треба поєднувати заробіток грошей з вимогою якісної освіти?

Гроші і якість освіти – це дуже непроста дилема. Зустрічаючись з керівниками структурних підрозділів, викладачами, я передовсім звертаю увагу на те, що потрібно підвищувати вже якість абітурієнтів, які приходять у наш університет. Кілька тижнів тому я відвідав Івано-Франківську гімназію №1, що, до речі, стало великим здивуванням для керівництва гімназії, аби зустрітися з випускниками 11 класів гімназії. Зрозуміло, що вони вже визначилися, куди поступати. Я поїхав для того, щоб ініціювати програму, яка б переконала найкращих випускників вступати саме до нас.

Ми сьогодні виходимо на систему подвійних дипломів з найбільш престижними університетами Центральної Європи. Це дає шанс молодій людині закінчити наш університет, а паралельно – здобути диплом європейського університету.

До речі, що стосується оплати за навчання, після обговорення проблеми з керівництвом структурних підрозділів ПНУ, я запропонував цього року заморозити вартість навчання в ПНУ на рівні минулого року.

– Гарний піар-хід кандидата в ректори.

Як політолог, дещо розумію в піарі, але тут питання не лише в ньому. Просто потрібно реально оцінювати ринок. Економічна ситуація, на жаль, не дозволяє багатьом нашим краянам утримувати своїх дітей в університетах. Крім того, ми ж національний університет, а не приватний, і на відміну від «приватників», ми відкриваємо напрямки, які для нас є збитковими. Ніхто ж з приватних університетів не підтримує теоретичну фізику, хімію, біологію…

– Хіба такі спеціальності не субсидуються державою?

Якщо б вони повністю підтримувалися державою, ми би не мали збитків на цих напрямках. Звичайно, держава забезпечує бюджетні місця, заробітну плату і стипендію. Однак, такі спеціальності потребують ще й серйозної і дорогої матеріальної бази. Лабораторні заняття не проведеш на пальцях. Вихід з ситуації ми намагаємося знайти, залучаючи грантові кошти.

Загалом, в ПНУ є напрями , які треба виводити бодай на нульову рентабельність, щоб викладачі й науковці мали можливість формувати в майбутньому наукові школи.

– Як людині прагматичній, вам не спадало на думку, а чи не краще рішуче відсікти нерентабельні й обтяжливі для закладу напрямки і зосередити всі сили й ресурси на тому, що університет вже робить непогано? Який сенс мордуватися і вдавати, що у Франківську можна підготувати висококласних фахівців з теоретичної фізики?

Класичний університет – як людський організм. Уявіть собі, що можна обійтися без лівої руки, мовляв, вистачить і правої. Невже б відрізали? Класичний університет – це цілісність. Цілісність, яка була не нами створена, а сформована століттями традиції. І не нам її ламати.

Крім того, хочу звернути увагу на дуже відрадний для мене момент. А саме – що наші фундаментальні дисципліни не обмежилися викладачами покоління, скажімо, 60-70-х років, що росте нове талановите покоління. Скажімо, грант Посольства США в Україні на 300 тис. дол. з нанотехнологій, який виграв ПНУ, – це перемога передусім наших молодих науковців, які вже через кілька місяців стануть докторами наук у віці 33-34 років.

– Університет в останні роки публічно не пропонував якихось яскравих іміджевих проектів. У вас на стіні – фото Білого слона. Відомо, що відновлення обсерваторії на горі Піп-Іван – це ваша давня «фішка». Як і міжнародний навчально-науковий центр в Микуличині. Але в умовах браку коштів – наскілько доцільно братися за такі дорогі проекти?

Ці проекти фінансуватимуться виключно коштами Європейського Союзу, бо університету не під силу у наближчі роки витратити на них 5 млн. євро.

Нам вдалося захопити цими ідеями не тільки колектив університету, але керівництво двох держав – України і Польщі. Сьогодні ці проекти вже під пильним контролем Президентів України і Республіки Польща, оскільки ввійшли – єдині від Прикарпаття! – до дорожньої карти українсько-польських відносин на 2011-2012 роки.

Отже, ці об’єкти – не піар-фішки. Вони здатні вивести університет на якісно вищий рівень не тільки в українському освітньому просторі, але й у європейському.

Створення міжнародного Центру зустрічей забезпечить майданчик для спілкування не тільки між українськими і польськими студентами і науковцями. Це буде майданчик для контакту молоді Європи і країн пострадянського простору, унікальне місце для дискусій.

А що стосується Попа-Івана, цей проект дасть можливість формувати надзвичайно цікаву наукову базу для нашого університету, і не тільки нашого. Тому що Євросоюз, який вже почав виділяти кошти на проект, і не дозволить просто звузити його лише для наших потреб.

На сьогодні вже зроблена документація для консервації об’єкта, цього року боремося за грантові кошти, щоб почати роботи. Є скептики, які кажуть, що Піп-Іван не запрацює. Я б теж, певно, був таким скептиком і не брався б за цю справу, якби не мав успішних прикладів. А приклад є: аналогічний об’єкт вже функціонує в Польщі на горі Каспровий Верх (1987 м). Його, до речі, зводила та сама група архітекторів, приблизно в той же час, що й обсерваторію на Попі-Івані. Але наш проект – набагато гарнший і яскравіший.

– Привабливі проекти, але конкуренція і репутація – зовсім не єдині проблеми, які стоять перед університетом сьогодні. Є такий виклик – як корупція. У вас є ідеї, як її зменшити?

Корупція – це проблема не тільки нашого університету, це пролема всього суспільства. Потрібні механізми не стільки подолання, скільки упередження й запобігання корупції. В освіті досить добрим таким механізмом є зовнішнє незлежне оцінювання. Перспективним є переведення в електронний режим оцінювання якості знань студентів. Але які б новації ми не пропонували, завжди паралельно треба шукати шляхи підвищення заробітної плати для викладачів.

І не хочу порівнювати ПНУ з іншими закладами, але всі добре знають, що наш університет не є лідером в такому ганебному явищі, як корупція.

– Ще такий виклик – кадрова політика. Вона в університеті будувалася на засадах особистої відданості ректору, а не фаховості. Є в університету шанс виключити в принципі навіть можливість самодурства і свавілля керівництва?

Коли мене призначили 10 лютого на посаду виконувача обов’язків, я оразу чітко показав, як буде виглядати кадрова вертикаль в університеті. До цього часу зводилася до лінії «ректор-відділ кадрів. А відтепер кадрова вертикаль буде така – «зав кафедри, декан, проректор і вже тоді ректор». Тобто всі кадрові ініціативи, які стосуються професорсько-викладацького складу, починатимуться від рівня завідувача кафедрою.

І за два місяці перебування на посаді виконувача обов’язки я не підписав жодного кадрового наказу без візи завідувача кафедри, декана і проректора.

– Цікаво так виходить: ви ж самі потрапили на посаду проректора за, скажімо так, старою моделлю. За лояльність чи все-таки за фаховість, як самі думаєте?

Мені важко оцінювати себе…

– Ви уникаєте прямо критикувати свого попередника і патрона, але, очевидно, претензій до нього у вас чимало, якщо вирішили конкурувати з ним за посаду. Та донедавна вас не помічали з такими пропозиціями й ідеями. А чому?

Моя сильна сторона в тому, що я нічого радикально нового і не пропоную, я беруся реалізувати те, що вже розпочав. За 5 років на посаді проректора з міжнародного співробітництва я заклав ті напрямки, які сьогодні вже дають свої результати. Тобто на відміну від інших кандидатів, я відсотків на 70 лише продовжую те, що вже робив з питань, які для університету є справді важливими.

Я абсолютно переконаний, що університету потрібно прориватися в європейське освітнє поле. Я прихильних підписання угод і розвитку контактів з університетами, які є сильнішими від нашого. Якщо ти працюєш з сильними – ти тягнешся до сильних і сам стаєш сильнішим. Якщо ж буде себе тішити, що ми найкращі на Прикарпатті – далеко не зайдемо.

– Ваш акцент на міжнародні зв’язки зрозумілий: як колишній дипломат в цьому ви маєте абсолютну перевагу. Втім, є чимало пікантних чуток про причини завершення вашої дипломатичної кар’єри. Може, ви б нарешті розповіли про них і поставили в цьому питанні крапку?

Я двічі працював на дипломатичній службі: спершу в 1996-99 роках, пізніше в 2002-2006-му. При цьому в своєму професійному житті я зажди тримався двох напрямків – це університет і дипломатична робота. До речі, чимало дипломатів повертаються до університетів.

У 1999-2002 роках я був в докторатурі Інституту політичних досліджень, після чого мене повернули на дипломатичну роботу, не давши закінчити докторантуру.

В 2006-му я закінчив дипломатичну роботу в зв’язку із завершенням довгострокового дипломатичного відрядження. А щоб не було сумнівів стосовно того, чи до мене має якісь претензії польська сторона чи українське МЗС, зазначу, що в 2009 році я був нагороджений почесною відзнакою міністра закордонних справ Польщі Радислава Сікорського «Bene Merito». Я отримав відзнаку за номером 28. Першим з українських громадян, який її отримав, став колишній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк. Я був другим. До цього її отримували посол США в Польщі, посол Ізраїлю та інші високопоставлені дипломати. Тобто якщо б в мене були якісь проблеми під час дипломатичної служби в Польщі, то, повірте, я б ніколи не отримав нагороду з рук польського міністра закордонних справ.

– Небагато відомо також про ваше політичне минуле. Вас вважають близьким до середовища партії Демократичний Союз. Такі члени цієї вже майже забутої структури, як ваші колеги-історики Василь Марчук, Сергій Дерев’янко, чимало зробили в області для перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року. Сьогодні ваш колега-історик, екс-голова Демсоюзу Олег Рафальський працює заступником глави адміністрації Президента Сергія Льовчкіна. Тим часом ваш головний конкурент колега-історик Володимир Великочий до 2006 року перебував в СДПУ(о) Віктора Медведчука. Може скластися враження, що сьогодні за Прикарпатский університет змагаються команди колишнього Демсоюзу і СДПУ(о). Як вам така інтерпретація?

Інтерпретацій може бути багато, це я як історик кажу. Що стосується мого політичного минулого, то я позапартійний починаючи з 1991 року. Я не був членом Демократичного союзу, хоча був кандидатом від нього за партійним списком у 2002 році – десь під 170 номером. Це був час, коли Демократичний союз очолювала людина, яку я поважав і поважаю до сьогодні, – Володимир Горбулін. Один з найкращих секретарів Ради національної безпеки за всю історію України.

Що стосується виборів Кучми, я тоді щойно повертався з дипломатичної роботи, тому не можу собі приписати лаврів політтехнолога, який допоміг Леоніду Даниловичу стати президентом (сміється). Колеги, про яких ви говорите, – і Василь Марчук, і Сергій Дерев’янко, – мої чудові приятелі, ми роками знаємося і відповідно зараз працюємо в університеті.

Власне, сама дипломатична кар’єра вимагає залишатися позапартійним. Єдиний момент, який був у моєму житті пов’язаний якось з політикою, а точніше – з визначенням політичної позиції, – це 2004 рік. Я тоді підписав лист в числі перших дипломатів на підтримку демократичних змін в країні.

– Носили помаранчевий шалик?

Я ніколи себе не ототожнював з «помаранчевими». І завжди віддавав перевагу краваткам синього кольору, він просто мені більше подобається. (сміється)

– Якби сьогодні Рафальський не працював заступником голови адміністрації президента, вас би призначили в.о., як думаєте? Як самі прокоментуєте, що ваше призначення оцінили як вибір влади?

Давайте говорити мовою фактів, а не інтерпретацій. Якщо повернутися до самої процедураи призначення, то вона базуєтьсявалася виключно на юридичній основі. Нагадую: мене призначили, використовуючи кадровий резерв. Після того, як Богдан Остафійчук отримав догану за результатами міністерської перевірки, призначення в.о. стало питанням для міністерства номер 1. В таких випадках робиться чіткий і прозорий крок – використовуютьання кадровийого резерву. Кадровий резерв був підготовлений самим колишнім ректором Богданом Остафійчуком. В цей резерв увійшли я, як проректор з міжнародного співробітництва, проректор з наукової роботи Іван Миронюк, і директор інституту туризму Володимир Великочий.

Можливо, до уваги було взято, що в 2007-08 роках, коли якраз були проблеми з Юридичним інститутом, я вже виконував обов’язки ректора. Доказом того, що міністерство діє відкрито і прозоро, є рішення про оголошення конкурсу і вибори. Усі законодавчі вимоги дотримані.

– Нинішній міністр освіти – також історик, ваш колега. Щоправда, він відомий специфічним ставленням до історії України, до галичан, до речі, також. Ризикнете оцінити погляди Табачника і його ініціативи з переписування історії?

Сьогодні я говорю як в.о. ректора, а він – як міністр. Ці дві позиції є визначальними в таких питаннях. Якщо б ми зустрілися на форумі істориків, то б могли говорити, як історик з істориком.

А мої оцінки є в моїх працях, які чітко визначають мої позиції, як історика, при чому в найбільш складних періодах українсько-польських відносин 40-50 років ХХ століття. Мою позицію знають фахівці як в Україні, так і в Польщі. Вона є чіткою і однозначною.

Розмовляв Сергій БОРИС