Владислав Лащ звернувся до військкомату відразу за старшим братом Андрієм. Обоє потрапили до 102 бригади 75 батальйону. Саме з Андрієм, який приїхав на кілька днів додому, і поспілкувався «Галицький кореспондент».

Привітний, усміхнений, але водночас втомлений війною Андрій Лащ легко погодився на розмову. Та поринати у спогади йому було важко, особливо про побратимів.

«Коли 20 лютого побачив колону танків, зрозумів, що війна близько. Без вагань відчув у собі потребу піти на фронт, хоча жодної військової підготовки до того не мав. Звичайно, як старший брат, намагався відговорити Владислава, але він рішення для себе прийняв остаточне», – ділиться спогадами Андрій Лащ.

Хоч і служать в одній бригаді, та займають різні посади й виконують різні завдання. Ось уже понад рік тримають оборону на південному напрямку. За словами Андрія, у його частині стопроцентна дисципліна, хлопці мотивовані, командування приймає правильні рішення. Чимало на свої плечі беруть волонтери. Та й узагалі, важко уявити розвиток війни, якби не потужна волонтерська підтримка в перші місяці. Є їжа, форма, завдяки донатам українців закуповують дрони, прилади нічного бачення й інші необхідні речі.

«У ворога ціль одна – знищити, – наголошує Андрій Лащ. – Це болотні мокші, які тільки й вміють, що вбивати та грабувати. А ще підкорятися царю і виконувати найжахливіші накази. Самі живуть у напіврозвалених сараях і захлинаються заздрістю до українців. Впевнений, що відповідальність за свої криваві вчинки вони обов’язково понесуть, бо прощення їм не буде».

Останнім часом чимало розмов про українську партизанщину. Як розповідає захисник, на окупованих територіях вона є всюди. Є вона і в Росії, але москалі ще досі цього не можуть зрозуміти. І не зрозуміють, вони не здатні тверезо мислити.

«Партизанщина в нас у генах, і ми вміємо це робити. Якщо і забули, то швидко нагадали. Ті, хто правильно виконує свої задачі, живі до цих пір», – каже захисник.

Андрій Лащ часто аналізує українську історію і часто відштовхується від Ізраїлю. Вони розраховують передусім лише на себе. Так потрібно й Україні. Попри вдячність Європі за підтримку, ми самі повинні відповідати за себе. Підняти на високий рівень армію, економіку, власне виробництво, а головне –  усвідомити внутрішнє розуміння національної ідентичності. Повинні гордитися, що ми українці. Й завше тримати цю національну ідею в голові. Це мають втокмачувати дітям як батьки, так і вчителі в школах.

За словами Андрія, на війні мало щастя. Вижив – щасливий, побачив живого товариша – знову щасливий, хлопці повертаються із завдання – вкотре щасливий. На жаль, ця жорстока війна – це жертва, яку ми платимо за свою свободу. І Перемога неодмінно повинна бути за нами.

Юлія МАРЦІНІВ

Також читайте: Поки останній московит не покине Україну: історія батька трьох дітей з Прикарпаття, який воює на передовій