Дмитро Антонюк – журналіст і мандрівник. Любов Дмитра до мандрів та інтерес до української культурної спадщини втілились у серію виданих ним у Києві та Харкові туристичних путівників. На початку цього року Дмитро презентував свою останню працю – двотомник «155 польських замків і резиденцій в Україні».

– При підготовці двотомника ти об’їздив усю Україну. Коли ти оглядав ті замки й резиденції, які думки й спостереження в тебе виникали про наш народ?

Дуже суперечливі. Це, звісно ж, пов’язано з переважно плачевним станом пам’яток. Як на мене, наші селяни почасти схожі на білий аркуш паперу, який самі ж хочуть заповнити, але не знають як… Відповідно, їм хочеться знати більше про свій замок чи палац, але інформації нема. І тут вони мені дуже симпатичні. З іншого ж боку, ці люди переважно байдуже – і це парадокс – ставляться до тих архітектурних скарбів, які мають у себе. Тут моєю емоцією є переважно роздратування. Втім, собі не можна цього дозволяти, бо негатив ні до чого доброго не веде. Крім того, селяни і мешканці райцентрів мають зараз нагальніші проблеми, пов’язані із зароблянням на кусень хліба, і їм не до історії та архітектури. Їхню індиферентність можна зрозуміти і пояснити.

– Я знаю випадки, коли селяни розтягували каміння, з якого побудований замок, собі на паркани. Чому такий рівень культури у нас, тому що ці замки польські?

І тому також, але не конче. Конкретний випадок – Чернелицький замок на Франківщині. Там на сусідні двори постійно беруть каміння, але, з іншого боку, ці ж люди стверджують, що вони дивляться за замком. Мені важко пояснити це. Гадаю, тут мова про той же “кусень хліба”… Думаю, теоретичним виходом з цього могли б бути цілодобові сторожі. Але нема гарантій, що вони не дозволятимуть “тирити” каміння якимось своїм, і головне – у сільрад на них ніколи нема грошей. Тут просто має бути усвідомлення того, що ця споруда прекрасна в усіх сенсах і що треба її ще показати своїм онукам.

– Наскільки держава переймається збереженням цих будівель? Чи є області, де це робиться краще, а де взагалі нічого?

Скрізь по-різному. Наприклад, національний заповідник “Замки Тернопілля” зі штаб-квартирою в Збаразькому замку, як на мене, просто чудово опікується “своїми” замками. І це при тому, що установа державна. Тобто вони ніколи не бідкаються через нестачу коштів, а реально щось – хай і не швидко – роблять. Я б поставив їх тут на перше місце. Стосовно ж інших областей, то в них є поодинокі випадки непоганого збереження замків і палаців, тож не можу сказати, що є якийсь абсолютний аутсайдер. Скрізь щось роблять, але це краплі в морі. Саме тому я зараз і висунув ідею допомоги з аварійним ремонтом стелі одного з вестибюлів Свірзького замку на Львівщині. Мені головне знати, що прості люди, не чиновники, можуть своїми силами зрушити цю брилу з місця і почати щось робити корисне для пам’яток. Приємно, що вже відгукнулось безліч людей. Сподіваюсь, ми зберемо потрібну суму і допоможемо замку.

– А замки в нашій області, як тут ситуація?

Я вже згадував Чернелицький замок. Там, всередині його мурів, – яблуневий сад. Але переважно він ще в більш-менш нормальному стані. Дуже контраверсійна ситуація з Пнівською твердинею. Там кілька років тому почали робити добудови стін і башт, але при цьому не помітили (?), що одна з них от-от впаде. Так і сталось. Минулого чи позаминулого року, навесні, частина її завалилась. Натомість у самій Надвірній, біля міліції в парку археологи дослідили старовинні міські укріплення (замок), які вважаються старшими за Пнів. Галич теж, як бачимо, відбудували. Щоправда, є думки, що новий тиньк нівелював відчуття старовини, яким віяло від руїн Старостинського замку. Втім, мені видається чудовим, що там планують відкрити музей. Ну і залишки замку Яблоновських у Маріамполі (Маринополі) стоять без догляду і повільно руйнуються. Дуже б мені хотілося щось зробити для цієї пам’ятки. Щось на кшталт майбутньої акції у Свіржі. І власне, Франківськ. Вважаю прекрасним, що один з бастіонів фортеці біля катедри – а саме вона, фортеця, дала початок місту – зараз перетворили на культурно-мистецький центр. Це по-справжньому європейський підхід.

– Поляки якось реагують на втрати своєї історичної спадщини?

Реагують, але мирно. Вони, здається, вже змирились із тим, що тут надзвичайно складно щось довести до пуття. Знаю безліч прикладів, коли нащадки шляхтичів приїздили в свої родові гнізда і пропонували свою допомогу. Наприклад, у село Ободівка на Вінниччині, де була резиденція Собанських. Після 1991 року її спалили якісь злодюжки, і з тих пір пам’ятка швидко гине. То туди приїздив один із Собанських і пропонував кошти на ремонт, при цьому він не претендував на повернення палацу собі – за нашими законами, це й неможливо. То сільський голова відмовив у будь-якому сприянні. Але є й протилежні приклади. Скажімо, польський Сейм виділив кошти на відбудову Королівського палацу на території Золочівського замку, і там цю допомогу всіляко вітали.

– Наскільки я знаю, ти писав свою працю впродовж трьох років. Це було замовлення?

Спочатку я заручився підтримкою видавництва “Грані-Т”, яке погодилось видати двотомник за умови фінансування. Відтак звернувся до Польського інституту в Києві, який і допоміг реалізувати цей проект.

– Замки, палаци… Ну мусять там бути привиди… Ти їх бачив, чув щось про це, мав містичні переживання?

Я бачив їхні відбитки (профіль) на стінах. Точніше, на стіні резиденції Ходкевичів у Млинові на Рівненщині. Там жила ексцентрична пані старостина, донька якої була фрейліною нещасної Марії-Антуанети. Одного разу – так розповідає родинний переказ – пані старостина побачила в кінці палацової анфілади якусь постать. Підійшовши, вона розгледіла, що це була її донька з власною головою у руках… Саме в цей час у Парижі її гільйотинували якобінці. З тих пір на одній зі стін палацу проступає профіль загиблої, який, як переказують працівники музею, що там міститься, не можна нічим забілити – профіль так чи так з’являється щоразу.

– І як би ти це прокоментував?

Можливо, працівники його самі “наводять” для туристів, а можливо, як у вайлдівському “Кентервільському привиді”, тут діє спіріт померлої… Особисто мені хотілося б вірити в останнє.

– Якщо я не помиляюсь, то це вже шоста твоя книга, присвячена історії України. Досить великий досвід – які висновки ти робиш для себе?

Висновок один: після виходу книги мене незборно тягне знову в дорогу. Стосовно ж пам’яток, я переконаний, що якби влада бодай трохи допомогла з дорогами і не заважала громадськості відбудовувати ці атракції, а також використовувати їх з туристичною або культурною метою, Україна мала б за короткий час величезну статтю прибутку з туризму. Власне, як це відбувається, скажімо, в країнах колишньої Югославії.

– І яка дорога зараз в тебе попереду?

Думаю, за умови підтримки від видавництв і культурних центрів, та, яка веде до римо-католицьких кляшторів на території України. Саме про них хочу написати наступну книгу. Крім того, дуже б хотів створити свій путівник Сумщиною і нарешті видати вже давно написаний путівник Буковиною.

– Гуцульщина тебе не манить?

Ще й як манить. І, власне, частину її – буковинську – я вже описав і об’їздив. Проте спершу повинен мати конкретне замовлення від видавництва для такої книги. Я все ж таки батько і чоловік – мені теж треба якось годувати сім’ю.

– Наскільки довго тривають твої експедиції? Як реагує сім’я?

Сім’я реагує схвально. Особливо, коли беру своїх дівчат із собою. Коли ж їжджу сам, то оптимально, аби це не тривало більше тижня. Коли закінчував “польські замки і палаци”, то їздив без перерви більше двох тижнів. Це забагато. Під кінець я вже не відчував того кайфу від мандрівки і знайомства з пам’яткою, який мав би. Тож більше я так точно не робитиму. Три-чотири дні – оптимально. За цей час ти встигаєш побачити стільки, що ці дні здаються місяцем.

– Коли ти бачиш цю всю розруху, не виникає бажання організувати якийсь соціальний рух на захист історичної України?

Чесно кажучи, я в собі ці “активістські” нахили почув лише кілька тижнів тому, під час відвідин Свіржа. Себто до того у мене навіть думки не виникало якось об’єднувати людей задля збереження історичної чи архітектурної України. Вистачало бути просто мандрівником. Тепер же, сподіваюсь, вдасться щось спільно зробити у Свіржі, а там вже буду пробувати і в інших історичних місцях.

– Твоя надія, що Україна може стати туристичним раєм, базується на чому?

На кількості і (все ще) якості наших пам’яток, унікальним чином поєднаних з прекрасною природою, мальовничими ландшафтами, тихими селами. Фактично в кожній області є безліч надзвичайних атракцій – натуральних чи створених людиною. Раєм я б це не назвав, але курортом – точно. Якби були умови для туристів, тоді б і село припинило вимирати – у людей була б робота вдома. Все це взаємопов’язано.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ