Забудьте все, що ви знали або чули про Пітера Пена. Забудьте про сімейство Дарлінгів, про собаку Нене, Дастіна Хоффмана з Робіном Вільямсом з чудесного спілбергівського «Капітана Гака» і крокодила з заведеним будильником у шлунку із старовинного діснеївського мультика. В основі нового «Пена» – абсолютно нова історія, яка починається у розпал Другої світової війни. Головний герой (дебютант Леві Міллер) – не відчайдушний пустун, який відмовляється дорослішати, а схожий на Олівера Твіста затурканий сирота, який сумно сьорбає бурду в похмурому притулку.
Його антагоніст – не підступний корсар Крюк, а блідий Х’ю Джекман в образі пірата Чорної Бороди, який приховує під перукою блискучу лисину. Гак тут теж є (Гаррет Хедлунд), але йому тридцять, він добродушний, чарівний і нерівно дихає до Тигрової Лілії (Руні Мара). Ночами команда Бороди викрадає дітей з їх ліжок і відвозить на літаючому фрегаті в Нетландію, де експлуатує на рудниках для видобутку ельфійських кристалів і подальшого виготовлення з них еліксиру вічної молодості. Час від часу пірати б’ються з індіанцями, шукають шлях у притулку фей і в страху чекають пришестя Вибраного Хлопчика (вгадайте, хто це), який підніме всіх пригноблених на бунт проти Бороди.
Яким би яскравим, бешкетним і багатообіцяючим не здавався трейлер нового «Пена», без головної музи Кіри Найтлі справа у небезталанного загалом постановника Джо Райта зовсім би розклеїлася. Якщо легкий ідіотизм сюжету трохи хилить фільм на лівий борт, то все інше важким чавунним гарматним ядром стрімко тягне його на дно. Від гарячкового безладдя одягненої в недоладні ганчірки масовки рябить в очах, а більшість жартів і сюжетних поворотів змушують серйозно турбуватися про інтелектуальне і моральне здоров’я сценариста. Періодично на екрані з’являються гігантські алігатори (ні, поласувати рукою Гака нікому з них так і не вдалося) і потворні хижі птахи, а 10-секундний бенефіс русалки Кари Делевінь зовсім не прикрашає виконавицю головних ролей у стрічках з Деппом і Вальцем. Назвати все це інакше, ніж сумбуром замість музики, важко – у прямому сенсі в тому числі. Час від часу, коли градус безглуздості вже і без того зашкалює, герої ні з того, ні з сього ще й співати починають.
Від Райта ніхто не чекав і не вимагав драми, подібної до «Чарівної країни», з роздумами про мінливість дорослішання і копанням у філософських матеріях, яких у літературному першоджерелі чимало. Але і замість доброї чарівної казки, повчальної для дітей і приємної для їхніх батьків, вийшло до абсурду театралізоване чудо-юдо в стімпанк-стилістиці, демонструючи ні для кого не дивну потугу сучасних спецефектів, але начисто позбавлене душі і серця. Гак без гака, Чорна Борода без бороди, Тигрова Лілія без натяку на індіанське походження (що, до речі, викликало нову хвилю закидів Warner Bros у расизмі). Як там казав класичний Пен, «від другої зірки направо і прямо до ранку»? Що ж, його послідовникові загрожує хіба що «від двадцять другого позіхання прямо в сміттєву корзину». Марно витрачений час…
ФЕЛІНСЬКИЙ