З психологічної точки зору мені було дуже комфортно жити при радянській владі. Я виразно знав, що та влада – окупаційна, ворожа, насильницька, брехлива, брутальна і хамська. Я знав, що вона нічого доброго зробити не може і не хоче, а тому нічого сподіватися від неї не потрібно. Навіть безкоштовну освіту і дешеве шкільне молоко треба сприймати без жодної вдячності, бо і одне, і друге – не для мене, а заради плекання дешевої робочої сили. При цьому місцеві представники влади поводилися і навіть виглядали так, що не треба було бути антикомуністом, щоби бачити, що вони належать до якоїсь іншої породи, ніж люди мого оточення. 

За таких розкладів чітко формувався світогляд: все, що проти тієї влади і, відповідно, тієї держави – добре. І ще – чим гірше тій державі, тим краще.

Потім було кілька щасливих років, коли здавалося, що ніякої влади взагалі нема і ніколи більше не буде. Мушу тепер визнати, що це були найкращі роки справжнього екзистенціалізму. (А ще потрібно усвідомити всім, хто пережив цей час, що такі історичні події трапляються раз на століття, або й рідше, а тому тим, хто таке пережив, вже не слід сподіватися дожити до ще якихось великих зрушень і змін).

А потім почалося державотворення. І перестало бути комфортно, бо головний ворог пропав. Окупація ніби закінчилася, і свої хлопці пішли у владу, а влада знову стала насильницькою, брехливою, брутальною і хамською. Більше того, вона вже мало що могла зробити не те що доброго, але й заради плекання дешевої робочої сили. Люди мого оточення потрапили у когнітивний дисонанс – держава українська, а влада злочинна. Бути в контакті з цією державою означає порушувати усі Божі заповіді. Ще трошки залишалося до висновку, що насправді свідомий громадянин і патріот – це той, який взагалі не зважає на існування держави і влади, обходячись без неї.

Але невдовзі, на щастя, проголосився режим, який знову можна вважати окупаційним без ніяких умовностей – все можна пояснити донецькими. Це означає, що мали би повернутися старі погляди і методи: чим гірше, тим краще, падає рейтинг – і на виборах переможуть якісь добрі люди, які хочуть щось зробити і для мене…

І в цьому місці стається просвітління. Я починаю розуміти, що навіть серед кандидатів (яких значно більше, ніж тих, які отримають владу) навряд чи є хтось, хто хоче щось зробити для мене, і є, може, один-два таких, які постараються щось зробити, якщо я буду дуже просити. Але не відомо, чи вдасться, чи достатньо буде можливостей. А до незнайомих навіть не варто звертатися.

Усвідомлення цього виводить на логічний висновок – наша держава бандитська і наше суспільство бандитське, яке суспільство, така й влада. Бандитська у тому сенсі, що основою суспільного життя українця є бандитизм, об’єднання у банди. Тобто банда – це той рівень суспільного устрою, на якому спинився український розвиток. Така особливість нашого шляху. Банда – це то більше чи менше стійке угрупування, належність до якого передбачає якусь довіру і відповідальність, що існує для взаємовигідної допомоги одне одному. Український бандитизм чимось нагадує феодалізм, але він набагато складніший і структурованіший. Бо крім феодальних великих бандитських формувань – довкола олігархів, високопосадовців, регіональних господарів, партійних лідерів, корпорацій – які настільки розгалужені, що охоплюють всі сфери життя, українське суспільство утворене з безлічі дрібних банд, які намагаються вижити на периферії масштабних комбінацій. Бандитський уклад настільки є нормою для української свідомості, що вже тисячу років визначає долю багатьох поколінь. Неспроможність вийти за межі банди залишається головною ознакою суспільного українського життя і тепер. У державному житті цей принцип виражається таким чином, що членів однієї банди цікавлять тільки власні інтереси і потреби та інтереси і потреби інших членів банди.

Добре, що банд достатньо багато. Цього вистачає, щоби участь у виборах завжди давала шанс на фарт.