Там, де десятиліттями росли кавуни та овочі харківських фермерів Федосієнків, тепер лінія вогню, вся їхня тисяча гектарів поля всіяна мінами й уламками ракет. Все їхнє зерно, а це більше пів тисячі тонн, вкрали окупанти.

Тому свої слобожанські кавуни цьогоріч збирають у полі під Калушем – два гектари солодких смугастих ягід непогано вродили. Ігор та Інна Федосієнки ризикнули і не прогадали. Назву сорту не кажуть, лиш усміхаються, що кавуни можуть рости всюди, але хочуть спритних рук, кмітливості й любові до землі, пише «Галицький кореспондент». 

Вирішили поморочитися

До повномасштабного вторгнення родина Федосієнків з Куп’янського району багато років вирощувала і продавала борщовий набір по всій Україні, а кавуни – то було хобі батька Інни.

«Свого часу ми були в десятці найбільших виробників картоплі в Україні, – розповідає жінка. – Потім змінився клімат на Харківщині – щороку ставало спекотніше, і картопля почала в’янути ще в землі. Тож наша ферма перепрофілювалася на інші овочі». 

На Прикарпатті господарюють з цієї весни, від Великодня. Проїжджали Калущиною і побачили, як вздовж дороги на полях росте висока соя – фермери вирішили, що тут земля добра.

Незважаючи на вологий і прохолодний прикарпатський клімат, харків’яни ризикнули: нарізали гребені, поклали плівку і висадили кавуни розсадою, таким чином захистившись і від злив, і від бур’янів. І це спрацювало.

«Ну, і люди тут дуже працьовиті, – ділиться Інна. – Їм не треба довго пояснювати що і як робити, швидко вчаться і совісно трудяться. Словом, файні газди і газдині».

До великої війни у родині Федосієнків кожен мав свої обов’язки. Інна, наприклад, як юристка, займалася документами. Тепер усі – в полі.

Фермерка пояснює, що це міф, мовляв, добрий кавун – лише південний. Так, на Херсонщині чи Миколаївщині це зробити дуже легко: кавун хоче тільки води і спеки, його навіть полоти не треба. На Франківщині з кавунами, звісно ж, значно більше мороки. Легше посадити капусту. Та й земля на Калущині «бідна», жовта і кам’яниста. І вологи багато, а отже й болячок на грядках немало.

«Але ми вирішили поморочитися, – сміється фермерка. – Просто дуже хочеться поїсти смачного кавуна. До речі, нашими кавунами я годую навіть свого малюка – хіба це не найкращий доказ якості?». 

Найперше, як пояснює Інна, справа в сорті. У харківських фермерів є спеціальне голландське насіння, призначене для продажу в супермаркеті. Вони його всього викупили ще торік. Який саме сорт – не кажуть.

Проте лише добротного сорту замало. Треба вміти правильно виростити врожай.

«Не можна просто виколупати насіння з достиглого кавуна і вкинути в землю – це так не працює, – усміхається Інна. – Величезні гроші тратяться, аби вивести якісний сорт, дати добре насіння…».

Хочуть нормальних кавунів

Найбільшу конкуренцію фермери мають зі спекулянтами-гуртовиками, яких не цікавлять смакові якості – лише купити дешевше і продати дорожче: кавун – та й кавун.

Поки добре працює сарафанне радіо – місцевим людям смакують слобожанські кавуни. А після відеосюжету про фермерів попит ще більше зріс.

«Калушани розповідали, що самі приходять у місцеві магазини, дають наші контакти і кажуть, аби закупили для продажу наш врожай – «бо хочуть їсти нормальні кавуни», – усміхається Інна. 

Вона каже, ні на ринку, ні в супермаркеті не змогла би вибрати смачний кавун – лише на полі. Стиглість цієї ягоди можна оцінити тільки за вусиком, який має бути сухий. Однак у продаж кавуни потрапляють уже без цих вусиків. Як варіант – можна постукати по кавуну: якщо дзвінко – м’якуш щільна, а глухий звук може свідчити про порожнистий вміст.

З автоматами по капусту

В окупації родина прожила місяць. З-поміж десятків місцевих фермерів на підконтрольну Україні територію тоді виїхали тільки Федосієнки і ще одні. Решта лишилися, а це автоматично означало, що їм доведеться співпрацювати з окупантами – інакше ніяк.

«Натомість регіон треба було повністю економічно паралізувати, нічого не мало працювати – аби максимально протистояти ворогу, – каже Інна. – Майже всі фермери лишилися, пояснюючи, що не можуть покинути все, над чим працювали ціле життя. А ми покинули. Ми розуміли, що рано чи пізно до нас все одно прийдуть. Скільки фермерів посиділи «на підвалах», бо не хотіли співпрацювати і вішати у себе російські прапори. Все одно ж примусять».

Через кілька тижнів окупації росіяни прийшли і до Федосієнків. З автоматами. Хотіли капусти.

Наступного ж дня вагітна Інна з мамою і сестрою виїхали на підконтрольну Україні територію. Чоловік Інни і батько евакуювалися через десять днів, бо на той момент випускали тільки жінок.

«У невеличку валізку треба було хутко скласти все своє життя, – каже жінка. – Я вкинула теплий светр, нижню білизну, планшет, документи і золоті сережки. Потім так шкодувала, що не забрала дитячі фотографії. І улюблене горнятко з написом «Ти найкраща, тобі все вдасться» – подарунок від чоловіка».  

Жінка довго не могла оклигати від пережитого жаху, наплакалася. Замкнулася в собі – пів року майже ні з ким не розмовляла. Спершу пожила трохи в Британії, але все їй було не так – туга за рідними і країною з’їдала зсередини, хотілося просто додому. Вернулася.

За один день голий-босий

Тим часом у Броварах чоловік і батько орендували два гектари землі і, оскільки більше не мали ніякої техніки, стали вручну обробляти – за щось треба було жити.

Майже всі заощадження родина ще в перші дні вторгнення віддала на армію. А ще кілька власних автівок. При чому ці машини не ставили на баланс ЗСУ і не писали офіційні запити у військові частини – не було часу, бійцям критично бракувало «коліс», а це чиїсь врятовані ноги, руки, життя.

«За один день ти стаєш голий-босий і без можливості заробляти, – каже переселенка. – І ще й з величезними боргами. Як правило, за розхідний матеріал для поля ми платили двома частинами, другу віддавали восени після зібраного і реалізованого врожаю. Через окупацію не змогли нічого продати, через відсутність електроенергії всі холодильники на фермі «потекли», відповідно продукція «пропала». Звідти й борги перед банком і кількома фірмами. І на зустріч ніхто не хоче йти. Щоправда, банк зробив реструктуризацію боргу, але тільки до липня, а це взагалі ні про що – наприклад, капусту ми можемо продати лише восени. Не встигаємо відповідати на телефонні дзвінки від кредиторів: «Ну, коли вже? Коли?». Наразі нас годують лише два гектари з кавунами тут на Франківщині, але з них треба дати людям зарплату, купити розхідні матеріали, заплатити за оренду…».  

Окрім цього, на їхніх полях на Харківщині вже бур’яни по пояс – два роки там нічого не робиться через щоденні обстріли, але земельний податок все одно треба сплачувати. Розмінуванню ця земля теж не підлягає, бо знаходиться в 20-кілометровій зоні від фронту.

«Аби звільнитися від оподаткування, треба довести, що земельна ділянка не обробляється, – пояснює фермерка. – А як нам це довести? Поїхати в наше поле на лінію фронту і під обстрілами зняти відео?».

До всього ще й супермаркети нарахували штрафні санкції і відмовляються списувати без рішення торгово-промислової палати.

«Виходить, ніби нам треба доводити, що не поставили продукцію, бо почалася війна і ми ховалися в підвалах», – говорить Інна. 

Жінка каже, що вже втратила відчуття дому і геть нічого не планує на завтрашній день. Живе тут і зараз. А зараз треба збирати кавуни.

Наталя МОСТОВА