Письменник Юрій Винничук відомий як неперевершений містифікатор. Таку славу йому принесли видрукувані на початку дев’яностих псевдо-щоденники султанші Роксолани “Житіє гаремноє”, поема «Плач над градом Кия», яку Винничук у вісімдесятих роках опублікував у поважному журналі, видавши за переклад твору ірландського монаха Ріангабара, який у 13 столітті, буцімто, став свідком розорення Києва ханом Батиєм.
Він також автор “Легенд Львова”, за якими у місті Лева проводять екскурсії до описаних у  книжці історичних пам’яток, таких як, скажімо, Клопотів будинок із привидами на Старожидівській вулиці чи Чортів камінь на Кайзервальді. Через енциклопедичні знання, зокрема, у сфері старосвітських звичаїв та історичних подробиць, якими, ніби валізка, напхана його голова, у колі приятелів Винничук отримав прізвисько “Чемодан”. Йому, як мало кому із сучасних діячів українського культурного простору, вдається уміло балансувати на межі літературної вигадки і скрупульозного дослідження історичних подій.  

– Чому ваші погляди на минувшину так разюче відрізняються від тієї історії, яка описана в радянських та й нинішніх українських підручниках?
Мені ніколи не подобалося, коли творили міфи безпідставні, вигадували якісь безглуздя, пов’язані і з Роксоланою, і з Велесовою книгою. Останнє – це просто скандал! Як можна цю містифікацію вносити в шкільні підручники, змушувати дітей вивчати ці ідіотизми, а потім на основі того молоти такі дурниці, що українці створили цивілізації в Індії, Єгипті, бозна-де. На основі того наш Президент говорить про Трипільську культуру, буцімто, коли в Єгипті була своя цивілізація, у нас була своя. Але ж у Єгипті була створена велика література, навіть те, що збереглося, – це досить великий масив різних текстів, а трипільська культура має єдиний “напис” на глечику, і то не до кінця зрозуміло, що він означає. А на цьому будується ціла теорія про те, яка наша нація старовинна, яка вона багата і так далі. Я не вважаю, що нам потрібно творити дурні міфи. Історія настільки багата, що можна обійтися без того всього.
У нас від часів Грушевського творилася історія простолюду. Соціаліст Грушевський відразу відмежувався від українських магнатів, української шляхти. От і виходило так, що, скажімо, Хмельницький підняв повстання і воював з поляками. Історичні ж факти виглядають трошки інакше. Це була абсолютно братовбивча, громадянська війна. На це першим звернув увагу історик Липинський, про якого в нас ніколи ніхто нічого не говорив і за радянського часу він був заборонений. В армії Хмельницького були поляки, а в польській армії було повно українців. Зокрема, всі драгуни та більшість гусарів походили з Галичини. Всі ці так звані “польські” магнати Потоцькі, Конєцпольські були українцями за походженням, з діда-прадіда вони були православними, потім перейшли в католицизм, але це нічого не міняє. Показовий епізод. Козаки, коли захопили частину Львова, увірвалися до церкви Юра, а там люди закрилися і кричали до них: “Ми такі ж, як і ви, ми теж руські”. А козаки відповіли: “Ви руські, але лядським м’ясом поросли”. І порубали їх. Ці козацькі звірства є описані, але в нас історія дозується, що є непривабливе – про це вважають краще не говорити. Вирішили робити з козаків виключно таких собі лицарів. Але пірати теж були лицарями. До речі, всі ті звичаї, які мали пірати, були у козаків. Пірати, як і козаки, коли йшли в походи, не пили, жінок не брали з собою… Козацтво – це такий лицарський орден, який більше зла зробив, ніж добра. Бо якби не та дурнувата війна Хмельницького, ми би ніколи не потрапили в лабети росіян. Котра частина України довше була під Польщею, та зберегла українську мову. Все, що було під москалем, – зрусифіковане, знищене. А ті козацькі краї – Запоріжжя, Дніпропетровщина – там же сама москальня, там же українського духу вже й не чути.
– Роксолана, Хмельницький… На кого ще з відомих постатей української історії потрібно глянути по-новому?
В радянський час було завдання творити міфи, бо треба було народних героїв. От вони й робилися з Довбуша, Кармелюка. Коли одна з історичок написала про Кармелюка як про розбійника, яким він насправді й був, відразу почалося обурення. Або ще. Тепер ставлять у нас пам’ятники Грушевському. Так, він великий історик, але як президент він той, хто угробив нашу незалежність разом з Винниченком, коли відмовився від створення  армії. Який він перший президент? Він знищив Україну і передав її в руки москалям. Таке саме Петлюра – абсолютний невдаха, ще один бухгалтер в нашій історії. Людина талановита, звичайно, перекладач, літературознавець, публіцист і багато що про нього гарного можна сказати, але який з нього полководець? Абсолютний бездара. І навіщо було це повстання проти гетьмана Скоропадського? Коли німці прийшли помогти вигнати тут більшовиків, петлюрівці разом з січовими стрільцями підняли це повстання, зруйнували то все, що було наготовлене (саме починалася мобілізація, в Україні могла бути створена велика армія), а поки була та розруха, більшовики знову прийшли і захопили те все. А потім пишуть про Петлюру, про великого героя.
– Чи правда, що серед персонажів української історії ви бачите графа Владислава Дракулу?
Це не моя гіпотеза, це перший Франко сказав, що Дракула очевидно був руським. Коли я це прочитав, почав копати далі і знайшов ще деякі докази. В нього ім’я було явно не молдовське і не румунське, він знав руську мову так само, як його батько, грамоти свої писав руською мовою і надавав привілеї львівським купцям, ці грамоти збереглися. Він був за походженням з улицьких князів.
– Де межа між літературою та історичними дослідженнями у ваших творах?
Я намагаюся якось врівноважити, щоб книжка нормально читалася. Мені закидали, що в “Легендах Львова” я сам все вигадав – це абсолютна дурниця. Я знаю, як твориться фольклор. Кожна легенда має своє джерело. Якщо зберігся неповний текст, його треба опрацювати літературно. Скажімо, про Чортів камінь на Кайзервальді був тільки маленький переказ, що чорти хотіли той камінь кинути на церкву святого Юра, заспівали півні, і вони його не донесли. Але ця легенда є в цілому світі, в кожного народу є Чортові камені, до прикладу, в Рогатині є та сама легенда. Я мав два рядки і розширив сюжет на основі того, що є інші схожі легенди. Так само Чортів млин. Крип’якевич пише, що він овіяний легендами, а їх нема, не збереглося. Я шукаю, які є легенди в Галичині. Треба сказати, що нюх мене ніколи не підводив. Недавно знайшов роман польського письменника Венглінського “Чортів млин”, і там описана саме та легенда, яку я реставрував, узявши із записів, які не стосувалися Львова!
– Як змінилося історичне середовище Львова за останні роки?
Львів змінився не в кращу сторону. Біда, що тепер купують будинки у Львові багаті люди зі Сходу. Їм начхати на всі ці історії, вони нищать споруди, намагаються перекроїти, перебудувати, звідси – всі ці нищення вікон, балконів, роблення нових. У Львові колись неможливо було знайти двох однакових брам. Колись я не повірив, ходив по місту і справді не міг побачити, щоб були бодай дві однакові брами, кожна брама мала свого майстра, всі вони були іменні. Все це варто було б зберегти. Але наплив до Львова чужорідного населення, в тому числі і з села, дає такі от недобрі наслідки на розвиток міста.

Розмовляв Богдан СКАВРОН