Сподіваюся, що 5 червня 2012 року, коли провладна більшість протиснула у парламенті «мовний» закон, все ж не увійде в історію як дата поразки, приниження і ганьби українців. Вистачить вже нам Харківських угод… Маю надію, що в другому – остаточному читанні – закон Ківалова-Колесніченка, який фактично зробить російську офіційною в більшості областей держави, таки не приймуть.
Підстави сподіватися на це у мене такі. По-перше, у вівторок у Києві я бачив багато людей, які щиро й безкорисливо намагалися зупинити владну шизофренію. Так, нардепи-опозиціонери не спромоглися вчинити ефективного опору лінгвістично ущемленим регіоналам в самому парламенті. Та й організація вуличних протестів не вражала: групи протестантів діяли не злагоджено, відчувався брак єдиного чіткого плану і зв’язку. Але звідси випливає, що, і це по-друге, наступного разу – коли голосуватиметься остаточне друге читання закону – невдачу опозиційним лідерам вже не пробачать: вони або доведуть свою ефективність і організаторські здібності, або з’являться нові лідери. Їх, цілком можливо, народить сама вулиця.
Серед захисників української мови було багато молоді – з адекватними, розумними, інтелігентними обличчями. Українськомовні і російськомовні, вони прийшли до Верховної Ради, бо не потребують від цієї влади ніякого «захисту мовних прав», бо не відчувають себе ущемленими, бо чудово розуміють одне одного і цілком свідомі, що затіяний владою розіграш мовної карти може обернутися для України катастрофою. Ця молодь світилася якоюсь доброю і сонячною вірою і натхненням. Сіро-чорний фон шеренг цілком космічного вигляду «беркутівців» і «барсів» у повному обмундируванні лише посилював те світло.
Кількість спецназу, автозаки просто на газонах Маріїнського парку, височенні паркани, якими відгородили завербованих за сотню гривень на брата «захисників» російської мови – все це лише зайвий раз засвідчило, як ця влада боїться власного народу. Коли колона опозиції вирушила до будівлі Кабміну, з-під неї за лічені хвилини розлетілися усі дорожезні «мерседеси» і «лексуси»…
До речі, біло-голубий десант нічим не здивував. Наче з 2004 року прихильники регіоналів не прогресували. Ще поруч з ними сновигав дивний загін старців з якимись хоругвами, змушуючи задуматись хіба про невеселий стан психіатричної допомоги в Україні.
Тому я вірю, що війну не програно. Потрібно просто зробити правильні висновки з цієї прикрої невдачі.
А головне, що ми, галичани, маємо зробити вже сьогодні, – оголосити бойкот тим депутатам з Прикарпаття, які проголосували за закон Ківалова-Колесніченка. Нехай жодна порядна людина не подасть руки Володимиру Личуку і Ігорю Зваричу. Щоб вони повною мірою насолодилися статусом «недоторканих». Нехай би це стало засторогою для інших.
Влада перейшла межу. Якщо ми хочемо майбутнього для себе, для України, треба забрати його в цієї влади.
Сергій АДАМОВИЧ,
депутат Івано-Франківської обласної ради