Просто уявіть — ви сидите в кафе, неспішно п’єте каву, спостерігаєте, як ваша дитина вистрибує на батуті в дитячій кімнаті, потім підбігає до вас, незграбно плюхається в крісло і, смачно макаючи в кетчуп смужку картопельки, жує свою улюблену фрі. “Мммм, смачно”, — заплющує очі, корчить задоволену гримаску й потирає маленькою долонькою по пузику. Ви спостерігаєте цю просту буденну картину й починаєте плакати. 

Тому що тут і зараз картопля фрі, кава й батут — це більше, ніж звичайні речі. Це маленький доказ того, що життя повертається в твоє маленьке налякане містечко. 

Його торкнулась війна — ракети, ці величезні залізні монстри, прилетіли в самісінькі будинки, скалічивши людські життя й долі. Воно витримало навалу біженців — тисяч людей, до кого війна прийшла прямо додому, і гідно зустріло й обігріло кожного. В далекому 2014 воно також було прихистком для багатьох, хто втікав від порятунку руского міра. І тепер чітко знало, що треба робити — люди, які наважились лишитись тут, несли одяг, їжу, розвантажували фури з гуманітаокою, шукали житло й розміщували переселенців, допомагали перепочити й відправитись далі на захід. Часом думаю, що назва нашого міста, Добропілля — не лише про родючу землю, а й про добрих людей, які ніколи не лишались осторонь чужої біди. В ці перші тижні й місяці війни ми відкрили свої обійми всім, хто цього потребував. 

Допомагали іншим, тримаючи вдома зібрану валізку, з острахом зазираючи в новини, а чи не наблизився фронт.

Березень-квітень 2022. Розбита російська армія втікає з півночі. Всі розуміють, що тепер вони ринуться на східні області. Чи втримають їх наші янголи? Чи весь схід залишиться суцільним попелищем? 

Обов’язкова евакуація. Повз нас їдуть сотні машин з міст, ближчих до лінії фронту. Хтось з рідних і друзів теж поїхав. Щодня тобі пишуть “виїжджайте”, “ви залишаєтесь?”, “не ризикуйте”, “скоро вони будуть у нас”. Нерви схожі на перетягнуту струну, перманентне відчуття страху межує з панікою. Ти спостерігаєш онлайн, як стирають з лиця землі Маріуполь і Попасну, як розстрілюють авто з дітьми, що намагаються врятуватись від пекла війни. Засинаєш в обнімку з телефоном, прокидаєшся кожну годину, хапаєш його, відкриваєш новини — “не наблизились”. 

Часом береш замовлення й намагаєшся працювати. Здається, що відволікаєшся.

Їхати чи лишатись? Я точно буду кориснішою тут. Але ж дитина, треба думати про дитину. 

Над містом починають літати винищувачі. Перший раз не знаєш, свої чи чужі, що робити, куди ховатись. Дитина затискає вушки, кричить і забивається в куток. Вирішую їхати. Забираю сина, родина лишається вдома. І душа лишається вдома. 

Місто пустішає. Люди їдуть в невідомість. В під’їзді лишаються 1-2 жилих помешкання. Зачинились всі торговельні мережі, більшість магазинів, всі сервіси, парочка аптек на все місто — порожні. Пусті дороги, заколочені вікна, майже не видно людей, сіро й темно — місто-привид. Хоч, зрештою, саме завдяки цьому вдалось уникнути великої кількості жертв під час ракетних обстрілів. 

Місто встояло. Воно чекало своїх людей. І люди повернулись. Хтось через місяць, хтось через рік, хтось ще не наважився, але хоче. Життя в евакуації гірке. 

Ми повернулись через 8 місяців.

Цьому передували сумніви, острахи, кілька разів наважувалась і передумувала. Вже не могла бути деінде, бо жила весь цей час, ніби рослина, яку висмикнули з улюбленого горщика й забули посадити в нову землю.  

Вдома відчула, що оживаю. І залишилась. Раділа десятку віконечок, що світились в будинку навпроти. В місті працювали невеличкі прибудинкові магазини, з космічними цінами. Не було опалення й води, але альтернативний водогін все ж полагодили. Підключили опалення, яке то з’являлось, то зникало під час блекауту. З’явилась вода, пару годин на добу. Загалом, жити можна. 

Застала відкриття парочки улюблених кафешок, де любили проводити час до війни. Під час тривалих відключень світла саме в них ми проводили більшість часу, бо минулої зими бізнес в нашому місті теж рятували генератори, бо там дитина могла бачити інших дітей, я — працювати і заряджати телефон, організувати свято до дня народження сина. Незабаром повернулись Нова Пошта, Простор і Єва. Згодом відкрилась Аврора. Ці знайомі всім мережі стали одночасно символом того, що життя триває, і втіленням надії, що все буде добре. Кожен новий магазинчик, кав’ярня чи кіоск з фастфудом, що відкривались в місті, посилювали цю надію. 

Рік промайнув дуже швидко. Ми стали розрізняти звук винищувачів і штурмовиків, що пролітають прямісінько над дахом, і він більше не лякає. Дитина лише махає йому ручкою і питає: “Мама, це наш”?

Так, наш, сонечко, чужі тут не літають. 

Наше місто стало першим в області, куди нещодавно повернулась мережа АТБ. І це порадувало людей. Ні, проблем з їжею не було, працювали ринки й безліч продуктових магазинів. Просто АТБ — це теж символ, який ніби перетнув межу, що проходить біля відомої стели з надписом “Донецька область”, де всі зупиняються зробити фото. Перетнув цю невидиму межу і поєднав з великою землею.