Донбас буде повернути важче ментально, ніж Крим. З такою заявою нещодавно виступив президент України.

Він зауважив, що в Криму бойові дії не відбувались, а на сході війна точиналась з різною інтенсивністю з 2014 року. Мешканці східних регіонів воювали проти ЗСУ, вони піддавались тотальній пропаганді, а отже складно буде повернути їх в український соціум, бо налаштовані вони вороже. 

Як корінна жителька сходу, скажу свою неупереджену думку, що базується на  спостереженнях і розумінні менталітету людей. 

Донбас буде важко фізично повернути в Україну. Тобто відвоювати, поновивши конституційну справедливість. Тому що лінія постачання близько, ворожа територія близько, їх занадто багато, і на даний момент вони тиснуть з усіх боків, відгризаючи по одному сараю на околицях райцентрів на тиждень. Але відгризають. Все. На цьому можна було б зупинитись. 

Але спробую пояснити.

В 2014 році дійсно чимало людей були налаштовані проросійськи. Не скажу більшість, бо більшість була пасивною. Не розуміли Майдан, боялись утисків, боролись за “стабільність”, яка передбачала роботу, зрозуміле “завтра”, відпочинок влітку родиною на Азовському морі. Після совкової перебудови і голодних 90х (справді голодних, я не перебільшую, шахтарі часом втрачали свідомість прямо під землею, бо не мали що взяти на тормозок з їжі — провінційні містечка виживали як могли, здебільшого, за рахунок дач, сільських ділянок, навіть посеред міста можна було зустріти маленькі городики) все це дійсно нагадувало нормальне життя, яке, як лякала місцева пропаганда, звісно що за підтримки росії, зараз, після Майдану, в них заберуть. Страх втратити цю стабільність рухав вибором людей, коли вони йшли на референдум.  

Я була на цьому референдумі. 

Працювала тоді в місцевій газеті й опитувала людей, за що вони проголосували. Всі вони підтримували так звану Донецьку республіку, але пояснювали свій вибір “щоб ми жили, як живемо і нас ніхто не чіпав”. Лише одиниці відверто висловлювались, що хотіли би приєднання до росії. 

Важко пояснити в простому блозі ментальність, що сформовувалась тут десятиліттями. 

Але я спробую. 

Я собі так вважаю, що біди тут почались приблизно тоді, коли російська імперія зруйнувала Січ і землі сучасного сходу України, населені козаками і їхніми родинами, почали спустошувати, людей — знищувати, забороняти мову, культуру, піддавати репресіям. Кілька століть українці на сході перебували фактично в рабстві, пережили війни, голодомори, змушені були тяжко працювати в нелюдських умовах, за копійки. І ті, хто вижили, навчились боятись і мовчати. Тому я й кажу, війна почалась не тому, що тут говорять здебільшого російською. Тут говорять російською саме тому, що колись давно, ще кілька століть тому, сюди прийшов рускій мір. І заговорити російською означало вижити. Такі, як Стус, здавались космічними постатями. Великі надії покладали лише на здобуття Україною незалежності. 

Але перші її роки, та навіть десятиліття, посилили бідність людей. Лише на початку 2000х замайоріло щось подібне на нормальне життя. Те життя, яке люди назвали “стабільністю” і яке так боялись знову втратити.

Цим їх і лякали місцеві так звані еліти, які окупували промисловість і годувались одночасно в росії. Саме вони дерибанили місцеві бюджети й державні підприємства, скормлюючи людям міф “ви годуєте всю країну”, мовляв ваші  гроші йдуть в Київ, а звідти — на захід. Бо ви тяжко працюєте, а там лише на заробітки в Європу їздять, податки не платять. Та тільки одиниці мали змогу їздити на захід країни до родичів або на відпочинок, такі люди не піддавались пропаганді. 

От що цікаво, коли я змушена була їхати в евакуацію, то наслухалась таких самих міфів, що на сході живуть в обдертих хатах, пиячать, ніде не працюють, нічого не роблять. Уявляєте масштаби ІПСО, які запускали в нашому суспільстві десятиліттями? Аби роз’єднати. Буквально стравити регіони між собою.

Що робила центральна влада? Займалась власними проблемами і статками, очевидно. Віддали багатий ресурсами схід на дерибан місцевим царькам, залишивши людей на межі бідності. Розвиток всього українського відбувався хіба що силами небайдужих громадян. Жодної державної політики, спрямованої на розвиток культури, мови, національної свідомості. В селах це ще хоч якось було помітно, але в містах стало популярним лише після Революції Гідності. В 2008 році я закінчувала ще російськомовну школу. Зараз вже таких не лишилося. 

Єдиний проект (не державний), спрямований на об’єднання українців, обмін досвідом і руйнування міфів, який я пам’ятаю, фінансувався, як не дивно, Ахмєтовим. Суть була в тому, що обирали двох людей однакової професії зі сходу й заходу і міняли їх місцями на певний термін. 

Ви знаєте, що у нас, в містечку за +- 70 км від фронту, зараз вільно працює радіо днр, в чудовій якості. Російські телеканали місцеві провайдери на кабельному вимкнули ще в 2014 році. А на Т2 прекрасно працювали днрівські телеканали всі ці роки й досі працюють. Україна заблокувала свої телеканали на супутнику кілька років тому, зробивши трансляцію платною. Зате російські працювали і працюють у вільному доступі. Ще у 2015 році на зустрічі журналістів з головою Донецької ОДА підіймалось питання, що зробити з телевежею в сусідньому місті, аби перебити трансляцію з Донецька. Як зараз пам’ятаю, стоїть той пан біля вежі, розповідає, як це важливо, а після нього був ще один, а потім ще і ще, і всі вони розповідали одне й те саме. Але й досі ніхто нічого не зробив.

Отже, ізоляція, міфи, бідність і, звісно, колективна пам’ять трагічного минулого сформували певні погляди й принципи людей: сиди не висовуйся, живи тихо, роби мовчки свою справу. Власне, тому, здебільшого, на сході не підтримали ідеї Майдану — хтось був налаштований проти, а хтось просто байдуже (я зараз не кажу, що всі, бо багатотисячні місцеві майдани і мітинги відбувались на сході також). 

Звісно, були й бунтарі, люди свободи, національних поглядів. Люди, які, маючи мільйонний бізнес, будучи студентами, підприємцями, спортсменами тощо кидали все і йшли добровольцями на фронт у 2014. 

Ті, хто був налаштований проросійськи, поводили себе агресивно й вороже. В тих містах, що потрапили під окупацію в 2014, вони ставали до лав так званої армії днр і дійсно йшли воювати проти ЗСУ. Хто мав зв’язки — опинились в окупаційних адміністраціях. Чи всі вони зрозуміли, що є лише пішаками в кривавій російській війні? Не впевнена. Скільки таких людей насправді — ніхто не знає. Але всі знають, що в штурмах проти ЗСУ росіяни кидали цих людей першими. Серед них багато загиблих. Їх родини і ті, хто вижив, ідейні колаборанти, якщо Україні вдасться повернути свої землі, всі, хто вороже налаштований, не залишаться тут, поїдуть до росії. Чи потрібні вони там комусь? Оце інше питання. 

Чому я так вважаю? По-перше, я це вже бачила в своєму місті майже 10 років тому. Ті, хто організовували проросійські шабаші, виступали на мітингах, відповідали за референдуми, зрозумівши, що саме тут вони свого не досягли, а їх російські куратори більше не приїздять, покинули все й поїхали до днр або до росії. Шкода, що правоохоронні органи це дозволили їм зробити. Але й до правоохоронних органів зразка 2014 року має бути чимало питань. За чиїм наказом чи ініціативою здавали схід 10 років тому? Попри тисячі добровольців, готових боротись за український Донбас. Тоді росіян легко можна було вигнати з Донецька й інших міст. Але окупацію просто дозволили. Втім, це вже інше питання. Ну а по-друге, ми ж бачимо, куди повтікали колаборанти з Харківщини чи Херсонщини.

Решта — люди мовчазної згоди. Якщо їм буде спокійно, вони тихо житимуть, сумлінно виконуватимуть свою роботу, не вимагаючи особливих привілеїв. Знов таки, кажу із власних спостережень, після так званого референдуму, зрозумівши, що ніяку стабільність в них не відбирають, з роботи не виганяють, а байки про страшний правий сектор не більше, ніж просто страшилки, люди швидко заспокоїлись. І жодних натяків чи вигуків з призивом до росії з 2014 року не лунало. 

Нове покоління — вже зовсім інше, виховане в українських школах, на принципах національної ідеї та громадянської свідомості.

Ну і давайте не забувати про тих людей на окупованих територіях, хто став очима й вухами нашої розвідки, завдяки кому в глибокому тилу палають ворожі склади, хто ризикує життям або смиренно чекає, хто вже 10 років виживає в окупації без соціальних виплат і бодай якої допомоги, бо принципово не хоче отримувати російський паспорт. І про тих, хто змушений був покинути власний дім ще 10 років тому, хто рятувався від “освободітєлєй” ще тоді. Цих людей мільйони. І хтось із них, можливо, більшість, готові повернутись.

Тому я абсолютно не згодна з думкою нашого президента. Задача влади — забезпечити армію так, щоб наші землі можна було повернути. І вибудувати правильну державну політику — виховання, освіта, культурні проекти, обмін, соціальні гарантії, історичне просвітництво, кіно, м’яка мовна інтеграція. А від суспільства потрібно лише одне — єдність, жодного натяку на розрізненість, жодного натяку на дискримінацію, в тому числі й за мовною ознакою. І особливу увагу треба приділяти молоді.

Донбас буде важко повернути, справді. Але не ментально. Донбас буде важко відвоювати. А ще важче усвідомити, що більшість відвойованого — непридатне до життя. Міста, де раніше жили сотні тисяч наших громадян, маленькі й великі села — їх більше не існує. І якщо росіяни будуть відступати, вони знищать за собою все інше. 

Тому тут питання не в тому, як ментально повернути Донбас, а що робити з мільйонами людей, яким нікуди повертатись.