Свого часу я багато грав у футбол. Не надто віртуозно, але достатньо добре. І таки багато. В кожному разі мене не соромилися імпровізовані команди, завжди приймали радо у свій склад. І я теж отримував від гри чимало насолоди. 

Спочатку ми грали тоді, коли не знали, чим зайнятися, щоби надати якоїсь форми дитячій потребі побігати. Вже потім почали думати про вдосконалення майстерності, про радість змогти зробити ногою те, що задумав. Грали переважно на горбатих і похилих клаптиках землі, грали найгіршими м’ячами, але передовсім уважали на чисту і чесну гру. Коли навчилися бачити поле і виконувати якісь комбінації, з’явилося це дивовижне відчуття команди і єдності індивідуалів. Ще пізніше зауважили, що на нашу гру комусь цікаво дивитися, що наші емоції передаються глядачам, з якими хотілося обнятися після вдалого чи невдалого матчу. Все було з моїм футболом добре до того часу, коли виявилося, що крім того, щоби любити грати самому, потрібно було ще полюбити якийсь абстрактний футбол без власної участі – матчі по телевізору, статистику, таблиці, видатних гравців, аналіз ігор, вгадування результатів і так далі. А найголовніше, що все це вимагало емоцій і співпереживання. І не мало нічого спільного з тим, як я граю у футбол.

Власне ця велика віртуалізація, яка є головною ознакою сучасного явища, що називається футболом, видавалася мені якоюсь обманкою. Я досі не можу зрозуміти, як все це хитро влаштоване. Не можу зрозуміти, як моя гордість за цілу країну може бути пов’язана з кращою чи гіршою грою у м’яч кільканадцятьох людей, які вважаються у цей момент найвагомішим представництвом сучасного, минулого і майбутнього моєї країни і народу. Не розумію, як можна свою гордість чи розпуку передавати такому сумнівному символові. Не розумію, як можна ставати героєм і богатирем тільки тому, що ці не знані мені чоловіки добре дали собі раду з м’ячем десь дуже далеко від мене.

Однак, бачачи цілу машинерію, яка працює на такий тип ілюзії, не виникає сумніву, що ця ілюзія є необхідна для того світового ладу, який панує у наші часи.

Правдоподібно, що такий футбол, яким він є тепер, чудесно висвітлює всі закономірності світової демократії. Очевидно, що українська демократія має свої характерні особливості, які також проявляються у всьому українському футболі. Але – і це, напевно, добре – стає безсумнівним, що ми є невід’ємною частиною глобального ладу. І хочемо цього чи ні, загальносвітові процеси і тенденції мають у нашому житті значно більшу вагу, ніж будь-які рішення і наміри національного масштабу.

І найболючішою проблемою є втрата контролю над своїм життям, над своїм вибором, над своїми емоціями, над своєю відповідальністю. За нас приймають рішення, на які ми не можемо впливати. Нам диктують постанови, які ми змушені приймати. У нас викликають емоції, які ми повинні вважати своїми. Нам нав’язують гордість, яку ми переживаємо як заслужену, і дозволяють скинути агресію туди, куди вважається правильним. За нас навіть грають у таку дивну гру – футбол. До того ще й переважно програють. І, як завжди, ні за що не відповідають.

 Тарас ПРОХАСЬКО