Мене нарешті покинуло ЄВРО…. Зранку, залишки вчорашнього пива, випитого під час перегляду фінального матчу… Щоправда, залишилися спогади, кілька хвилин відеозапису з Донецька і Львова та кілька фоток у особистому блозі. Державі залишилося чимало: нікому не потрібні вже стадіони, лише на папері капітально відремонтовані дороги, відсутність нічних популярних поїздів, ганьба і приниження від політичного бойкоту світовим співтовариством, купа непроданої символіки… Перелік можна продовжувати, але це вже для політиків чи істориків.

Загалом враження до сьогоднішнього прийняття дебільного мовного закону були приємні, спілкування (особливо у Донецьку) змістовні, тому зайважу лиш, що стадіон у Львові за третину справжньої ціни милостиво викупить якийсь олігарх, якому за статусом треба мати якусь футбольну команду. Дороги теж якось будуть латати, бо вибори на носі, розрекламовані паровози-самоломки Колєснікова «Ху..дай» корейці якось підремонтують, а політичний бойкот страшний тільки тим, хто зважає на політичну честь.Мусимо зацінити креатив януковочів, які прийняття мовного закону здійснили, коли іноземні уболівальники виїхали за кордон…

Але це банально, бо зрозуміло усім. А трапилася подія, яку зараз хочеться обговорити. Це відкриття чергового пам`ятника, цього разу Роману Шухевичу, в славетному місті Калуші. Мені сподобалася вже сама ідея збору коштів на побудову пам`ятника під назвою «Загальна мобілізація». Як вияв громадянської ініціативи, національної свідомості і прочая і прочая… Де тільки можливо, я рекламував цю перспективну, на мій погляд, ініціативу. Бо маємо гіркий досвід побудови пам`ятника Степанові Бандері у Івано-Франківську, коли нещира ідея одного єзупільського діджея пропіаритися на цій тематиці, в додаток із 15-ма мільйонами гривень з міського бюджету сотворили щось таке, що молодь і досі називає «Кепка Ануса». І за мистецьким наповненням, і за місцерозташуванням, і за іншими можливими і неможливими параметрами маємо згадку про нарцисизм діючого мера. Щоправда, є вже друга згадка, вже у центрі міста, поряд із Ратушою – погано помальована металічна плита із прорізаними дірками у вигляді профіля лемківської церкви. Кажуть знавці, що то так специфічно позначили місцезнаходження першої української церкви… Ну то нехай, воно якось непримітно для городян і туристів, хоч виглядає, дійсно, трагічно і дешево.

Я, звісно, не мовчатиму і де тільки можливо, про це волатиму, але маємо, що маємо. Тому повернемося з міста, розбитими дорогами якого якраз від недолугого пам`ятника Степану Бандері стартують перегони на фірах, до міста екологічної катастрофи Калуша.

Почнемо з арифметики, звичайно… Отже, гостро націоналістична і полум`яно патріотична обласна рада не посміла не дати на будівництво пам`ятника 120700 гривень і голова облради особисто, зі своєї найбільшої у області для бюджетників зарплати теж дав 1000 гривень. Міська рада, повністю підконтрольна Ігорю Насалику, звичайно ж, у передчутті осінніх виборчих баталій виділила втричі більше – аж 400000 грн.! Ігор Насалик, фактичний власник бренду «Українська партія», бренду «борець з корупцією Гриценко» і бренду «Громадянська позиція» знає твердо, що перед виборами у націоналістичному Калуші брендом «Роман Шухевич» можна і треба скористатися! Політичний досвід у Ігора Степановича найпотужніший серед обласних очільників (недарма ж бо поміняв стільки партій та франкцій!), тому до активу міськради додалося 1000 грн. від «Насалика особисто» і 2000 грн. від Української партії.

Далі: по 5000 грн. дали Зиновій Шкутяк та Влад Кириченко (мережа магазинів патріотичної продукції «Наш формат» і фестиваль «Уніж»), 3200 грн. дав колишній трагічно-помаранчевий губернатор Роман Ткач, 8834 гривні (одноденний заробіток) перерахувало калуське підприємство «Райавтодор». Слід зазначити, що підприємств відгукнулося аж 83!

А тепер до основного і найважливішого: до побудови пам`ятника доклалося аж 2504 людини, у фінансовому сенсі це «затягнуло» на 170000 грн. Ось це справжня мобілізація калушан, яка у кінцевому результаті призвела до перерізання стрічки перед бронзовою скульптурою Національного Героя України.

Тепер про обов`язкову ложку дьогтю. Тобто, про сумно знаменитий поліетиленовий кульок від міськрайонної (об`єднаної) податкової адміністрації, заповнений монетками і одногривневими купюрами. Це дуже недобрий знак, бо пасував би швидше у окупованій країні, із чужинською адміністрацією та єхидним ігноруванням національних героїв «тубільного» населення. Але ж працюють у податковій поки-що місцеві клєрки, а не з донецькою пропискою…

Не будемо шукати ворогів – може це не насмішка над громадською ініціативою, а відчайдушний крок для привернення уваги до проблем місцевого українського чиновника, київське начальство якого є неукраїнським.

А зараз підсумки… Знаю, що мої слова не сподобаються багатьом моїм друзям, але мушу сказати, бо наболіло! Я не проти пам`ятників, але ж це має бути дійсно людська ініціатива, без владного чи політичного піару. В цьому сенсі кошти, зібрані звичайними людьми чи одноденний заробіток (хвала керівникові!) є цінними для справжньої  мобілізації громадян. Бо пам`ятник «від офіційної влади» традиційно сприйматиметься чужим і нещирим. 

Так вже історично, від «бабці Австрії» склалося, що щира, хоч і напівграмотна селянка, яка час від часу несла під пахами по дві курки на утримання театрального гуртка у місцевій «Просвіті», більш прискіпливо і відповідально ставилася до вшановування української культури, аніж сучасні владоможці-спонсори. Бо хіба холодна бронза чи бетон пам`ятника зможуть замінити справжнє живе знайомство чи дотик до творчості когось, кого варто шанувати? Пригадаймо дивну моду на пам`ятники Кобзареві чи не у кожному третьому селі: наша область тут лідирує, але чи знаємо ми краще за інших твори Тараса Шевченка, чи шануємо його Заповіт?

Зараз буде багацько таких оказій, коли нещасні районні, міські та обласний бюджети виділятимуть на чиюсь передвиборчу кампанію та політичний піар кошти у вигляді фінансової допомоги на будівництво чергових пам`ятників чи бодай пам`ятних каменів і настінних дошок «про чорнобильців, націоналістів, демократів, митців»…

Але чому не відзначали їх, коли вони жили і творили, коли ходили поряд? Для прикладу, робив нещодавно сюжет про скромного упівця із Богородчанського району Дмитра Верхоляка. Жива легенда, перебув камеру смертників, вижив після 25-літньої каторги, про таких кажуть –  сталева криця! То чому він смиренно і самотньо нидіє на мінімальну пенсію? Га, укрсучнаціоналісти?! Знову повториться те, що при житті не шануємо, а потім якась зрадлива і цинічна гнида пропіариться на відкритті пам`ятника у його честь?!

Дай Боже, ще довгих років панові Дмитрові на повстанське псевдо «Дуб», але мене вже допекла ця фальш і галиЧванство! Хто захоче переконатися у правдивості моїх слів, нехай у пошуковиках набере «Дмитро Верхоляк відео» і зрозуміє,  чому я не міг спинити сліз, коли фільмував те зубожіння довкола нього…

Як пояснити живому справжньому Героєві України, що із такою фальшивою і удаваною патріотичністю укрсучнаціоналістів ми можемо втратити Державу?! Самоідентифікація не приростає від чергових погрудь чи постаментів. Подарована два десятиліття тому «групою 239» Незалежність не оцінена нами, сучасниками. Бо дароване не цінять, а воювати ніби нема з ким: є Прапор, є Тризуб, є Славень…. Але поряд із тим у світі є стале і доказове визначення дефініцій: «українське правосуддя», «українська владна мафія», «українська митниця» чи «українська прокуратура».

Наш герой-дідусь з-під Маняви не повинен собі сушити голову, чи привезуть цього місяця зі Львова доброчинці нові милиці чи комплект, перепрошую, памперсів. Бо у нормальній, цивілізованій державі він є справжньою усною історією, він є національним міфом і суть національною ідеєю. Але мушу констатувати: НЕ ШАНУЄ ГЕРОЇВ УКРАЇНА! Чомусь пригадалася слова з пісні Сашка Положинського «Я не хочу бути героєм України, не шанує Героїв моя країна…» Сумно, панове…

ПиСи: А тут для тих, хто справді хоче вшанувати світлу пам`ять Романа Шухевича, в честь його 105 річниці з дня народження дам маловідоме відео. Стосовно ж холіварів навколо спровокованої донецькими урками мовної проблеми, додам, що генерал Шухевич не говорив, а робив… Зрадників-нардепуків він би особисто пристрілив ще під куполом цирку верховної зради! Давайте краще повернімося до ідеї Тараса Чупринки про створення загону українських смертників, де перший набір, чинний склад опозиційних нардепуків, буде змивати кров`ю з себе та нащадків сьогоднішню ганьбу, коли ПРОСРАЛИ МОВУ!!!

Слава Україні! Смерть ворогам!