Днями

ДАІШНИК

Унадився один даішник мене штрафувати, причому ставалося це щоразу біля мого будинку. Прискіпувався до всього: фари не тієї системи, ремінь безпеки не одягнений і т.д. – словом, сподобався я йому. Щоранку, виїжджаючи з двору на дорогу, я відразу потрапляв у руки до цього даішника. Ранок у мене починався зі свистка, помаху палички і розставання з сотнею. І тут цей даішник зник. Я взяв відпустку на пару тижнів і розробив витончений план помсти. Щоранку я виходив у двір з пакетом свіжих кісточок. Всі дворові собаки, з десяток, збігалися до мене. Я радо годував їх, але перед тим, як дати їм кісточки, я свистів у свисток і махав перед ними міліцейською паличкою, яку взяв у сусіда, колишнього даішника. Всі дивилися на мене, як на придурка, але результат був того вартий. Так тривало днів десять. До речі, сподіваюся, всі знають, що таке умовний рефлекс? Так от, через кілька днів цей любитель халявних грошей з’явився знову. Вранці я з задоволенням всівся на підвіконня з чашкою кави і став свідком ось такого концерту. Виходить цей даішник на дорогу, свистить, махає своєю палицею, а на нього з радісним гавкотом мчить зграя собак. Сховався він в машину, відсидівся, вилазить з машини, свистить – і знову все повторюється. На п’ятий раз у даішника не витримали нерви, і він поїхав геть. Рефлекс у собак спрацював бездоганно. Більше того, він виявився настільки сильним, що даішники не з’являлися в радіусі двох кварталів від нашого будинку ще дуже довго. Боялися…

Колись

ШВИДКА

Випало мені лежати в лікарні. У палаті п’ять чоловік і серед них дід. Хороший такий дід. Душа будь-якої компанії і чудовий оповідач. Ось одна з його історій, мені вона здалася смішною. «Було це в шістдесятих роках, – розповідав дідусь, – мені трохи більше двадцяти. Влаштувався я на роботу в одну з лікарень водієм на санітарну машину, і не просто на санітарну, а на« труповозку». Це була «Волга-універсал ГАЗ 21» з усіма медичними атрибутами: розмальовка, ліхтарик з хрестом – все як треба. Сирени і мигалки, правда, не було, але були два дужих санітари в салоні, які за непрозорою, розсувною перегородкою глушили спирт, хрустіли огірками й голосно ржали над чимось, причому відсутність або наявність покійника ніяк не впливала на їх настрій. Ось і того разу – веземо небіжчика. На черговому світлофорі якось забарився і проскочив на червоне. Тут же свисток – сержант ДАІ. Я тисну на гальма, зупиняюся, лізу за документами, переживаю. Відхиляється перегородка салону. Санітар дихнув в обличчя перегаром і весело поцікавився, чого це ми так різко стали. Кажу, гаплик, зараз або «дірка» в правах, або штраф, як мінімум. «Та добре, – санітар на це, – клич даішника до нас». Я без всяких задніх думок кличу сержанта і відкриваю задні двері. Чесно кажучи, сам мало не обробився. Ці два красені роблять покійнику штучне дихання, масаж серця, дають якісь уколи. Загалом, ще хвилин зо п’ять таких реанімаційних заходів, то небіжчик точно би ожив. Потім один зітхнув і, сумно дивлячись на сержанта, каже: «Все, не довезли!» Другий додає: «Хвилин десь п’ять забракло!» Потім до мене: «Біжи до телефонного автомата, дзвони в міліцію, прокуратуру і викликай «труповозку» (!). А тобі, сержанте, кінець! Ти нащо швидку зупиняєш? Ти людину вбив! Убивця! Після короткої німої сцени даішник мене відвів убік, а сам до салону по пояс пірнув. Хвилин через п’ять виринув, повернув мені права, сів на мотоцикл і газу. Про що вони там говорили і на скільки сторгувалися, я не знаю, але мені санітари десятку відстебнули…

 

І взагалі…

Молодий служитель звернувся до свого наставника з питанням:

– Учителю, чи повинен я повністю відректися від світу?

– Не турбуйся, – відповів наставник, – якщо твоє життя дійсно буде віддане істині, світ сам зречеться тебе.