На мапі село Яблуниця й справді нагадує яблуню: стовбур — центральна дорога, крислата крона – це численні присілки, розкидані по горах: Довгий Грунь, Середній Грунь, Тетерінка, Погари, Микулінка, Магурки, Потоки, Горішків. В останньому, який розміщений високо в горах, за 6 км від центру села, в ошатній дерев’яній хаті живе незрячий музикант Василь Івасишин. В селі люди його кличуть Темним.

 

Проходячи повз цей будинок, мимоволі стишуєш ходу, бо з відчиненого вікна долинають то ніжні, тужливі звуки скрипки, то голос дзвінких цимбалів, то срібний спів гірської сопілки. Сліпий музика досконало грає на цих інструментах.

Василь Івасишин не бачить від народження. Народився він 27 грудня 1940 року в родині лісоруба і народного музиканта Івана Івасишина і був єдиною дитиною в сім’ї. Змалку вивчив кожну стежину, кожен камінець у довколишніх горах, пас вівці і награвав на сопілці. Азам гри на цьому інструменті навчив його батько, а малий вдосконалював свою гру, не здавався, не задовольнявся досягнутим. Всі звуки довколишнього світу він переливав у сумні чи веселі мелодії.

В шестирічному віці хлопчик почув мелодії «до співу» у виконанні знаного скрипаля Миколи Манівчука. Після цього Василь буквально «захворів» скрипкою. На прохання сина батько попросив сусіда Івана Бурачка зробити малому скрипку. Так у хлопця з’явилася перша його скрипка «за шість рубликів», зроблена із смереки і телефонних дротів. На ній Василь пробував грати татові сопілкові мелодії. Згодом родичі з селища Ясиня Закарпатської області подарували йому фабричну дитячу скрипку, і Василько почав добирати мелодії та вчився настроювати інструмент.

Лише справжня одержимість музикою привела юного незрячого музиканта до вершин майстерності. Він прислухався до порад і напучування батька, хлопців-музикантів, до гри весільних музик.

У дванадцятирічному віці Василь разом з дорослішими юнаками з Ямни – цимбалістом Юрком Грещуком і бубністом Петром Куртяком – відіграв на першому в своєму житті весіллі. На весіллях Василь захопився і яскравим звучанням гуцульських цимбалів.

Після успішного дебюту троє друзів, відчувши себе визнаною капелою музикантів, почали вдосконалювати свою виконавську майстерність грою танцювальних і співаних мелодій на толоках, допомагаючи її учасникам після завершення сінокосу добре розважитися.

Взявся нарешті Василь і за цимбали. Для сліпого музиканта-самоука це було геть непростою справою.

“Один раз я “штринькав” по струнах і раптом ключем покрутив – і мені обізвалася одна струна, я далі покрутив – і друга струна обізвалася, я пішов ще – і третя обізвалася, я пішов ще – а то четверта, п’єта, шеста, сема… Це вже було те, що треба. Я перейшов на другий “шорт” – і там почалося те саме, тільки трохи вище. Так я навчився строїти цимбали, а грати ще не вмів”, – пригадує сьогодні вже старенький музикант свої перші досвіди.

В це важко повірити, але Василеві вистачило неповних два місяці, щоб навчитися чудово відтворювати на цимбалах гру Юрка Грещука і ті мелодії, що він сам грав на скрипці («Козачок», «Аркан», «Гуцулка», «Гопак»), а також нові, які швидко засвоював на слух.

У навчанні допомагали друзі – Юрко Грещук, Петро Спасюк та Микола Івасюк. Якось на Великдень Василь Івасишин відіграв на цимбалах свій перший концерт, слухачем якого був тільки вражений успіхом приятеля Юрко Грещук.

В шістнадцятирічному віці музикант вже грав на весіллі Миколи Модуляка. В складі цієї весільної капели на цимбалах грав Яків Модуляк, на бубні – Юрко Грещук. Згодом юнак переходить в колектив “сильного” скрипаля Василя Молдавчука (Полотайка), де грав на сопілці. До цієї капели входили також цимбаліст Василь Капштан і бубніст Юрко Барланюк. Музичний колектив, склад якого з часом дещо змінювався, перестав існувати лише після смерті його керівника.

Географія весіль, на яких у складі капел грав Василь Івасишин-Темний, зі зрозумілих причин була обмеженою. Це переважно такі сусідні села і селища, як Ворохта, Татарів, Поляниця, Воронєнко, Микуличин, Яремче, Лоєва Івано-Франківської області та Ясиня й Луги Закарпатської області.

Десятки років він невтомно вдосконалювався, переймав мелодії, грав їх та усував свої недоліки, слухаючи добрих музикантів.

А ще народний музика брав участь у різноманітних конкурсах. Найвищим досягненням Василя Івасишина як цимбаліста стала його перемога на фестивалі “Бойківські коломийки” у 1962 році в Ужгороді, де він посів призове перше місце.

Василь Івасишин зберігає в серці спокій, мир і доброту, глибоку віру в Бога. Любить церкву Успіння Пресвятої Богородиці в Яблуниці, хоч ніколи її не бачив. Не бере до рук музичних інструментів під час посту. Не втрачає висоти духу, каже, що Божі заповіді – то дорога до досконалості.

А ще народний музикант наділений допитливим розумом, пристрасним серцем. Добре знає історію України, стежить за останніми політичними подіями.

Він вважає себе щасливою людиною, цей невисокий, сивий, з одухотвореним обличчям чоловік, який всупереч жорстокій долі піднявся до вершин майстерності і знайшов своє місце та призначення в житті.

 

Світлана ФЛИС,

 старший науковий працівник Музею етнографії та екології  Карпатського краю, Яремче