…Ближче до Миколаєва з поля зору зникли соняшникові поля, узбіччя автотраси зарясніло придорожніми білбордами. Один з таких рекламних плакатів нав’язливо переконував мене, що 785 тисяч мешканців Миколаївщини говорять російською мовою, і риторично запитував: “Так нужен ли нам русский язык?” Був ранок неділі, 1 липня. До мовного бліц-кригу в парламенті залишалося ще три дні.

Згодом виявилося, що не тільки плакат, на якому був зроблений напис про потребу миколаївців у російській мові, але й більшість вивісок та табличок довкола, зокрема, й цілком офіційних – російськомовні. У райцентрі Очакові, скажімо, побачив “Дом образцового содержания” на “улице Шмидта”. До речі, це був один з небагатьох будинків, біля якого ще вцілів каналізаційний люк.

Відвідини провінційного Очакова в іншу пору року, напевно, залишили би більш гнітюче враження. А так здавалося, що маленьке, майже цілком одноповерхове містечко потонуло в садах. Не знаю, що здивувало більше – всипані плодами абрикосові дерева на газонах поруч з багатоповерхівками чи картопляні клумби на вулиці Леніна. Вулиця Леніна, як і годиться, заводила в тупик. Порізане і не прибране ще, мабуть, з весни гілля на занедбаному проспекті “50-летия Октября” муляло око так само, як “совкова” назва проспекту.

Потім виявилося, що коли з тутешніми приязно говорити, то вони навіть намагаються відповідати українською. Навіть схожий на грузина водій-грек в автобусі, який їздив з Очакова на Чорноморську косу, і той говорив по-українськи з м’яким, якимсь ледь вловимим південним акцентом і не дивувався від слова “квитки”.

З квитками, до речі, вийшла смішна історія в очаківському краєзнавчому музеї, експозиція якого показує побут татар, козаків та російських моряків. Квитки до музею виявилися двомовними: дорослі надруковані російською мовою, дитячі – українською. Потішило, що україномовні “квитки” виявилися вдвічі дешевшими за російськомовні “білєти”.

Південні села чомусь виглядають ще біднішими, ніж міста. Шістдесят років тому їх частково заселяли депортовані з Польщі бойки, які назвали себе українцями. Ті переселенці, напевно, могли би залишитися вдома, записавшись поляками, але це називалося би зрадою. Горяни із західної Бойківщини призвичаювалися до нових ландшафтів і нової країни, і до того, що у містах тут говорять по-російськи сучасні їм радянські колоністи.

У селі Парутино руїни глиняних мазанок стоять поруч з руїнами давньогрецького міста-колонії Ольвії. Про це місто згадує Геродот, коли пише про скіфського царя Скіла. Той був вихований матір’ю-істрянкою в елінських звичаях і часто приходив до грецького міста, залишав скіфське військо під мурами, сам заходив до Ольвії, знімав з себе гостроверху шапку та вузькі штани – одяг, яким скіфи відрізняли себе від елінів та решти народів, натомість перебирався у тогу і походжав тодішньою “стометрівкою”- агорою – туди-сюди, балакаючи по-грецьки… Коли скіфи довідалися, що цар зраджує традиції свого народу, вони його просто пристрелили, просто тут, на ольвійській агорі.

Коли на франківському майдані біля наметів зі студентами, які продовжують голодування проти прийнятого Верховною Радою “мовного” закону, почали проводити майстер-клас на швидкісне збирання автомата Калашникова, я сприйняв це як добрий знак.

Рано чи пізно скіфська стріла знайде зрадника.

Богдан Скаврон