За останній час надходило багато пропозицій якимось чином виступити проти закону «Про засади державної мовної політики». Більшість із них щирі і відчайдушні. Правду кажучи, і самому хотілося щось таке вичворити, аби знали, що бусь. Таким словом мене малого батьки остерігали не торкатися розжареної печі, бо обпече.
Як бачимо, ми ще не надто розпеклися, щоб у всякої нехарі виникли опіки. Нехарю у нас в горах називають гаддя. Але, гуцули знають, що самими опіками гаддя не обходиться. Навіть якщо гадину облити бензином і підпалити, вона звиватиметься аж доки не зайде сонце.
А найбільше зворушив збір підписів під зверненням до Януковича, аби він захистив українську мову. Звісно, ентузіазм викликає повагу, але звертатися з проханням до особи, яка й розплодила цей тераріум, виглядає якось блюзнірсько. Мені на це кажуть: «Але й мовчати також зле». Однак справа не в мовчанні, а в говорінні: що й кому. Звичайно, якщо суть справи не зводиться до самого лише говоріння.
А найсумніше, що в багатьох випадках так і є, бо довкола питань щодо нашої рідної мови формуються не лише добірні колекції нехарі, а й хвацькі «патріоти», що добре користаються моментом, аби засвітитися.
Але, найперше, хотілося б сказати про декілька моментів, якими в жодному разі не можна нехтувати. Стерпіти можна, коли плюють тобі в очі. Це навіть поважний вияв смирення. Стерпіти можна, коли тебе принижують. Навіть на очах твоїх рідних. Але не можна терпіти, коли принижують твоїх батьків на твоїх очах. Не можна терпіти, коли принижують святе, коли принижують аксіому. Мова – це один з тих моментів. З тих, коли не час загравати. Бо як іще можна назвати прохання не плювати тобі в лице до того, хто якраз це робить? Треба чітко розмежовувати і розуміти, хто є хто. Треба цілковито усвідомлювати: бути регіоналом – ганебно.
Що ми можемо зробити, аби не сидіти склавши руки, аби щось таки вичворити, та не лише собі на шкоду, а й на загальну користь? Варіантів не так багато, але, для початку треба визначитися з метою. І вона має полягати не лише в знешкодженні «мовного» законопроекту, а в усуненні «режиму регіонів».
Щоб вирішити це питання, можна писати багато політологічних статей, розробляти різноманітні стратегії, створювати всілякі групи боротьби з пошестю нехарі у владних структурах. Але, як на мене, набагато дієвіше може спрацювати людський фактор.
Безсумнівно, тисячі людей, які є членами «Партії регіонів», – нормальні хороші люди, але, в зв’язку з усілякими обставинами (чи то державна служба, чи то бізнес), довелося заплямуватися і стати одним із кодла. Безсумнівно, багато із них втрапили туди не з власної волі. Всі ми живемо і працюємо разом – на одних підприємствах, в одних установах, на одному полі. Ми з ними спілкуємося і часом навіть не здогадуємося, що в них такий тягар на душі, як членство в «кодлі», а часом знаємо, але не надто зважаємо, бо головне – хороша людина. Безсумнівно, більшість із регіоналів розуміють неприємність ситуації, в якій вони опинилися, і навіть соромляться цього. Але що можемо зробити ми? Можемо допомогти їм сказати це вголос: «Бути регіоналом – ганебно!»
Он сьогодні окремі депутати-регіонали заявляють, що не голосували за «мовний» законопроект, клянуться, що відкликали свої голоси, і всіляко плачуться, що їх підставили. Але хіба можна їм вірити, якщо після цього вони все ж лишаються в «регіонах»? Хіба можна поважати всіх інших, які після ситуації з мовою лишаються в партії? Хіба можна звертатися до Януковича з проханням захистити українську мову, якщо він допустив, аби її так принижували? Якщо він нас принижує щодень?
Необхідно розформувати «Партію регіонів» шляхом визнання, що бути регіоналом – ганебно! Хоч насправді це непросто. Після відповідної тематичної розмови одна знайома знизала плечима, мовляв, мені треба заробляти на життя. В такому випадку можна апелювати хіба до предків. І це, мабуть, вже той момент, коли варто говорити про гідність перед ними.
Якщо ти вважаєш себе українцем, якщо ти любиш свою рідну мову і спілкуєшся нею, якщо не можеш стерпіти, коли твоїм батькам плюють в обличчя, то ти просто зобов’язаний покинути «Партію регіонів». Чим швидше це визнати перед собою і зробити, тим менш приниженими будуть твої діти.
Василь Карп’юк,
журналіст, поет