Днями

Година пік

Їхав раз в автобусі, в годину пік. Повний автобус народу – не продихнути, люди, що забираються ззаду в автобус – залазили в нього з розгону. От і я зміг-таки влізти в автобус. Але слідом за мною (чому я дуже здивувався) влізли ще чоловік 8. Двері починають закриватися і я, щоб не впасти (в одній руці папка, в інший ще якась дурниця), затиснув колінами поручень. Автобус рушає, тихенько похитуючись, навколо гул голосів, і голос жіночки, що стоїть поруч і звернений явно до мене: “Молодий чоловік, розсуньте, будь ласка ноги, а то мені триматися нема за що!” Цю фразу почули навіть пасажири, які стояли в інших дверях автобуса. Не сміявся тільки водій, а жінка, почервонівши, взялася-таки, … звичайно ж, за поручень між моїми колінами.

 

Якось

Майка

Один співробітник столичного інституту, професор, купив собі футболку з ієрогліфами на спині. Купив, швидше за все, десь на барахолці. Хвалився, що привіз із Японії, але ієрогліфи явно китайські, вони за стилем досить сильно різняться. Сперечатися з ним про походження футболки ніхто не став, так він в ній і ходив читати лекції протягом кількох років. Поки на потоці не з’явилися троє студентів-китайців. Коли професор виявився спиною до студентів, китайці стали хихикаючи щось обговорювати. Потім переклали: “я тупа самка бабуїна, одягла майку з написом мовою, якої не знаю”. Незабаром про це знав весь інститут, а професора в тій майці більше не бачили.

Колись

Донька

Авторство цього приколу належить, згідно з легендою, російському  поету Михайлу Свєтлову. Вже будучи літньою людиною, на схилі, так би мовити, років, він розіграв свою дружину приблизно таким чином. “Мила! – сказав поет. – Я повинен тобі відкрити таємницю, яку я носив у собі багато років. Я більше не можу цього приховувати.” “Говори!” – напружилася дружина, відчувши недобре. “Я хочу, щоб ти заздалегідь пробачила мене .. Я не можу більше брехати.” “Ну ж, ну, не тягни!” (Можна собі уявити стан немолодої жінки). “Наша дочка – не від тебе!” “Як????” – істерично заволала бідна старенька. І потім – через мить – уже зітханням полегшення: “І-дддд-іот …”

І взагалі…

Австрійський поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою-француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці знаходилась жінка старшого віку та просила милостиню у перехожих. Вона сиділа нерухомо постійно на одному й тому ж місці, як статуя, з простягнутою рукою та опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав для неї милостині, а його приятелька часто знаходила якийсь гріш.

Якось француженка запитала поета:

– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідній жінці?

– Ми мали б дати їй щось для серця, а не тільки для рук, – відповів він.

Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що тільки-но почала розпускатися та дав цю троянду убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета, підвелася з землі та поцілувала його руку і пішла, притискаючи троянду до грудей.

Цілий тиждень її ніхто не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.

– Чим вона жила всі ці дні? – запитала молода француженка.

– Трояндою, – відповів поет.