В Івано-Франківську монахині організували соціально-реабілітаційний центр для дітей зі складними історіями. Тут малі вчиться застеляти ліжко і чистити зуби, казати «дякую» і «будь ласка», а ще – прощати, вірити в добро і мріяти.

Не просто перуть і годують

«Ти розумієш чому ти тут?» – «Так. Бо мама була нечемна». – «А чому вона була нечемна?». – «Напевно, тому що бухала…».

Трохи більше, ніж пів року в Івано-Франківську при монастирі святого Йосифа чину Сестер Василіянок працює соціально-реабілітаційний центр «Світлиця святої Макрини» – простір, де тимчасову опіку отримують дітлахи, які опинилися у складних життєвих обставинах, сироти, діти внутрішньо переміщених осіб, пише Галицький кореспондент. 

Заклад передбачений на восьмеро дітей і бути тут вони можуть не більше року. Дітей віком від одного року до вісімнадцяти сюди скеровує Служба у справах дітей.

У цьому соціально-реабілітаційному центрі не просто дають дітям дах над головою, годують, перуть і прибирають, але й готують до життя, розмовляють про важливі речі і роблять так, аби їм частіше хотілося всміхатися.

Людина планує, а Бог керує

Ідея такого Центру з’явилася одразу після повномасштабного вторгнення – монахині хотіли ще чимось допомогти, окрім молитви і додаткових рук у різних волонтерських ініціативах.

«Паперові» процедури зайняли рівно дев’ять місяців. «Символічно, правда?» – усміхається сестра Вероніка Галатан, керівниця закладу. 

Перші дітлахи з’явилися тут за кілька днів до відкриття. До того ж дуже несподівано. Приміщення ще доводили до ладу, готувалися до офіційного відкриття, і раптом зателефонувала начальниця Служби у справах дітей: «Є двоє діток, яких треба терміново прийняти. Візьмете?».

Сестра Вероніка і розгубилася, і трохи навіть запанікувала, адже планували зовсім по-іншому. «Сестро, давайте так, – продовжила начальниця, – ви зараз поспілкуйтеся зі Святим Духом п’ять хвилин, а тоді перетелефонуйте мені». 

«Я заспокоїлась, видихнула, поговорила з місцевою настоятелькою сестрою Єремією, – пригадує монахиня, – і усвідомила, що людина планує, а Бог керує. Господь одразу показав для чого і для кого ми відкриваємо цей заклад».

Того ж дня маленькі братик і сестричка вже спали в теплих ліжечках щойно створеного дитячого центру.

Зараз найменшій дитині тут два з половиною роки, а найстаршій – п’ятнадцять.

Потребують багато терпіння

Одразу було трохи важко. Хоча монахині і мають значний педагогічний досвід, адже вже роками вчителюють у школі, однак до цих дітей потрібен трохи інший підхід.

«Все, що свого часу я вивчила з педагогіки, практикувала в роботі у школі – це одне, а з цими дітьми – все геть по-іншому, – каже сестра Ізидора. – Вони з деструктивних сімей, і наслідки – дуже відчутні. Найперше – надмір негативних емоцій. Цих дітей легко ранити, але й так само вони легко ранять інших».

«Кожен з них пережив якусь свою трагедію, – додає сестра Вероніка. – Тому й травмовані. Потребують багато терпіння і любові. Потребують часу, щоб адаптуватися. Не завжди розуміють, чому вони не вдома, а в якомусь закладі, і від того зляться на всіх навколо. Навіть, якщо вдома вічно п’яні батьки, скандали і побої, дитина все одно хоче в рідні стіни. Бо в ній закладено з народження щодня говорити «мама і тато».

Монахиня розповідає про 15-річну дівчинку, яка на початках категорично не хотіла виходити надвір два тижні, мала сильну депресію.

Через деякий час перебування в Центрі діти стають лагіднішими, звикають до розмови спокійним голосом і етикету, у багатьох минає енурез. Бо почуваються в безпеці, як пояснює сестра Вероніка. Забувають усе, через що опинилися не вдома, і починають ідеалізувати свою маму.

Не навчені

Більшість дітлахів доводиться майже з нуля вчити робити елементарні буденні речі: застеляти за собою ліжко, чистити зуби, поскладати іграшки, перевдягнутися… Декотрі на початках можуть просто вилаятися матюками вихователю в обличчя, бо вони звикли до такого спілкування у своїй сім’ї.

«Ми з сестрами не гніваємося, просто дуже шкода стає цю дитину, – каже керівниця Центру. – Вона дуже зранена. В такому малому віці вже нахапалася стільки негативу».

Сестри виховують дітлахів, багато пояснюючи: що – добре і що – погано. І з часом це таки дає плоди: малеча починає дякувати за найменші дрібнички, вибачатися, ввічливо просити.

«Буває так, що дитина видирає іграшку в іншої, навіть не спробувавши просто попросити, – каже сестра Вероніка. – Не навчена».

А ще діти тут навчаються дисципліні. Наприклад, за кожне лайливе слово – 10 присідань. Таке покарання придумували гуртом: сестри і діти. Поки не застелиш своє ліжко, не можеш приєднатися з усіма до сніданку. Мало того, весь колектив мусить чекати, щоб порушник виконав свій обов’язок. Тоді самі ж діти починають його виховувати, і це діє одразу.

А ще вихованці закладу беруться самі пояснювати новеньким що й до чого, правила і заборони: «Ми так не робимо. Треба лише так».

«Пам’ятаю, як вони вчили новенького хлопчика молитися, –  усміхається сестра Вероніка. – Як руки складати, що казати… Це було дуже мило». 

Дитяча молитва – сильна

Будні дні тут однакові. Підйом о 7-й ранку. Застеляють ліжко, вмиваються. О 7.30 – сніданок. Далі – кожен у свою школу. А найменші бавляться чи йдуть на прогулянку з монахинями. Коли старші вертаються зі школи, обідають. Тоді трохи відпочивають і сідають за уроки. О 18.00 вечеряють. Якщо гарна погода, мають потім коротеньку прогулянку на шкільному подвір’ї при монастирі, і обов’язково беруть з собою перекуску. Повертаються біля 21.00, готуються до сну і через годину вже всі мають бути в ліжках.

Перед їжею і після, а також на ніч всі моляться. Зазвичай діти люблять молитися, дякувати за прожитий день, друзів, дім, рідних.

«Дитяча молитва дуже сильна, – каже сестра Вероніка. – Тоді і благодать спрацьовує – вони починають по-іншому ставитися до батьків, навіть, якщо ті дуже скривдили. Впевнена, що в духовний спосіб Бог змінює і тих батьків. Не кажу, що все стане ідеально, але емоційний зв’язок все одно зміниться».

Старші діти дуже хочуть говорити з монахинями про життя, друзів, яку сім’ю вони хотіли б колись створити.

У цьому закладі змінюються не лише діти, але й самі монахині переживають багато усвідомлень.

«Коли надивилася стільки складних історій, не можу надякуватися Богу за свою родину, своїх батьків, – ділиться сестра Вероніка. – Тепер ціную ще дужче».

А ще духовне материнство робить більш відкритим до світу, продовжує монахиня. Діти вносять у простір багато світла, життя і радості.

Наталя МОСТОВА