Минулого четверга в івано-франківському «Бастіоні» відбулась мистецька акція 45/50. Ідеєю і причиною події стали ювілеї двох відомих митців – письменника і музиканта Юрка Іздрика та фотохудожника і блогера Ростислава Шпука.  Дійство складалося з трьох частин: концерту DRUMТИАТР, презентації журналу «Просто неба», над яким працюють Шпук з Іздриком, і фотовиставки Ростислава  «LampStory».

«Галицький кореспондент» не міг відмовити собі в задоволенні поспілкуватися з Ростиславом Шпуком і охоче ділиться ним з читачами.

 

– Ростиславе, ти корінний з діда-прадіда івано-франківець. Що є для тебе це місто?

Реперною точкою, опираючись на яку, я можу сприймати інші міста. Бо мені простіше порівняти, наприклад, Остраву з Житомиром через порівняння кожного з них з Франківськом. Більшість міст ми відвідуємо один-два рази у житті, практикуючи символічне засвоєння їхнього простору, тому для нас вони «розраховані» лише на наш перший погляд. І Франківськ – це така база, яка підсвідомо керує побіжним засвоєнням решти світу.

Сприйняття усього родинно-батьківщинного прийнято робити настінним, пафосогенним, але я настільки з Франківськом взаємоінтегрований, шо добре говорити про нього – це ніби говорити добре про себе. Я вже десь казав, що це таке місто, де в другій половині дня ні з ким привітатись, бо з усіма вже привітався в першій, і для мене воно стає чимраз меншим, і, можливо, колись зменшиться умовно до кишенькового оберегу, без якого рідко залишаєшся, як без обсесивної звички, не віддавши щоденну данину котрій почуваєш себе некомфортно. 

 

– Є таке поняття «понаєхавші», воно народилось колись в Москві, тепер активно вживається в Києві. Йдеться про некорінних міщан, яких стає дедалі більше в українських містах. Ця міграція, на твою думку, це загроза, занепад чи нові можливості?

Думаю, вся можлива шкода містові від них була завдана вже давно і, на жаль, невитравно. І тепер, окрім штучної «істеблішментальності» засланих зі сходу бізнес-урядовців, очікування якогось більшого негативу – це прерогатива конспірологічних натур. В будь-якому випадку дауншифтери мені миліші, ніж кар’єристи, а за кар’єрою сюди емігрувати нічого. Зате мені приємно чути, коли чорношкірі студенти розмовляють українською, і цікаво чути, коли вони скаржаться, що в час перебування на студентських практиках в Донецьку чи Луганську їх називають бандерівцями. Здається, щоб думати і жити так, як то робить більшість виборців там, не потрібно бути такою складною екосистемою, як людина: це все одно що купити за 3000$ Canon 5D і знімати виключно домашнього кота, в автоматичному режимі і на малих обертах пікселя. Не можна користуватись прямоходінням настільки непрямо.

 

– Наше місто розвивається чи деградує?

Потрохи піддеградовує всю країну, майже на всіх поверхах, перш за все – від безвладності над обставинами. Це дуже деградуючий фактор, особливо для чоловіків.

Але я б сказав, що хоча в культурному сенсі Франківськ – це місто без вигод, зате близько є «культурний віходок» – Львів.

 

– Уявімо, що ти став мером :)Що варто зробити щоб Франківськ розцвів?

Я згоден з японцями, для котрих в кастингах на працевлаштування більше вирішують інтелект і володіння філософськими «навичками» претендентів, ніж вузькоспеціалізовані знання професійної сфери, котрі завжди можна надолужити. Людина не може навчитись тільки того, без чого може легко обійтись, і у випадку чого не може знайти пояснення, для чого воно їй потрібно.

І думаю, щоб зробити будь-який успіх не випадковим і тривалим, потрібно для початку активізувати ті функціональні засоби, які сприяють розвитку інтелекту, світогляду, обізнаності, наприклад все, що пов’язано з мистецтвом і сферами пізнання, добре було б створити в місті постійну ігрову парадигму. Все налагодилося б, коли поступка, допомога і благодійність стали би першими, автоматичними пересічними необдуманими реакціями, об’єднуючі емоції мали б мати перевагу над роз’єднуючими. А необізнаність мала б породжувати відчуття офсайдерства. Тупість потрібно виштовхати з моди. Бо саме вона обирає нам таких управлінців, за яких важко чомусь розквітнути. Але це  біда цілого українського «баняка»: з усіх можливих мотивів бути кудись обраними перемагають найнижчі, ніби в нашої піраміди Маслоу немає вершечку, вкрадено шапку.

Можливо, варто було б вдатись до парадоксальних ходів: спочатку вкладати кошти в те, щоб наші люди максимально ефективно побачили світу, або його культур, а тоді зусилля цих людей призвели б до того, що іншим світам захотілося би побачити нашого.

Зараз у місті з’явився прекрасний Мистецький Бастіон, і цю «мистецьку бастіонізацію» потрібно розвивати не тільки засобами та зусиллями подвижників.

– Тепер про мистецтво. Ти відомий фотохудожник і успішний бізнесмен. Що переносиш з бізнес-підходів у фото, а що з мистецьких підходів у бізнес?

Хіба щофактори ризику, особливо кармічного, коли працюю над проектом «Без Ознак Мистецького Життя».

А на практиці данину тому, чим займаюсьпрофесійно – освітленням, я віддав через фото в останній фотовиставці «LampStory». Це така несерйозна святково-ювілейна фотоекспозиція, яка вміщує багато невеликих знімків облич близьких мені в тій чи іншій мірі людей, котрі позують з якимось джерелом світла. Стосунки людини з лампою, як правило, смішні й обережні. Напевно, тому що лампа легко може стати ще й джерелом болю, вона від початків була чи не єдиним технічно розвинутим предметом «поклоніння», в зв’язку з чим потішний Ленін навіть висунув ідею замінити людям релігію на електрику, а місце ікони тоді мала зайняти жарівка.

Світло не лише дозволяє, а й примушує бачити, але найцікавішою є присутність в кадрі людини, це робить його динамічно незавершеним, у особливо проникливого глядача з’являється відчуття межових митей: як персонаж фото потрапив у кадр? Що робив за мить до того і що буде з ним в «кадрі» наступному, не відзнятому?

 

– Як реагують партнери по бізнесу, коли дізнаються, що ти відомий фотограф і коли бачать твої фото?

 Це, напевно, стається, але без моєї участі. Можливо, розводять очима)

 

– Твій погляд як фотографа сильно відрізняється від того, що роблять інші франківські фотографи. Концептуальність, глибина, інтелектуальні шаржі – все це тебе ставить дещо осторонь від фототусовки, крім того, серед фотографів побутує думка, що ти все-таки більше любитель, ніж професіонал. Що скажеш?

Бо я швидше фотографоман, принаймні, я не заробляю на фото і не вкладаю ці гроші в фотоапаратуру. А професійний фотограф все-таки не може не виконувати завдання, замовлення, бодай на стадії своєї “професіоналізації”. Непрофесіоналізм же в цьомувипадку – це необов’язковість результату за умов, коли завдання собі ти ставиш виключно і виклично сам, або не ставиш, а йдеш за ситуативним драйвом, переслідуючи лише його. Тобто для мене фотографування – це форма прояву інтересу, яка ще й дає змогу перевести подію в інший контекст, виносячи на поверхню приховані стани і ситуації.

Чим давніше не бачилисьчоловіки, тим менше у них спільних тем і тим менше їм є про що поговорити, у жінок часто – навпаки. У мене стосунки з фотографуванням склались чоловічі: шоб було що сказати – не бажано робити у цій справі тривалих перерв. Шоб займатись чимось непрофесійно, але ефективно, все-таки потрібен темперамент. І якби я був професійним фотографом, то сучасна повсюдність фотоапаратів і людей з ними мала б завдавати мені клопотів і викликати відрази, а так це мені додає хіба що азарту.  А професіоналізм – то якось серйозно, фотопрофесіонал зобов’язаний не любити завалених горизонтів, а серйозність – це вимушена форма, мені ж хочеться перефразовувати Катона, що горизонт повинно бути завалено, наш смішний світ все-таки котиться до посмішки. Базовим, першородним почуттям, думаю, є почуття гумору, і навіть будь-яка непересічна властивість людини, звана талантом, – це лише здатність створити з цією смішністю відносини. Тобто, талант – це і є почуття гумору, тільки розвинуте в певному прикладному напрямку, в результаті чого часто втрачає впізнаваність.

– Більшість персонажів так званого «станіславівського феномену» є якщо не твоїми друзями, то приятелями, ти бачив народження і динаміку «феномену» зсередини. То в чому ж феномен цього місця перед Карпатами, що тут твориться таке?

Як казав В.П., міста схожі на годинники, тільки на такі, котрі не вимірюють, а виробляють час. Просто Франківськ найефективніше виробляє час саме для письменників. І тут вищезгаданий професіоналізм мені значно симпатичніший, бо професійно займатись літературою – це ніби професійно займатись життям.

А за походженням цей феномен як любов, його появу пояснити так само неможливо, як появу любові.

 

– Я знаю, що ти переймаєшся тим, що відбувається в країні. На твою думку, як буде реагувати культурне середовище на все те, що називають політичною ситуацією в Україні?

 Я  хотів би, щоб вся ця бігбордна Котовасія закінчилась першим загальноукраїнським флешмобом 28 жовтня, коли на виборні дільниці різних міст народ вийде з котами на руках, або в клітках, або за пазухами, на крайняк – із зображеннями котів на одязі чи на транспарантах (як колись носили членів політбюро) . 

Але шансів, що і цього разу вдасться вийти на чисту воду ненасильницьким спротивом, дуже мало. Тобто, або нікуди не вийдем, або вийдем не всі. На жаль, когось винесуть.

І якими партіями ми б не сходили у виборчі урни, все це треба після нас зливати, бо влада – це як спорт, у кожної країни є види спорту, які їй личать і в котрих вона чемпіон. Управлінство, влада – це не спорт України, тут вона – хіба що паралімпієць. Тому українці не маютьнавколо кого гуртуватись, а  ми зайшли туди, де не згуртовано не зможем протистояти.

Наша згуртованість – це різновид мобілізації, то гуртуватись потрібно навколо мови. БоУкраїна зараз нагадує мати, яку її ж діти віддали на примусове лікування в совєцьку психушку, просто щоб не заважала робити з хати притон з оргіями, і де її штучно роблять божевільною тими ж методами, як колись дисидентів. І якшо ми будем продовжувати спокійно на це дивитись, гублячи своє минуле, то потім її розберуть на органи, а поняття українець стане криптонімом.

 

Розмовляв Влад Требуня