До цієї колонки мене спонукали скарги викладача одного з приватних вишів. Він розповів, що як кандидат наук і доцент отримує зарплату лише на 200 гривень більшу, ніж мийник автомобілів.

Не буду вже й поширюватися про вчителів загальноосвітніх шкіл, яких у період Австро-Угорщини з повагою іменували професорами. Сьогодні вони балансують між статусом злидаря-ентузіаста і майстра з ремонтів. Саме майстра, бо поки керівництво управлінь освіти вояжує по закордонах для міфічного перебирання досвіду, вчителі шкіл мусять у літній період дбати про ремонт класних приміщень.

Вчителі отримують зарплату, за яку практично неможливо легально придбати ні житло, ні автомобіль, але не здатні на протест і спротив. Наші педагоги конформісти, вони зазвичай не проявляють політичної активності, не можуть організуватися на захист власних інтересів – професійних і громадянських. Що ж за «велетнів духу» вони виховають з маленьких дітей?

Інтелігенція, що в Україні зведена на маргінес, розчиняється в пошуках хоч якихось засобів для існування. Термін «інтелігент» поширений лише в Східній Європі і, на відміну від західного слова «інтелектуал», передбачає, крім високого освітнього рівня, ще й зацікавленість у суспільно-політичному житті країни та участь в гуманітарних акціях. Однак сьогодні інтелігенції не вистачає бажання і сил, щоб думати про долю країни і дбати за державний поступ. Зате частина так званої інтелігенції скочується до хабарництва та інших зловживань. І тоді владі стає легше, бо фактично вступає в дію своєрідна суспільна угода: «Доведена до зубожіння освітянська інтелігенція виживає, як може, нерідко різними сумнівними способами, але влада вдає, що не помічає, бо інтелігенція сидить тихо і в політику особливо не пхається». Такий собі договір про ненапад. Усім добре, всі задоволені…

Радянська влада не додумалася йти таким шляхом. Громадяни СРСР отримували освіту, а потім для того, щоб притримати їхнє зацікавлення всякими небажаними темами, державі треба було витрачатися на утримання системи карально-репресивних органів та концтаборів. Сьогодні, як бачите, все значно простіше. Навіть на таборах економлять. 

Складається враження, що з часу незалежності України діє програма деградації і знищення освіти. Останнім часом це враження перетворюється в переконання. Для чого це владі? Адже країна з високоосвіченим населенням здатна втілювати в життя інноваційні прориви.

Але навіщо владі ці прориви? Зате неосвічені люди не зможуть сформувати громадянське суспільство, а отже, не будуть протистояти «господарям території» у їхній улюбленій справі грабежу країни. Владні кабінети по всій вертикалі також переповнені зовсім не майбутніми нобелівськими лауреатами. Але «господарям» розумніших за себе і не треба.

Чи можна переламати тенденцію? Що для цього потрібно? На ці питання немає очевидних і легких відповідей. Сьогодні у верхівці немає людей, зацікавлених у цьому.

Але в цьому мали б бути зацікавлені самі українці. Бо це справа виживання, зрештою. Тому залишається сподіватися на самоосвіту людей, на активність громадських об’єднань, на самовідданих вчителів-Сухомлинських і на те, певно, що заробітчани привезуть з Європи не тільки гроші, а й нові вимоги до організації життя і самосвідомість.

 

Сергій АДАМОВИЧ,

депутат обласної ради