Тут діти роблять своє, а військові – своє, але в спільному просторі. І це працює. У реабілітаційному центрі святого Юди-Тадея допомагають і дітям з нервово-мʼязовими порушеннями, і військовим після ампутацій та поранень. Діти надихають бійців відвагою і наполегливістю, а військові стають для малечі добрими друзями, які знають багато історій про танки і літаки, пише Галицький кореспондент.

Разом веселіше

Найбільше тут тішаться першим крокам, за якими стоять місяці титанічної праці. Діти з інвалідністю і поранені військові, зокрема з ампутованими кінцівками, займаються пліч-о-пліч.

Чому це працює? Реабілітологи пояснюють, що для бійців це слугує своєрідною соціалізацією. І діти, і військові хочуть, аби їх сприймали як цілковито здорових.

«Та й разом веселіше, – усміхається фізичний терапевт Роман Кирилюк. – Буває, просто посеред заняття починаємо грати в слова: і діти, і військові. Малеча фонтанує енергією, і заряджає всіх навколо. Їм неймовірно цікаво спостерігати за військовими із «залізними ногами».

Воїнам імпонує дитяча простота і відвертість.

«Підходить якось до мене хлопчина, питає: «А де твої справжні ноги?» – з усмішкою згадує військовий з протезами Вадим Федоров. – Кажу йому: «Був нечемний і мама забрала».

Діти з ДЦП вирізняються особливою безпосередністю, прямолінійністю, не мають ні краплі злості. Реабілітолог пригадує одного хлопчика з ДЦП, який підійшов до бійця з подвійною ампутацією і дуже щиро сказав: «Я теж з ровера падав, але так поламати собі ноги, як ти, – це ще треба зуміти». Реготали всі.  

Загалом буває по-різному, бо не всі військові сприймають активність дітей, які можуть і поплакати, і повередувати.

«Це буває надто гучно для людей, які недавно вернулися з війни, – пояснює фізичний терапевт. – Але зазвичай так можуть реагувати бійці лише на перших кількох заняттях, далі вони вже просто не помічають дитячих пустощів, навпаки – й самі намагаються пожартувати, заговорити з ними».

А ще військових вражає, як діти з інвалідністю стараються під час занять.

«Часом ти багато працюєш над собою, віддаєш всі сили і енергію, а результат виходить геть дрібний – це трохи ламає зсередини, – ділиться 29-річний штурмовик Ігор Кантор. – Але коли спостерігаєш за тутешніми дітьми, які ще геть малі, але вже такі сміливі і наполегливі, не здаються попри біль, займаються попри сльози, то, мабуть, немає кращої мотивації. Ти просто не маєш права опустити руки».

Ігор не має половини ключиці, верхнього краю лопатки і суглоба, який їх з’єднує. До реабілітації в центрі святого Юди-Тадея навіть не міг втримати каструлю з супом чи помити голову двома руками. Каже, знайти якісну реабілітацію нелегко – Ігор займався у кількох закладах, і без результату. Але вмикалися спортивна злість і сильне бажання відновитися, тому не переставав шукати й пробувати.

Тепер боєць може навіть відтиснутися від підлоги чи підтягнутися на перекладині. Щоправда, поки лише один-два рази, але це велика перемога для Ігоря. Потрохи пробує піднімати неважку штангу.

Другий дім

Реабілітаційний центр святого Юди-Тадея заснувало подружжя Олексюків – Лілія і Віктор. Обоє – фізичні терапевти. Лілія одна з перших в Івано-Франківську почала проводити фахову реабілітацію. До обіду викладала в університеті, а потім їздила до хворих додому, здебільшого це були діти з ДЦП. З часом їх стало так багато, що ідея спеціалізованого простору визріла сама собою.

Після повномасштабного вторгнення Віктор одразу пішов на фронт, а заклад перестав працювати. Але тільки на місяць – через перерву в заняттях дітям стало гірше, їх почало «крутити», був сильний тонус і деформація суглобів.

«Вдома самі вони не хочуть займатися, – каже Лілія. – Реабілітаційний центр став їхнім стилем життя, другим домом фактично, їх тут люблять і поважають. Ми всі дружимо, разом святкуємо дні народження, їздимо на екскурсії і навіть за кордон».

У Центрі програма реабілітації дітей має комплексний характер. Тут дбають не тільки про фізичний розвиток, але й інтелектуальний – на заняттях з раннього розвитку, корекційної педагогіки, логопедичних заняттях, заняттях з сенсорної інтеграції та навіть з англійської мови. Також за необхідності корегують і запускають мовлення.

Батьки дітей з інвалідністю проживають кілька психологічних етапів. Спершу відчувають заперечення, потім гнів, торг, депресію, а далі має наступати остання і чи не найважливіша стадія – прийняття. Власне вона настає далеко не у всіх батьків – і це велика проблема найперше для дитини.

«Коли нема внутрішнього прийняття хвороби дитини, тоді весь світ стає винен, – каже засновниця Центру. – Такі батьки схожі на колючих їжачків, а їхня малеча, як правило, дуже неспокійна, плаче. Часто дитину ховають удома, ізолюють від світу, вважаючи, що так буде ліпше. Але насправді це лише ускладнює стан дитини».

Діана Медвідь – мама особливого хлопчика. У Богданчика ДЦП. Такої позитивної і активної дитини ще треба пошукати. Мамина радість і опора. Хоча одразу після пологів декотрі лікарі радили мамі не боротися за його життя, не реанімувати, бо дитина й так буде «овочем». Діана не послухала. Тепер ці лікарі обожнюють Богданчика і називають його дивом.

Мама з самого народження займалася реабілітацією дитини і сліпо вірила в сина. У центрі святого Юди-Тадея Богданчик має багато друзів-військових. А Лілин чоловік, Віктор, навіть пообіцяв хлопчині, що одразу після перемоги привезе до Франківська справжній танк з передової і покатає Богданчика. Тепер малий дуже чекає перемоги.

Самих протезів – замало

Лілія добре пам’ятає перших військових, яких приймав Центр. Коли їх заносили, стояла мертва тиша. Навіть діти мовчали. Троє – без ніг. В очах – безнадія. Але через кілька місяців реабілітації їх ніби підмінили – люди нарешті віджили.

«Одного заносять, а другий йому вслід кричить: «Пане інваліде, пропустіть більшого інваліда», і регочуть аж заходяться, – розповідає Лілія. – У військових свій своєрідний чорний гумор. Для них це найліпший релаксант».

«У нас тут всі рівні – хлопці самі так захотіли. До прикладу, боєць зі здоровими ногами зовсім не зобов’язаний пропускати побратима з ампутацією, – додає фізичний терапевт. – Військові з пораненнями хочуть, аби їх сприймали і ставилися, як до здорових. Для них це дійсно важливо».  

Для військових реабілітація в Центрі безкоштовна. В середньому щомісяця на неї витрачають 80 тисяч гривень, ці кошти йдуть на зарплату фахівців, оплату комунальних послуг та витратних матеріалів, також намагаються закуповувати нові реабілітаційні прилади та обладнання, яке потрібне для кращого відновлення.

«Спершу ми могли взяти лише кількох військових, – розповідає Лілія. – Поступово їх приходило все більше – відмовити язик не повертається, але й фінансово не тягнемо. Тому ми постійно в пошуку меценатів – хоча б на зарплату реабілітологів».

Також діє державна програма. Але вона передбачає лише два тижні реабілітації для військових. А це надзвичайно мало для результату.  

В реабілітації головне – не прогавити момент і вчасно розпочати та продовжити скільки треба, щоб не допустити незворотніх змін. Інакше неможливо буде реабілітувати на сто відсотків.

Наприклад, щоб людина могла максимально комфортно користуватися протезом, потрібна дуже правильно підібрана реабілітація. Ці хлопці після лікування та протезування стикаються з низкою проблем, а саме: біль у куксі, слабкість м’язів, біль в спині, кульгавість та розчарування.

«Ми не можемо їм повернути втрачені кінцівки, але маємо досвід, як усунути перелічені симптоми, – каже керівниця Центру. – Пам’ятаю одного воїна, якого протезували в Америці. Якщо провести аналогію з автівками, то його протези були ніби Феррарі – супер класу. Але знаєте що було далі? Військовий приїхав до нас на інвалідному візку, а його «протези-Феррарі» стояли збоку. Боєць не міг стояти на висококласних американських протезах. Його не навчили на них ходити і не реабілітували – просто не вистачило часу».

Самих протезів – замало. Тіло ще треба правильно підготувати: спину, м’язи, кукси, прес. Оскільки ніг більше немає, інші м’язи необхідно навчити брати на себе додаткові функції – це не стається за день.

Встаєш і йдеш далі

Денис Литвинов із Запорізької області пережив подвійну ампутацію – ноги відсікло під час мінометного обстрілу. Боєць зараз опановує протези і при цьому багато жартує. Каже, так легше і швидше.

«Тепер мої ноги взимку не мерзнуть, а влітку не пітніють. Шкарпетки можна міняти не так часто», – сміється Денис.

Чому одні хлопці швидко починають ходити на протезах, а в інших цей процес надовго затягується? Через страх упасти, пояснює військовий. Хоча впасти в будь-якому разі доведеться, адже так мусить бути під час тренування і реабілітації. 

«У житті все так само відбувається: йдеш, падаєш, встаєш і йдеш далі, – продовжує Денис. – Важливо не зависати і мати стимул. Я підіймаюся і йду заради донечки. Їй шість. Саша. Олександра. Дуже переживає, чи тепер тато зможе ходити з нею гуляти. Я не можу її підвести, я вже пообіцяв».  

Наталя МОСТОВА

Для допомоги на реабілітацію військових в Центрі св. Юди-Тадея номер картки – 5169335106086859