Олекса Фурдіяк у 1996 році закінчив Львівську академію мистецтв, з 1990 року бере участь у арт-проектах та акціях. Минулого тижня в Центрі сучасного мистецтва в Івано-Франківську якраз завершилася виставка одного з таких його  персональних проектів – «Piggy Bank» («Електросвині»).

Робота ця зроблена у 2009 році й показана вперше на львівському Тижні актуального мистецтва, де, власне, була повноцінно інстальована, під напругою 220 В. У подальших експозиціях з різних причин проект був позбавлений пронду і пропонував тільки візуально-естетичні алюзії. На виставі в ЦСМ він знову прозвучав «під напругою».

«Проект має подвійне означення-назву, які за змістом взаємозалежні, – мовиться в авторській експлікації. – Нарощуючи свій конт, піднімаєш напругу довкола себе, всередині; внутрішньо вживши соціальної напруги, ризикуєш спопелитись, стати клієнтом свиней-накопичувачів». 

Журналіст «Галицького кореспондента» зустрівся з артистом, щоб докладніше поговорити і про сучасне мистецтво загалом, і про його творчість зокрема.

– Сучасне мистецтво стає все більш герметичним у сенсах і все більш зашифрованим для масової публіки. На твою думку, ця неадаптація – це спроба просвітництва, бажання виразити себе максимально органічно чи війна митця з навколишнім примітивним сприйняттям світу?

Певною мірою з самої сутності того, що ми називаємо сучасним мистецтвом, падає відраза й нехіть до «нормованих» устроїв встояного світу. Принаймні так мало би бути в цій діалектиці, коли заперечення провокує народження чогось, що є ніби кращим, вишуканішим, тим, що зробить завтра з будь-кого суперестета в гармонії з натурою. Але цього не стається, на земній кулі панує безлад чергової зміни самого світу, сказав би, зміни чуттєвого крайобразу. З «традиційно-нормованого» вилазить дивне консумоване створіння. Арт вліз в цю споживацьку масову культуру, перетворив у фарс і пробує нав’язати цей продукт як нову світоглядну догму, але таку іронічну, недбалу, від якої завжди можна відмовитись. Зрештою, завжди все плине, і мистецтво ніби пробує дати якісь відповіді або змоделювати те, що може ніколи й не відбутись, однак глядач-читач проживе певні зрушення, творячи свої перспективи на підкошених ногах. Це вже було багато разів, і це є нудно. Залишається чиста форма як естетичне начало і зміст, наратив для монологів.

– Твій гепенінг 1997 року «Трансильванський пес» на вулицях Франківська здійняв тоді немалий галас і реакцію як підтримки з боку мистецьких просунутих кіл, так і тотального нерозуміння з боку консерваторів і обивателів. Наскільки сприйняття радикального мистецтва змінилось зараз, у 2015 році, і що на це впливає?

Таке гарне запитання до порівняння соціальних естетичних зсувів. Як на вік одного покоління – яскраві позитиви: споживачів арту стало менше, однак це не відобразилось якось разюче на плин того нурту. Вважаю, що все є абсолютно вмотивоване: змінився світ, маємо інші потреби. Кого вразить палаючий у середмісті Пес в час глобальних сіток?.. Нарешті країна стає нормальною. У Львові кожних два роки «Дзиґа» робить «Тиждень перформенсу», плюс існує школа для охочих долучитись. Загальне число виносить біля 50 артистів, і вони ж є глядачами – абсолютно нормальне явище в «просвітленій країні». Артом, тобто тим, що нібито нікому не потрібне, цікавляться самі продуценти, а в «надпросвітлених країнах» є інтерес і в урядів. Добре знаєш, що касу даремно не дадуть. Такий собі лакмус настроїв та бачень.

– Кожного разу твої нові роботи і виставки – це певні меседжі. Що лежить в основі твого звернення до світу через творчість, що мотивує, служить поштовхом, як народжуються ідеї?

Мене якось запитали, чому я використовую образи Псів, Вовків, Свиней та Людей і більше нікого – якийсь обмежений звіринець. А для мене, найперше, важливим є їх драпіжний характер. Характер, що дає екзистенційний шанс вистояти, дати собі раду. Чи є вони хижі? Очевидно. І Людина не є винятком, а зворотно вміщує риси всіх інших. І, власне, про неї то все, і всі ті свині та пси – то є люди. Є обмежена кількість людських діянь, теж є обмеженість у помислах та почуттях, але інтерпретація того всього необмежена і завжди знайдеться щось, що тебе інспірує. Скажімо, якась гостра риса. Приклад –  важливим є нонконформізм у деклараціях і діях артистів, які спільно творять урбаністичну культуру в країні. Правдиву культуру міста, а не совково-люмпенський сурогат, яким інфікувалися.

У Львові впродовж місяців молодь боролася за збереження скверу, на місці якого мав постати пам’ятник Андрею Шептицкому. Гідна, просвітлена, висока людина – він сам був би шокований такими прогинами ура-патріотів у бажанні «зробити файно». Зараз бачу щось подібне у Франківську – маса форм в екстазі заповнила тісний простір міста. Якась гидота. Що робиться в головах цих людей, яких годі назвати артистами? Як можна в одному закритому просторі вмістити декілька стилістично, змістовно різних форм?! Йдеться, знову ж таки, про майдан Шептицького.

Спільнота мусить відбути еволюцію, і хай відійдуть ті люди у своєму хамстві. І це є тільки одна з мотивацій до змін, до сприйняття «синдрому Гомбровича» на нашому тлі. Маємо шанс, унікальну можливість досвіду стислого розвитку. Країни гуманізовані творили «урбаністику» в модерний час під пресовим впливом лівацтва, ми ж засунулись у постмодернізм без жодних «гуманістичних ідеалів». Та ще плюс глобалізація і війна. Вся надія на «здоровий нігілізм».

– Наскільки ти відчуваєш себе почутим і чи важливо це тобі?

Дивно з тією почутістю. Розмовляли якось з колегою про декларації російського аукціоніста, що палив двері ФСБ та колись прибивав геніталії до бруківки, виникло запитання, чи щось аналогічне могло би статись в нашій країні й мати такий медійний резонанс, нести такий меседж. Після дискусії дійшли до висновку, що ні. Маємо іншу естетику (постмайданівську), ми є витонченіші в реляціях, сепаруємо піарство від арту.

Подібні естетичні практики з тілом провадили артисти віденської асоціативності 50 років тому, але там закладалась інша мотивація протесту з іншою етичною складовою. Хоча що в першому випадку, що в другому артисти донесли свої посили і, мабуть, були почуті, якщо ми про це мовимо. А для меседжу, звичайно, має значення місце-час, переконаність самого автора в потребі, його едукація, рівень інтелігенції. Зашивали собі рот вже багато хто, дзюравили тіло, катували себе й інших публічно, але не в таких діях є сутність акту – він в струмені думки, в тому, що по акції криє тіло дрижем…

Чому терористи халіфату застосовують артистичний інструментарій, публічно мордуючи жертв, – використовується ефект шоку й естетика хижака та жертви – ніби досконала візія, а, однак, по ту сторону межі зла. Зрештою, такі атракції працюють тільки в тоталітарних заляканих суспільствах і під чутливим оком органів. Можливо, цьому артисту, дії якого, безумовно, гідні, дозволили це зробити й пережити тайняки. Невже його не «пасли», не контролювали агенти вже після перших його публічних акцій – не обійшлось там без російської пропаганди. Нашим артистам цілком недавно ще вистачало лише словесної декларації, щоб зникнути з життя.

– Остання твоя робота, яка експонувалась в Центрі сучасного мистецтва «Piggy Bank» («Електросвині»), зроблена ще в 2009 році і має, як на мене, досить чіткий політичний меседж, який є актуальним і нині. Ці прозріння і вангування – це вгадане чи прояв присутності вищого у творах митців?

Цей проект постав як реакція на похідні явища глобалізації, на всі системні страхи, що огортають суспільство. Явища, які пропонуються декларативно, ніби є корисними та в потребі індивідуума, а генерально руйнують онтологічну сутність людини бути вільною. Твориться консумоване суспільство примітивної залежності. Споживацтво, знаком якого є «Piggy Bank», стає новою ідеологією змови. Йдеться про банки та ласі слова, про світову мережу завису (почитай, напиши та оціни, дай нам свій час), сітку картки, що контролює… Символіка напруги, струм, що протікає скрізь об’єкти, є засторогою. В пастці є всі – і люди, які обслуговують ці системи, і звиклі в наївності. Соціальні проекти є важливими зараз.

– Чого у твоїй творчості більше: раціо чи емоції?

Різні категорії буття – не будеш казати «ні», коли випадає сказати «так» і не інакше, бо так вже визначено як єдине можливе. Емоція, а не емоційність є квінтесенцією завершеності. А щодо емоційності, то це риса середовищ зродження іншості.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ