Ця колонка друкувалася в “ГК” у далекому 2006 році. Але нагадалася і нагодилася з приводу вчорашнього Дня працівника лісу, який був колись і для мене професійним святом. Вітаю колег – і нехай ліс росте! 🙂 

…У телевізійних новинах я найбільше люблю дивитися всілякі репортажі, бажано навіть без коментарів, із Палестинської Автономії. 
Мене захоплює відсутність комплексів, яка попросту світиться на кожному обличчі, випромінюється з кожного руху в цьому перенасиченому радісними людьми мурашнику. Щось схоже бачив хіба що в приятелях з Албанії, Курдистану, Башкирії, Киргизстану, Ефіопії та Ірландії. Хоча ірландська радість була дещо меланхолійнішою. Я думав про це все. Порівнював зі своїми земляками. І раптово зрозумів причину. Наша серйозність і трагічність полягає не в тому, що ми українці, а в зовсім іншому природному середовищі. Надто багато лісу, надто багато різної зелені. В ірландців теж чимало зеленого, але майже зовсім немає дерев. Тому вони такі – ні в тих, ні в сих. А щасливими люди можуть бути лише там, де винищено всі натяки на ліси, сади і, як пишуть на топографічних картах, поодинокі дерева.
Адже ліс – це не лише джерело всіляких наших проблем (фактично єдина поважна місцева проблема), а й вічний притон усіляких жахів, усілякої нечисті. Ліси є притулком розбійників і відьом, у лісах водяться небезпечні хижі звірі, які можуть перегризти тисячі вдів, сиріт і калік. Там ростуть смертоносні гриби, що підступно маскуються на їстівні та поживні. А що вже казати про різні чарівні трави, дурних дятлів, смердючих білок і скажених лисиць. Про диких кабанів, оленів, які виїдають наше сіно, зайців, котрі підгризають сортові яблуні. Про всіляких жуків, гадів, про шанці, які отруюють національну пам’ять, про болітця з огидними жабами. Там губляться діти. А якщо й не губляться, то бояться загубитися. Там можуть бути партизани та ведмеді.

Колись у Палестині й Албанії теж були суцільні ліси, кедрові. Але їх вчасно винищили. Тисячу років тому на них незле заробили. І тепер там дуже добре. Немає страху. Є радість. І весела музика, кам’яні надійні будинки, калашнікови та наркотики. Є дівчата, завезені з різних нерозвинених європейських лісистих країн. Навіть білоруски та гуцулки. А в нас суцільні проблеми – крадіжки, закони, переступи законів, напряги, браконьєрка, суди, показові кримінальні справи, пресові скандали, якась корупція, травми, затримання плати, чорні гроші, сімейні драми, алкоголізм, моралізування після деморалізації, комплекси та страх лісу.

І лісоруби у нас якісь келаві. Все складається якнайліпше, а вони не можуть остаточно очистити землю від усіляких ялин, модрин, буків, грабів і смерек. Їм усі сприяють, усі допомагають. Обласні, районні та сільські ради роздають їм лісосіки. Вони мають добрі пили, машини, пилорами, можуть ними працювати з вечора до ранку. Лісничі та лісники показують їм найзаросліші місця. Міліціонери й інші спецслужби охороняють їхню роботу від ворожих спецслужб. Кожен, хто вміє працювати у лісі, готовий докластися до цієї боротьби. Заповідники створюють для того, щоб було з чого вибирати. Найдавніші праліси Європи віддають людям, які виглядають достатньо серйозними. Через брак доріг усі рубають там, де ближче, надто над ріками, адже там найбільше доріг, там найнижче, там ліс особливо небезпечний, бо стримує повені і зсуви. До того ж, кожен, хто хоче, може, кожен, хто може, – хоче. Хоча б трохи. І ще дрова для тепла дому, стружкові плити, які не потребують якісної деревини, експорт, митниця, сувеніри, ексклюзивні замовлення, шахти, шпали тощо. І це не дало жодних результатів. Бо гори наші далі лісисті. Немає де ні попасти овець, ні поїздити на лижах, ні посіяти конюшини. Добре хоч те, що ніякі маніяки не засаджують зруби якимись пагонами (проростками, саджанцями та деревцями).
Москва, яка могла б допомогти, чомусь мовчить. А ліс росте. Він сам розлізається не тільки по зрубах, а й щодня захоплює якусь частку української території, де ще недавно були квітучі сади, плідні ниви, масні косовиці, чисті схили ярів і навіть промислові й оборонні об’єкти. Нам уже сняться наші жахи, а ліс росте. І доки ми з ним чогось радикально не зробимо, доти не буде в нас ані албанського, ні палестинського справжнього щастя. Й ірландського, трохи меланхолійного, теж.