Роман Голубець народився 30 листопада 1997 року у Городиськах. Оскільки в рідному селі не було початкової школи, то ходив до сусіднього Зеленова. Відтак з п’ятого класу долав ще більший маршрут, до Верхньолипицької школи, де навчався з 2008 року. Саме у її стінах зрозумів, що мріє стати фахівцем ІТ-галузі. Тож склав добре ЗНО та вступив у Тернопільський національний економічний університет. Обрав непростий факультет – комп’ютерної інженерії, де здобував знання на державній формі навчання.
«Ромчик змалечку правильним і принциповим був. Коли бачив, що хтось робить недобрі речі, наприклад кидає обгортки під ноги чи шкодить комусь, то обов’язково звертав увагу. Водночас його цікавили книги, мав цілі стоси їх: казки, про тварин, багато журналів з технікою», – згадує мама.
Юнак будував своє майбутнє: працював за спеціальністю у Тернополі, також заробляв на життя за кордоном. Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину, де розгорілася ще більша війна.
«Роман розумів, що воєнні дії триватимуть довго. Казав, що підпише контракт або… у резерв. Розумів, що «на ти» з технологіями, тож може стати корисним у війську як дронщик чи артилерист. Ці військові професії потребують саме таких фахівців», – каже мама.
24 червня 2024 року Роман став до лав Збройних сил. Проходив вишкіл за кордоном. Згодом з побратимами вирушив у найгарячішу зону війни, на Донеччину. Незадовго до загибелі воїн спілкувався з мамою у чаті. Розповідав мало, старався оберігати батьків, щоб не тривожити їхнє серце.
В останньому повідомленні зазначив:
«Якщо не відпишу, не варто хвилюватися, просто нема інтернету. Так може бути 7-10 днів…».
Мама щохвилини зазирала до телефона, аби не пропустити мить, коли прийде смс. Але на зв’язок син не з’являвся. Учора сім’я отримала страшне сповіщення: «Роман поліг на полі бою».
5 жовтня 2024 року Роман Голубець загинув під час виконання бойового завдання поблизу Катеринівки Донецької області.
Траурний кортеж із тілом військового прибуде у Рогатинську громаду сьогодні, 10 жовтня.
Орієнтовно о 14:00 на площі Роксолани розпочнеться прощання та поминальна панахида.
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Це назва роботи Володимири Кабаченка 1993 року, що була представлена на одній із «Імпрез» в Івано-Франківську. Саме ця назва, як на мене, найкраще характеризує те, що відбувалося тоді у мистецькому житті міста, а також почасти теперішнє сприйняття довколаімпрезних експозицій у Музеї мистецтв Прикарпаття та виставковій залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України. Цьогоріч минає
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи