Роман Голубець народився 30 листопада 1997 року у Городиськах. Оскільки в рідному селі не було початкової школи, то ходив до сусіднього Зеленова. Відтак з п’ятого класу долав ще більший маршрут, до Верхньолипицької школи, де навчався з 2008 року. Саме у її стінах зрозумів, що мріє стати фахівцем ІТ-галузі. Тож склав добре ЗНО та вступив у Тернопільський національний економічний університет. Обрав непростий факультет – комп’ютерної інженерії, де здобував знання на державній формі навчання.
«Ромчик змалечку правильним і принциповим був. Коли бачив, що хтось робить недобрі речі, наприклад, кидає обгортки під ноги чи шкодить комусь, то обов’язково звертав увагу. Водночас його цікавили книги, мав цілі стоси їх: казки, про тварин, багато журналів з технікою», – згадує мама.
Юнак будував своє майбутнє: працював за спеціальністю у Тернополі, також заробляв на життя за кордоном. Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину, де розгорілася ще більша війна.
«Роман розумів, що воєнні дії триватимуть довго. Казав, що підпише контракт або… у резерв. Розумів, що «на ти» з технологіями, тож може стати корисним у війську як дронщик чи артилерист. Ці військові професії потребують саме таких фахівців», – каже мама.
24 червня 2024 року Роман став до лав Збройних сил. Проходив вишкіл за кордоном. Згодом з побратимами вирушив у найгарячішу зону війни, на Донеччину. Незадовго до загибелі воїн спілкувався з мамою у чаті. Розповідав мало, старався оберігати батьків, щоб не тривожити їхнє серце.
В останньому повідомленні зазначив:
«Якщо не відпишу, не варто хвилюватися, просто нема інтернету. Так може бути 7-10 днів…».
Мама щохвилини зазирала до телефона, аби не пропустити мить, коли прийде смс-ка. Але на зв’язок син не з’являвся. Учора сім’я отримала страшне сповіщення: «Роман поліг на полі бою».
5 жовтня 2024 року Роман Голубець загинув під час виконання бойового завдання поблизу Катеринівки Донецької області.
Траурний кортеж із тілом військового прибуде у Рогатинську громаду сьогодні, 10 жовтня.
Орієнтовно о 14:00 год на площі Роксолани розпочнеться прощання та поминальна панахида.
Якщо говорити про мистецькі виставки, то я радше звичайна глядачка, випадкова перехожа, яка забігає до виставкової зали коли під настрій, коли бо є вільний час, коли щоб перечекати негоду чи перебути черговий межовий стан, а коли й просто, бо по дорозі. Я не відстежую, що та коли має експонуватися, але якщо маю можливість то заходжу
…але розуміла, що в нас немає вибору. Ми з Вовою слухали виступ президента Америки 21 лютого 2022 року пізно увечері. Сумнівів не залишалося жодних в тому, що Росія таки нападе на нашу країну. На той момент чіткого розуміння що треба робити чи як правильно підготуватися не було. Відчуття розгубленості й страху трохи плутали всі думки
Стереотипами земля повниться. Наш світогляд часто ґрунтується на хибних уявленнях про інших людей, міста, регіони, та що там — навіть про самих себе. Стереотипи заповнюють пробіли в реальних знаннях. Якщо на власні очі не бачили, не були, не знаємо — здатні вірити будь-чому. Наша країна настільки велика й різноманітна, що нам не вистачає особистих зв’язків,
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного