Я тоді вперше їхав у потязі на боковій полиці. Місце видалося надзвичайно зручним, бо ти лежиш вздовж вагона. А коли на поперечних полицях – то ніби ставиш йому загату. А тут – разом з ним. Туди, куди і він. Таке перше дрібне враження. А друге – вранішнє. 

Туалет як туалет. Огидний, але вже звичний. Навіть не звертаєш уваги. Схвилювало, коли вернувся на свою бокову полицю, загорнувся у теплий коц і читав собі Річарда Баха, а в бік туалету попростувала дівчина. Красива-красива дівчина. Не топ-модель, не королева краси, але гарні риси обличчя, які приємно бачити. Гарне тіло, оправлене у зручну одіж (темно-сині джинси, чорний гольф), коротка зачіска з темно-русявого або таки чорного волосся. Помірно висока, струнка. Без надлишкових опуклостей, а якраз в міру. Себто гарна дівчина. То чому б не красива?

І от вона прямує в бік туалету, а я пригадую його огидність, яку перед тим сприйняв за даність. Але тут – вона, і я розумію, який це дикий дисонанс. Не можна, щоб такі красиві дівчата ходили до таких огидних туалетів. З цим конче потрібно щось робити: або окремі кабінки, або провідники повинні мати спеціальні кришталеві чи золоті горщики для таких дівчат…

Я замислився на своїй боковій полиці, а вона вже вертається зі свіжовмитим обличчям, з вафельним рушничком у лівій руці, наче б нічого не сталося.

Ще трохи читав Баха, а потім уже не читав, бо дивився крізь вікно на осінні дерева. Звична красива природа, якою милуються споконвіку чи пропускають повз очі. Мені хотілось милуватись. І третя думка була така, що було б незле, якби в потягах час від часу протирали вікна. Бо дивлюся на це листя, яке вже ледве тримається на гілках, і бачу, наче крізь туман. Справді, можна було б вважати, що дивлюся крізь туман і все гаразд. Але чим тоді вважати засохлий на склі послід мух?

Кілька днів перед тим гуляли з друзями мокрими вечірніми франківськими вулицями, повертаючись додому після перегляду трансляції футбольного матчу. Пригадую, одна з команд була українською. Здається, вона програла, і ми, вже трохи втомлені, чалапали до зупинки. Хтось із нас почав говорити про осіннє листя.

У тому, що воно падає на землю, нема нічого страшного. Всі ми, зрештою, падаємо, нерідко і в болото. Але хтось зауважив ту мить, коли рвучкий вітер відриває листочок від калюжі і з нього скапують мутні краплини води, наче сльози…

А ще – жовте осіннє листя під деревами і на деревах. Воно ніколи не говорить, тільки деколи шелестить, даючи нам можливість почути у тому шелесті слова, яких так важко дочекатися від людей. Але можна вигадати, ніби їх промовляють дерева.

Ось потяг вже недалеко від столиці. Минули Глеваху. Відразу згадав Лишегу, як він там знайшов під якимось кущиком гранчак. Нібито хтось знав, що він там ітиме, і залишив для нього склянку. Може, у склянці навіть було трохи напою. Півгранчака міцного трунку. Ще тепле шкло, бо зовсім недавно хтось тримав його у руках. І самогонка, яка теплою смакує не найліпше, але дарованому коневі з зуби не дивляться.

 

Василь Карп’юк, поет, журналіст